"Шхуна «Колумб»" - читать интересную книгу автора (Трублаини Николай Петрович)

XX. РОЗШУКИ ЗНАЙДИ

Марко й Люда вирішили йти берегом понад бухтою. Це був трохи довший шлях, але вони сподівалися, що фотограф повертатиметься у виселок стежкою навпростець. Несподівано затрималися: з горба побачили в бухті човник. Хтось плив каюком попід берегом з боку Ковальчукової садиби. Це міг бути Анч або Ковальчук.

— А може, Знайда? — висловила догадку Люда.

— Ні, навряд. Почекаймо. Треба побачити, хто то.

Дівчина погодилась, і вони, зайшовши в кущі кропиви над канавою, стежили за човником. Він наближався досить швидко і хвилин за десять підійшов до того місця, де стояли шаланди та «Колумб». Тепер Марко майже з певністю міг сказати, що приплив інспектор. До берега каюк не підійшов, а став під бортом шхуни, зайшовши з боку моря, і тому зник з очей. Інспектор вирішив скористатися шхуною, щоб перебратись на берег, бо «Колумб» правим бортом впирався в довгий місток-поплавець, зроблений соколинцями спеціально на сьогоднішній день. Ковальчук затримався на шхуні. Чого саме — не було видно, бо надбудова на шхуні прикривала постать інспектора.

— Що він там робить? — роздратовано промовив Марко. — Своє корито прив'язує, чи що?

Але ось інспектор уже пройшов палубу «Колумба» і плавучим містком зійшов на берег, простуючи до того місця, де святкували соколинці. Він, очевидно, поспішав. Пройшов від юнги та дівчини близько і не помітив їх.

— Ну, ждати більше нічого, — звернулась Люда до свого супутника, — ходімо скоренько.

Вони поспішали, намагаючись випередити сонце, що низько висіло над морем, скривавлюючи його поверхню. Ішли то піском, то травою, вибираючи шлях так, щоб випадково не потрапити на очі фотокореспондентові. Марко весь час мовчав. Люда говорила про ефект, який створить поява Знайди у висілку, вірніш на «Колумбі», бо вони встигнуть привести її якраз перед виходом на прогулянку в море. Марко кивав головою і все поглядав на захід. Він бачив, що їм не наздогнати сонця, бо воно вже нижнім краєм черкало воду і за кілька хвилин зникне в морі. Раптом обоє почули звук, що примусив їх спинитися. Вони одразу впізнали виття собаки: то довге, то уривчасте, воно вражало глухими тонами й жалісними нотами. Виття доносилось від Ковальчукового двору, а там, вони знали, міг вити лише один собака — Розбій.

— Чого це він? — дивуючись, спитав Марко. — Сказився, чи що?

— Ну й противно… Аж страшно, — промовила дівчина.

— Залишили Знайді розвагу, — саркастично буркнув Марко.

Вони пішли швидше. Сонце вже сховалося, залишивши на небі ніжні рожеві фарби. Вода в бухті потемніла, і запанував абсолютний штиль перед зміною денного бризу нічним. Якби не виття, Люда й Марко, мабуть, зупинились би помилуватися розкішним надвечір’ям на південному морі, коли наче одна чиясь велика й ніжна тінь вкриває землю, воду й половину неба. Якби не виття, то панувала б тиша, бо музика у висілку змовкла, і жодний звук не долітав би сюди.

Марко весь час поглядав на каміння під ногами, визначаючи такі, якими можна було б оборонитися від собаки, коли той наскочить на них.

— З тим псом нам може бути морока, — ніби відповідаючи на думки Марка, сказала Люда.

— Ні, він ніколи без дозволу хазяїв не вискакує з двору, — відказав Марко, — а коли ми прийдемо туди, то покличемо Знайду, вона його віджене.

Незабаром обоє стояли перед огорожею Ковальчукової садиби і, підводячись навшпиньки, заглядали в подвір'я. Там стояв Розбій, час від часу скавулив. Але, крім собаки, Марко і Люда більше нікого не бачили. Зачинені хатні двері, темні вікна справляли враження цілковитого безлюддя. Хвіртку хтось покинув відчинену. Обоє стояли нерішуче кілька хвилин. Але довго стояти так не можна було — вже сутеніло, хоч і не дуже швидко, бо на сході з-за обрію випливав повновидий місяць.

Марко про всяк випадок виламав з огорожі для себе і для Люди довгі палиці, Потім, підійшовши до хвіртки, швидко зачинив її і загукав:

— Знайдо, Знайдо!

Пес, почувши гукання і хрипло гавкаючи, кинувся до них. Він плигав на хвіртку, шаленів, але з двору не виплигував.

Марко й Люда ждали, поки вийде Знайда. Проте двері з хати не відчинялися і так само мовчазно чорніли шибки у вікнах. Здавалося, в садибі таки не було жодної людини.

— Невже її нема? — питала Люда, думаючи про Знайду. — Де ж вона поділася?

— Мене це тривожить, — відповів юнга, — ми повинні зайти до хати. Проклятий пес!

Хлопець хмурився, гадаючи, що їм робити з ошаленілим Розбоєм. Врешті він все ж надумав сміливий план, як забратися в хату.

— Слухай, Людо, — сказав він, — тримай тут собаку, хай гавкає: чим голосніше, тим краще. Привертай його увагу, а я спробую зайти з тилу.

Марко зігнувся й почав тихенько обходити повз огорожу. Люда ж удавала, що хоче увійти в двір через хвіртку. Вона вдарила палицею об хвіртку, і Розбій аж запінився з люті.

Тим часом Марко обійшов двір, тихесенько переліз через огорожу і, ховаючись поза хатою, почав її обходити, тулячись до стінки.

Люда побачила крізь щілину у хвіртці, що Розбій, змовкнувши, враз обернувся: двері до хати одчинилися, Марко вскочив у сіни. В ту ж мить пес кинувся туди, але налетів на зачинені вже двері.

Хлопцеві пощастило. Двері були закладені лише на клямку. В сінях було темно, хоч очі виколи. Сірників Марко при собі не мав. Він намацав двері до кімнати і зайшов туди. Марко, стоячи на порозі, спитав, чи є хто в кімнаті. Ніхто не. озивався. Хлопець почав шукати сірники. Чимало стратив часу, але все ж знайшов.

Після того, присвічуючи, оглянув кухоньку, кімнату і Знайдину комірчину. Ніде нікого не було. Стоячи в сінях, він побачив драбинку, що вела на горище. «Може, там хто сховався?» — подумав юнга. Йому стало моторошно, і першу хвилину він не наважувався полізти туди. Але, знайшовши інспекторів ліхтар, засвітив у ньому маленький недогарок свічки і поліз по драбині. Стоячи на передостанньому щаблі, освітив горище. На запорошеному глиняному долу лежали якісь старі речі, під комином стояли обплетені лозою бутлі, по кутках і над головою звисало павутиння. Хлопець спустився вниз. Він усе оглянув. Можна б вийти з хати, коли б не пес. Розбій тримав його в облозі. Іноді він одбігав до хвіртки, коли Люда починала тарабанити, але враз кидався до хати.

Марко зайшов у комірчину, з якої двері відчинялися в сіни. В кутку комірчини поставив ліхтар так, що той ледве блимав, і згорнув на тапчані рядна та подушку, щоб вони нагадували людську постать. Він вирішив пустити Розбоя в сіни, а самому сховатись за дверима. Пес, мабуть, одразу кинеться в комірчину, а він зачинить за ним двері.

Як Марко сподівався, так воно і вийшло. Коли Люда загрюкала у хвіртку і Розбій метнувся туди, хлопець одчинив двері на подвір'я. Пес кинувся назад і одразу вскочив у сіни, але, не помітивши Марка, що сховався за дверима, плигнув у комірчину, а хлопець одразу зачинив за ним двері. Пес кинувся на двері й так натиснув, що Марко ледве вдержав їх. Допомогла діжка з водою. Марко підпор нею двері. Пес висовував лише край морди, але вилізти з комірчини не міг.

Марко вийшов на подвір'я, зачинив хату і покликав Люду.

Над островом стояв ясний повний місяць. З бухти долинала музика: «Колумб» і шлюпки вирушали в море на прогулянку. Марко і Люда, замість того щоб оце пливти з іншими на шхуні, стояли серед Ковальчукового подвір'я. Марко уважно оглядав двір.

— Ти пам'ятаєш, де був Розбій, коли ми побачили його? — спитав він.

— Он там біля тієї будочки, — показала Люда на очеретяний курінь.

Марко пояснив їй, що то льох, і запропонував оглянути те місце.

Підійшли до льоху. Зазирнули в курінь. Марко поворушив сніпки очерету й обережно, щоб не наробити пожежі, засвітив сірника. Люда побачила, що сніпки прикривали дощану ляду, і ту ж мить вони почули приглушений голос, що виходив з-під землі.

— Хто це? — злякано спитала Люда.

Марко вже розкидав очерет і відкривав чорну яму, підіймаючи ляду. Голос у ямі змовк.

— Обережно, Людо, — сказав Марко, — не впади.

Потім засвітив сірника й гукнув у яму:

— Хто там? Ти, Знайдо?

— Я, — почулося з льоху, і вони впізнали голос дівчинки.

Сірник ледве освітлював її постать на дні ями.

Марко взяв драбину, що лежала біля куреня, і спустив її в льох.

Побачивши Марка й Люду, Знайда здивувалася.

— Ви не на «Колумбі»?

— Хто тебе сюди посадив? — в свою чергу запитали її рятівники.

— Ви знайшли ту машинку?

— Яку машинку?

Хвилюючись, Знайда розповіла про розмову, яку вона підслухала, ставлячи в сінях самовар. Коли вона сказала про машинку, що її має сховати на «Колумбі» Ковальчук, слухачі надзвичайно схвилювалися.

— Він сказав, що та машинка вибухне у морі в десять годин сорок п'ять хвилин і ви всі загинете, — пояснила Знайда.

Люда подивилася на свій годинник: стрілки показували без десяти хвилин десять.

— Залишилося п'ятдесят п'ять хвилин… — промовила вона якимось змертвілим, невиразним голосом…

Далі вже не могла говорити, щось здавило їй горло.

Марко стояв спиною до дівчат і дивився на море. При світлі місяця він бачив темні плямки і бліді вогники, що виходили з бухти. Серед них пізнав і вогник «Колумба». Менше ніж за годину не стане шхуни і тих, хто зараз на ній… Що робити?!

Так він стояв кілька секунд, що здалися Люді безконечно довгими.

— Запалити хату, — промовив Марко сам до себе, — вони побачать пожежу й повернуться сюди. Ми встигнемо, Людо, дай сірники.

Люда подала йому коробку, але сірників у ній не залишилося.

— Сірники, сірники! — закричав Марко, простягаючи руку до Знайди.

Дівчинка побігла в хату, за нею поспішали Марко й Люда. Вони вскочили в сіни під несамовите гавкання і дряпання Розбоя в комірчині. Знайда шукала сірники там, де їх вже знайшов Марко. Більше сірників у хаті не було. Дівчинка ще завидна звернула увагу, що то остання коробка. Марко наполягав, просив, вимагав, щоб вона шукала. Дівчина була не в меншому розпачі, але жодного сірника знайти не могла. Свічка в ліхтарі, що стояв у комірчині, догоріла й погасла.

Марко вибіг на подвір'я і знову дивився на бухту. Вогник «Колумба» вже світив у морі. В бухті залишався лише «Буревісник», сяючи електричними вогнями. Юнга звернув увагу, що есмінець перейшов на інше місце і стояв приблизно за кілометр від берега, напроти інспекторової хати.

— Сюди, за мною! — крикнув він.

Люда і Знайда вискочили в двір. Марко біг униз до берега. Не роздумуючи, обидві помчали за ним.

— Ми попливемо на міноносець! — крикнув на бігу хлопець. — Тільки він зможе догнати…

Дівчата зрозуміли Марка. Вони вихором помчали до води. Першим біг до моря Марко, другою Знайда і слідом за нею Люда. Всі вони були непогані плавці, і почалося незвичайне змагання. Змагання за життя багатьох людей і врятування судна. Вони випереджали одне одного, і важко було вгадати, хто перший подолає відстань до «Буревісника».

Ніхто не бачив того змагання. Лише одинокий весляр на маленькому каюку, що перепливав бухту навскоси і наближався до її південно-східного закутка, помітив віддаля три плавучі крапки. Він спершу подумав, що то дельфіни, а потім вирішив, що моряки з «Буревісника», і не став за ними стежити, бо мав важливіші справи. То Яків Ковальчук, востаннє розпрощавшись із Соколиним, поспішав попрощатися і з цілим Лебединим островом.

Хіба місяць ще бачив те змагання, освітлюючи плавців. Він стояв уже високо в небі, засліплював своїм сяйвом зірки і спокійно озирав море та острів, байдужий до всіх подій, що відбувалися на ньому.

З берега у море дмухнув ледве помітний нічний бриз.