"Острів Смерті" - читать интересную книгу автора (Фукунага Такехіко)

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Кинувши погляд на працівників видавництва, що вовтузилися з пачками книжок, Канае поспішив сходами на другий поверх будинку, такого старого, що, здавалось, він мав от-от розсипатися. Поминувши кабінет директора і приймальню, Канае зайшов у редакторську. І відразу з усіх боків до нього обернулося кілька облич. У кімнаті ще не натопилося і не висіли клуби тютюнового диму. Однак було ясно: він таки добряче запізнився, А треба сказати, що директор не терпів, щоб його підлеглі порушували розпорядок дня. Намагаючись не привертати до себе уваги, Канае перетнув кімнату і, повісивши пальто на вішалку, прослизнув за свій столик.

- Ісікі-кун, доброго ранку! Що сталося! Чого так спізнився? - посміхаючись, озвався до нього сусід, прозваний Куїмою.

- Трохи заспав,- відповів Канае і добув з портфеля конверт з версткою.

- Дивно. А ти знаєш, Сімма сьогодні не в гуморі.

Канае не слухав колегу. Щоб якось надолужити згаяне, треба було якнайшвидше показати верстку головному. Стискаючи в руці конверт, Канае попрямував до його стола в глибині кімнати. Справді, вираз обличчя головного був не з привітних та оскільки він завжди напускав на себе невдоволення, його намірів ніхто наперед не знав.

- Я приніс другу верстку від професора Йосіди. А ось і перша. Вчора ввечері звірив їх. Бачте, тут автор зробив чимало виправлень.

Навіть не глянувши на Канае, головний редактор взявся читати другу верстку з самого початку. На першу верстку він не звернув уваги. „Невже Сімма збирається перечитувати її?” - подумав Канае, стоячи перед столом головного. Сімма - скорочення від thinking machine - так прозивали головного, маючи на думці, що склад „ма” можна розуміти і як „демон”. Подібним чином і сусіда Канае, мастака добре попоїсти, охрестили Куїмою, тобто Демоном Ненаситності, а над міру влюбливу редакторку - Коїмою, тобто Демоном Кохання. А все почалося з афористичного гасла „Роккон-дзідзай” , написаного власноручно директором видавництва. Воно висіло на стіні над головним. Канае поглядав розгублено на ці чотири ієрогліфи, ледь-ледь помітні на папері, а в голові роїлися директорові повчання (ненастанно повторювані, вони мимоволі запам'ятовувалися): „Мабуть, загалом ви знаєте, що „роккон” (шість джерел пізнання) - це очі (ган), вуха (дзі), ніс (бі), язик (дзету), тіло (сін) і думка (і), які відповідають за шість відчуттів (рокусікі) - зору, слуху, запаху, смаку, дотику й закону Будди - і водночас є причиною всіх наших гріхів. Тільки позбувшись цих гріхів, людина досягає стану цілковитої свободи (дзідзай). Хіба не так, панове?..”

„Невже пронесе?” - роздумував Канае, не спускаючи очей з ієрогліфів на стіні. У всіх цих „роккон” і „рокусікі” важко було розібратися, зате вони добре прислужилися створенню прізвиськ. Канае прозвали Ісікі-куном, тобто Мислителем, а схильного до простуди старого бухгалтера, що завжди шморгав носом,- Бісікі-саном, тобто паном Нюхалом. Ходила чутка, ніби директор полюбляє гладити дівчат нижче пояса, і тому його охрестили Сінсікі, тобто Життєлюбом. Та оскільки це ім'я - омонім слів, що означають „сінтоїстський обряд” та „новий звичай”, то Канае вирішив, що директорові пощастило найбільше. Тож дівчата й таке інше тут, певно, ні до чого. Перед війною видавництво „Роккон-сьобо” випускало тільки релігійну літературу, скажімо, такі знамениті книжки, як „Дослідження з питань аскетизму” або „мистецтво в буддизмі Махаона” , а відразу після неї перекинулося на питання демократії й миру. Навряд чи директор мав дар передбачення, але дух часу відчував добре. Словом, був людиною діловою.

„Та, мабуть, і в цьому став йому у пригоді Сімма,- міркував далі Канае, все ще стоячи як укопаний перед головним, що перегортав верстку.- Завдяки саме його зусиллям це невелике видавництво зайняло чільне місце у випуску літератури з проблем захисту миру. Видавані книжки відповідали тенденціям часу й легко знаходили свого покупця - в цьому теж була заслуга головного. Колись теоретик лівих, тепер він людина зневірена, але водночас і заповзятлива. Якщо вірити йому, то отой шрам на лобі залишив йому агент таємної поліції, луснувши бамбуковим мечем. А яка дивна суміш іронії й самозречення в його очах, коли він холодно гляне на тебе…”

- Сома-кун!

Канае стрепенувся. На нього був звернутий погляд головного - страшний, але без іронії й самозречення.

- Слухаю. Що таке?

- Ти читав верстку?

- Та начебто… В усякому разі, рукопис я добре знаю, а тому другу верстку читав не зовсім ретельно. Однак…

- Не виправдовуйся. Чи не здалося тобі слабим оце виправлення в першій верстці - мовляв, „треба домагатися суверенного права на захист миру”?

- Ну що з цим можна вдіяти? На думку Йосіди-сана, це місце йому вдалося.

- Вдалося? Та про яке суверенне право на мир може йти мова в окупованій країні? Хіба можна назвати вільним пса, що крутить хвостом перед хазяїном? Ось у чому питання. Цю проблему слід копнути глибше, тоді цей уривок буде чогось вартий. Бо хіба написане з такою сором'язливістю кого-небудь запалить?

- Але ж професор Йосіда вклав сюди всю свою майстерність. На більше він не здатний. Бо він людина поміркована, що перебуває в полоні реформістських ідей.

- Справді… Але ж він і знавець проблем війни і миру, не позбавлений здорового глузду. Тому саме його ми попросили висвітлити загальні питання. Жаль тільки, що він сформулював такі мляві висновки.

- Однак я гадаю, вимагати від нього більшого - нерозумно. Я не хотів прискіпуватися до рукопису, тому попросив його внести потрібні виправлення в першу верстку. А він як розсердиться! Коли я сказав, що це не моє прохання, а ваше, то він мені: „Чого ж ти пхаєш сюди носа? Хіба головний сам не може прийти й усе зі мною погодити? І за кого він мене має?..”

Постукуючи червоним олівцем об стіл, головний не відводив очей від верстки, а на його обличчі немов було написано: „Неприємна новина, та що поробиш? Наполягати на своєму чи змиритися?”

У Канае поволі псувався настрій. „Коли так, то з цього нічого доброго не вийде - міркував він.- Бо іншого такого впертого, як Сімма, нема на світі. Схилити його на компроміс майже неможливо. На що вже непіддатливий директор - та й то до Сімми йому далеко”.

- Ні, так не годиться! - виніс присуд Сімма.- Треба, щоб автор оце переробив. І оце. Постарайся як слід усе йому пояснити. Нам не потрібен солоденький рукопис, який нікого не зачіпає за живе. Хоч би там що, а він мусить зрозуміти, що мир нам не принесуть на тарілці, його треба вибороти.

Головний черкнув олівцем на одній сторінці верстки, потім на другій. „Ого! - жахнувся Канае, стежачи, як збільшується число покреслених сторінок.- Може статися, він забракує все написане й вимагатиме докорінної переробки”. Плетиво червоних ліній густішало, подекуди на берегах з'являлися знаки запитання. „Нав'язувати свої поради університетському професорові й публіцисту, такому, як Сінсаку Йосіда,- на подібне здатен тільки Сімма. Нема чого й казати, така безрозсудність в роботі неприпустима. Та от біда: все це окошиться на мені як на представникові видавництва”.

- Віднеси йому верстку. Нехай швидко її переробить. Скажи, що статті співавторів уже повністю відредаговано.

- Гаразд.

- Отже, домовилися?

- Спробую все зробити.

- А як там з художнім оформленням? Хто його робить?

- Мотоко Моегі.

- Малюнків ще нема?

- Здається, вона працює над обкладинкою, але ще нічого мені не передала. Гадаю, що за нею діло не стане. Правда, останніми днями вона кудись поїхала…

- Ти і її поквап. Бо цю книжку ми планували видати торік до річниці атомного бомбардування, а відтоді пролетіло мало не півроку. Треба мати на увазі, що такі книжки, як „Шлях до миру” - сезонний товар.

На обличчі головного майнула глузлива і зловісна посмішка. „Шлях до миру” - доступний широкому загалу посібник з проблем захисту миру, замовлений Сінсаку Йосіді, мав бути випущений навесні минулого року, а його редагування мало лягти на плечі Канае, новачка в таких справах. Однак через велику зайнятість професор Йосіда не подав вчасно рукопису, і оскільки завзяття, з яким він почав цю працю, мало-помалу згасло, то довелося змінити видавничий план: доручити написання окремих розділів книжки кільком публіцистам, а Сінсаку Йосіді залишити формулювання підсумкових положень. Та все одно до закінчення книжки було ще далеко. Перед очима Канае виринуло нервове, змарніле обличчя професора Йосіди. „Щоб ти знав, коли в людини є совість, то написати книжку не так легко”. Совість? Ніби для цих людей боротьба за мир не була своєрідним бізнесом!

- Ну, йди,- сухо звелів головний і підсунув ближче до Канае верстки - першу і другу. Запхавши їх у конверт, той уже збирався виходити, як головний гукнув:

- Сома-кун!

- Слухаю.

- А на роботу не запізнюйся. Вранці директор робив перекличку. Я сказав, що ти в друкарні.

Обличчя головного нараз розплилося в лагідній усмішці, і Канае, сповнений мовчазної вдячності, злегка опустив голову. Іноді - мабуть, визначаючи день за „Книгою змін”[16], з якою був добре обізнаний,- рівно о дев'ятій директор збирав підлеглих і виголошував їм нотації. На роботу приходив завжди по восьмій і читав священні буддійські книги. Кожний, хто спізнювався, ризикував преміальними.

Канае вернувся до свого стола. Дівчата розносили чай. „Може, Сімма нічого не скаже, якщо закурю,- вирішив він і витяг куплену по дорозі на роботу і вже розпечатану пачку цигарок.- Нарешті затягнуся”.

- Ну, то в якому він гуморі? - озвався з-за сусіднього столика Куїма. На його обличчі немов було написано: „А я що казав!”

- Дав одкоша! Тепер мушу їхати до Йосіди-сана і падати перед ним навколішки.

- Шкода… А як же з другою версткою?

- Та що йому та верстка! Йому давай новий варіант! Бо той, згідно з законами „сімматрії”, багато в чому незадовільний,- намагаючись скаламбурити, Канае сьорбнув чаю і поклав конверт з верстками в портфель. Коїма, що сиділа через один стіл, не спускала з нього співчутливого погляду.

Нараз задзеленчав телефон і вона мерщій зняла слухавку.

- Алло! Видавництво „Роккон-сьобо”. Чи є Сома-сан? Є. А хто говорить?

Канае роздушив цигарку в попільничці і встав з-за столу.

- Сома-сан, вас до телефону! Якась Нісімото-сан…

Забута тривога раптом підкотилася йому клубком до горла, і Канае згадав, що дівчата кудись вирушили. Їх не було дома ні позавчора ввечері, ні вчора ввечері.