"Острів Смерті" - читать интересную книгу автора (Фукунага Такехіко)

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Канае витратив немало зусиль і часу, щоб розшукати дім Насімото мимоволі пошкодував, що вибрав собі професію редактора. Йому пощастило дізнатися, що Мотоко Моегі проживає в районі Тойосіма, квартал К., 341-1. Телефону в її квартирі не було.

- Напевно, це там, де перед війною були художні майстерні,- сказав недбало головний редактор.- Ти ще молодий і, мабуть, не знаєш, що там селилися художники-початківці. Їх вабило туди прагнення спілкуватися з визнаними майстрами живопису. І непомітно цей квартал перетворився на селище художників - так тоді його називали. Туди легко дістатися від станції Ікебукуро.

Проте орієнтири головного виявилися нікудишніми, і Канае пошкодував, що не прихопив із собою карту-схему Токіо. „Та чи хоч раз він тут бував по війні? - лютував Канае.- За кожним словом повторює: „А от перед війною…” - і, мабуть, не усвідомлює, що минуло вже цілих дев'ять років, як вона скінчилася. Певно, гадає, що я - робот, walking machine[12]. Прийшовши на роботу, головний сідав за стіл і вже не відривався від нього. За це прозвали його thinking machine[13].

Канае насилу розшукав потрібний дім, якого, здавалось, не зачепила війна. Це була двоповерхова, в європейському стилі, будівля, що наче дрімала в промінні післяобіднього весняного сонця, з явними ознаками старості - пофарбовані дощаті панелі зблякли, взялися плямами, зелений шиферний дах подекуди продірявився. У широкому, обнесеному низькою бамбуковою огорожею дворі колись, мабуть, красувався старанно плеканий моріжок, а тепер панував бур'ян, лише в глибині виднівся город - звідти визирали зелені стрілки цибулі. Незважаючи на запустіння, двір дихав спокоєм і миром.

Побачивши на плетеній з лози хвіртці табличку з прізвищем „Нісімото”, Канае полегшено зітхнув і кинув погляд на вікно другого поверху - йому здалося, ніби там промайнула постать.

- Дядечку, ви до нас? - озвався хтось ззаду.

Канае обернувся: наче на якусь чудернацьку істоту, на нього дивився, блимаючи очима, малюк.

- Слухай-но, хлопче, ти часом не син Нісімото-сан?

- Мене звати Ген-тян. Бабуся вдома.

- А Мотоко-сан?

- Мото-тян, художниці, нема. Є тільки Ая-тян, тонкослізка.

„Слава богу!” - зрадів Канае. Мабуть, саме ця Мото-тян, художниця, йому й потрібна. От було б прикро, якби вся ця поїздка виявилася марною! Тим часом малюк, сказавши: „Заходьте!”, штовхнув хвіртку й побіг углиб двору. Канае не залишилося нічого іншого, як піти кам'яними плитами до ґанку й натиснути на кнопку дзвінка.

- Нісімото - це я.

У дверях з'явилася поважна жінка в кімоно приблизно такого ж віку, як мати Канае, і глянула на нього допитливими очима, в кутиках яких зібралися зморшки - сліди життєвих знегод.

- Я з видавництва «Роккон-сьобо». Пані Мотоко Моегі вдома?

- На жаль, її нема.

- Шкода! А коли вона прийде?

Стара жінка на хвилину задумалася.

- Все одно заходьте. Не розмовляти ж нам тут, на порозі. Тим більше що ви з дороги.

„Напевне, в мене пригнічений вигляд” ,- думав Канае, роззуваючись. Взагалі своїм співрозмовникам він подобався одразу. Хоча, ніде правди діти, не раз траплялось і облизня скуштувати. А тому він радше волів мати ділову розмову (в цьому проявився благодатний вплив головного), ніж слухати улесливі слова. Що ж до пані Нісімото, то її люб’язність була цілком природна.

- Таке безладдя!..

У їдальні, через яку проходив Канае, валялася барвиста одежа, зовсім не схожа на простеньке бавовняне кімоно старої. По тому як вона дбайливо складала її, було видно, що все це добро чуже.

- Шию потроху,- пояснила жінка

Канае сів перед хібаті[14] й передав господині візитну картку. Та взяла її, злегка кивнувши головою.

- Отже, ви - Сома-сан?

- Канае Сома. Тільки не той Канае, в якому можна сумніватися[15],- як звичайно при першому знайомстві, пожартував Канае, але жінка, видно, нічого не зрозуміла.

- Мій чоловік був добре знаний серед художників, послідовників європейського малярства, його звали Харубіто Нісімото. Він загинув під час війни в Південній Азії.

Канае схилив голову. На жаль, він нічого не знав про такого художника. На домашньому вівтарі в кутку вітальні стояла велика фотографія. „Цікаво, що зв'язує цю стару вдову з Мотоко Моегі?” - думав він.

- А що, Моегі-сан - учениця вашого чоловіка?

- Зовсім ні.

Жінка принесла чайник із заваркою й заходилась повагом розливати чай. Не заставши Мотоко Моегі вдома і розуміючи, що відірвав господиню від роботи, Канае почувався незручно, а тому трохи нервував.

- То коли ж Моегі-сан прийде? Може, навідатися інший разом?

У цей час почулася легка хода на сходах, і господиня, наливши чаю, покликала: „Аяко-тян!”

- Я тут! - донеслося з-за дверей.

- Заходьте на чай. Тут у нас гість із видавництва, прийшов до Мотоко-сан.

- Зараз!

Двері відчинились, і до кімнати ввійшла власниця голосу. Канае не побачив її, бо сидів спиною до дверей.

- Час би вже Мотоко-сан повернутися.

- Авжеж… Правда, вона попереджала, що після піде в художню галерею, а тому, мабуть, запізниться.

- А де Ген-тян? Здається, він щойно прийшов,- промовила незнайомка і присіла біля хібаті.

- Вибіг погратися. Знайомтесь: Сома-сан. А це…

- Аймі.

Тільки тепер вони глянули одне на одного. Канае мали не ахнув, а дівчина раптом зашарілася.

Ні, Канае не помилився. В кімнату зайшла панночка, на яку він наштовхнувся тижнів зо два тому на художній виставці з нагоди свята зеленого листя, коли розглядав картини Мотоко Моегі.

- З вікна другого поверху я бачила, як хтось прийшов, і відразу подумала, що це, напевно, ви.

- Аяко-сан, виходить, ви знайомі з цим паном? - На обличчі старої з'явилася добродушна усмішка.- І вирішили перевірити, чи не помилилися?

- Не тому. Прийшла за жаром: хочу розпалити в котацу для Мотоко-сан.Бідолашна дівчина так почервоніла, ніби з неї глузують. Щоки в Канае теж запашіли.

- Я зустрічалася з паном тільки один раз. Випадково на тій виставці.

- Справді цілком випадково,- підтвердив Канае.- А все-таки, виявляється, ви - приятелька художниці.

- Та байдуже,- усміхаючись, сказала господиня, підносячи співрозмовникам чаю.

- Я заговорив з Аймі-сан тому, що в тому залі, де висіли картини Моегі-сан, була тільки вона одна,- виправдовувався Канае.- Я не сподівався, що коли-небудь зустріну її.

- Повернувшись того дня додому, я розповіла Мотоко-сан, що бачила чоловіка, захопленого її картинами. А тоді Мотоко-сан запитала… мені навіть незручно казати…

- Та байдуже. Кажіть.

- Мовляв, хіба її картини хто-небудь може зрозуміти?

- Ну, це вже занадто!

Канае силувано всміхнувся.

- Дивна вона. Але й добра,- вставила своє слово господиня.

- Не заперечую, але й досить самовпевнена,- завважив гість.

- Таку слабість їй можна простити, бо картини для неї - це все.

Аяко Аймі здалася Канае дуже привабливою, коли споважніла й закопилила губи. Хоч йому самому тої самовпевненості не бракувало (до речі, він тоді ще не брався писати роман і, певно, тому в нього було її ще більше, ніж тепер), на відверте запитання Мотоко Моегі він не образився.

- То яка вона людина? Чим дивна? Звідки в неї ця самовпевненість? - запитав Канае.

Жінки перезирнулись, але відповідати не спішили.

- Побачитеся з нею - зрозумієте,- сказала Аяко голосом, що йшов наче з глибини душі.