"Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори" - читать интересную книгу автора (Толкін Джон Роналд Руел)

Розділ п'ятий Загадки в пітьмі

Коли Більбо нарешті розплющив очі, то не повірив, що вони розплющені,— темно було однаково, хоч розплющ їх, хоч заплющ. Поблизу — нікогісінько. Уявіть собі, як він перелякався! Нічого не чути, не видно, не знайти нічого навпомацки, окрім кам'яної підлоги.

Поволеньки звівся він і навкарачки обмацав усе навколо себе, аж поки наткнувся на стіну тунелю. Але більш нічого не міг знайти — ніякої признаки чи гоблінів, чи гномів. Голова йому йшла обертом; він був аж ніяк не певен, у якому напрямку йшли гноми, коли він скотився з пліч Дорі. Нарешті Більбо, радше вгадуючи, ніж пригадуючи, вибрав напрямок і поповз. Так він подолав чималий відтинок шляху, коли це його рука намацала щось — ніби невеличкий перстеник із холодного на дотик металу; воно лежало на підлозі тунелю. Ця знахідка круто повертала його долю, але звідки Злоткінсові було те знати? Майже не роздумуючи, поклав собі в кишеню перстеника, з якого в цю мить начебто не було особливої користі. Він ще проповз трохи, а тоді сів на холодній підлозі й на довгу-довгу хвилю віддався переживанню свого гіркого горя. Згадалося йому, як він смажив собі шинку з яйцями вдома, у своїй кухні,— бо добряче смоктало в животі, нагадуючи, що давно пора б чимось підкріпитись. Але від цих спогадів відчув себе ще нещаснішим.

Що робити? І що сталося взагалі? Чому його покинули? І чому, якщо його покинули, гобліни не схопили його? І чому так болить голова? Більбо неспроможний був навіть обдумати ці питання. Він просто лежав собі тихенько, нічого не бачачи й ні про що не думаючи, довго лежав у якомусь темному закутку.

Трохи перегодом заманулося йому хоч покурити. Обмацав себе — люлька є, навіть не поламана. Це вже дещо! Потім налапав кисет, а в ньому дрібку тютюнцю — ще дещо! Далі мацав, мацав, шукаючи сірники, й не знайшов жодного. Ця невдача розбила всі його надії. Але тут-таки й схаменувся: добре, що сірників не знайшлося! Хтозна, що могло приповзти з темних нір цього жахливого місця на вогник сірника та на запах тютюну. Зате, обмацуючи всього себе, порпаючися в кишенях у пошуках сірників, він намацав руків'я свого невеличкого меча — кинджала, добутого в тролів, про якого він геть забув і якого, засунутого за пояс штанів, певне, не завважили гобліни.

Більбо видобув меча з піхов. Він засвітився блідим, неяскравим сяйвом.

“Отже, це теж меч ельфів,— подумав він,— і гобліни не дуже близько, але й не так далеко”.

Це була хоч якась утіха. Адже хіба не славно — мати клинок, зроблений у Гондоліні для гоблінських воєн, оспіваних у стількох піснях? А ще він помітив, що така зброя справляє велике враження на гоблінів, особливо коли вони наткнуться на неї зненацька.

“Куди ж його податися?— думав він.— Назад? Зовсім не годиться! Вбік? Неможливо! Вперед? Так, тільки вперед! Рушаймо вперед!”

Тож він підвівся і потюпав уперед, виставивши перед себе свого маленького меча й мацаючи стіну вільною рукою, а серденько йому так і тріпотіло в грудях.

Погодьтеся, друзі,— Більбо, що й казати, потрапив у велику скруту. Але ви повинні пам'ятати, що для нього та скрута не була така велика, як була б для мене чи для вас. Гобіти не у всьому схожі на нас із вами, звичайних людей; ну й, зрештою, хай навіть нори їхні (милі, затишні, добре провітрені оселі) зовсім не схожі на гоблінські тунелі, все ж вони краще за нас призвичаєні до ходіння тунелями. І напрямок під землею вони не так легко гублять — хіба якщо добряче вдаряться об щось головою, а тоді поволі приходять до тями. А ще вони ходять дуже тихо, легко ховаються, навдивовижу швидко одужують після всяких падінь та синців і мають чималенький запас мудрості й премудрих речень, яких люди здебільшого ніколи й не чули або ж позабували давним-давно.

Та хай там що, а я б не хотів бути на місці Злоткінса. Тунелеві, здавалося, кінця не буде. Гобіт лише знав” що тунель майже незмінно йде вниз і все в одному й тому самому напрямку, якщо не рахувати двох-трьох закрутів та поворотів. Часто траплялися бічні відгалуження: ті, що вели праворуч, висвітлювало мерехтіння його меча; ті, що ліворуч, він виявляв, мацаючи стіну. На бічні ходи Більбо не звертав уваги, тільки намагався швидше їх проминути, побоюючись, чи не вискочать звідти гобліни або ще якісь лихі істоти, яких навіть уявити годі. Далі й далі, все нижче й нижче він спускався, та не чув ні звуку, тільки, бува, повз вухо прошумлять кажанячі крила. Перший кажан його злякав, але їх там літало так багато, що Більбо перестав на них зважати. Не знаю, чи довго він отак прошкував: боячись іти, не сміючи зупинитись,— далі, далі, аж поки наморився дужче, ніж наморитися можна. Здавалося йому вже, що так він ітиме й до завтра, й до післязавтра, і хтозна-доки.

Раптом, зовсім несподівано, він — плюсь! — ступив у воду. Б-р-р! Яка ж вона була холоднюща! Більбо став як укопаний. Не знав-бо він, що то було: чи просто калюжа, чи крайчик підземної річки, що протікав через тунель, чи початок глибокого темного печерного озера. Меч ледь мрів у пітьмі. Напруживши слух, гобіт розчув: крап-крап!— у воду з невидимої стелі. Інших звуків начебто не було чути.

“Отже, це калюжа або озеро, а не підземна річка”,— подумав. Проте боязко було брести через темну воду. Плавати Більбо не вмів, а ще подумалось йому про бридкі слизькі істоти з великими вирячкуватими сліпими очима, що звиваються у воді. Дивовижні створіння живуть у калюжах та озерах гірських надрищ: риби, чиї пращури запливли туди бозна-скільки років тому й ніколи вже не випливли назад, розвинувши від намагання бачити в пітьмі надзвичайно великі очі; інші, куди бридкіші за риб, мешканці вод. Навіть у тих тунелях і печерах, що їх гобліни вирили для своїх потреб, живуть невідомі їм істоти, які тихцем позалазили туди з поверхні, щоб залягти в темноті. До того ж, деякі печери створилися ще в догоблінські часи; гобліни тільки розширили їх і поз'еднували ходами, прадавні ж господарі досі сидять собі в найпотаємніших закапелках, а то крадькома вилазять і нюшать довкола. В тій глибині біля темних вод жив старий Гам-гам. Звідкіля він туди втрапив та хто чи що він таке — я не знаю. Він був просто Гам-гам — темний, як темрява, тільки двоє великих круглих очей світилися. Мав він човника, в якому тихо-тихенько плавав туди-сюди озером,— адже то було таки озеро, велике, глибоке й страшенно холодне. Веслував Гам-гам широкими, як лопати, ступнями ніг — спустить ноги у воду й веслує, зовсім без плюскоту. І все він робив безшелесно. Назорить своїми мерехтливими очиськами-ліхтарями сліпу рибину і блискавично її хапає. І м'ясце він любив. Не гидував гоблінятиною, коли міг запопасти. Але Гам-гам остерігався, щоб гобліни його не виявили. Хай-но котрийсь із гоблінів приб'ється до води в той час, коли Гам-гам вийде на полювання,— цей враз підкрадеться ззаду і задушить. Та рідко хто з потороч сюди потикався — щось їм підказувало: в глибині, там, де корениться гора, живе ще страшніше за них страховисько. Ще давно-давно, прокладаючи в надрах гори тунелі, вони дорилися до озера й переконалися, що далі йти нікуди; тут їхня дорога кінчалася, і нічого було сюди ходити, хіба Великий Гоблін пошле. Часом заманеться володареві рибки з озера, та бувало, що посланий по неї гоблін ні рибки не принесе, ні сам не вернеться.

Жив Гам-гам на кам'янистому, вкритому слизом острівці посеред озера. Там він якраз сидів і розглядав Більбо звіддалік своїми очищами-телескопами. Більбо його не бачив, зате Гам-гам чудувався з нього, бо ж бачив, що то ніякий не гоблін.

Ось він скочив у своє човенце і стрілою шугонув від острова, а гобіт сидів собі над водою вкрай спантеличений, марно сушачи голову, щоб знайти якийсь вихід. Зненацька зовсім близько підплив до нього Гам-гам і зашепотів чи то зашипів-засичав:

— Блись на нас і плись на нас, мій дорогесссень-кий! Проссто святкова страва! Ссмачний шматочок буде нам, гам-гам!

Оте своє “гам-гам” він завжди вимовляв з жахливим бульканням у горлянці — від того й ім'я своє дістав, хоч сам себе незмінно величав “мій дорогесенький”.

Почувши Гам-гамове сичання, гобіт мало з шкіри не вискочив. І тут просто перед себе побачив вирячені мерехтливі очі.

— Хто ти?— спитав він, виставивши вперед свого меча.

— Що ж воно таке, мій дорогесенький?—прошепотів Гам-гам — він завжди розмовляв сам із собою, не мавши товариша для розмови.

Саме цікавість змусила його підпливти до гобіта, адже в ту хвилину Гам-гам був якраз не дуже голодний. Коли б не це, то він спочатку схопив би цікаву істоту, а шепотів би потім.

— Я — Більбо Злоткінс,— відрекомендувався гобіт.— Я загубився від гномів і від чарівника і не знаю, де я,— та й знати не хочу, аби тільки вибратися звідси!

— І що там у нього в ручицях?— поцікавився Гам-гам, поглядаючи на меча, який йому не дуже подобався.

— Це меч, зроблений у Гондоліні!

— Сссс,— просичав Гам-гам і став зовсім чемний.— Чи не посидіти нам, мій дорогеесенький, та не побазікати з ним трошечки? Воно ж, мабуть, любить загадки, еге ж?

Гам-гам щосили старався показати себе добрим, принаймні поки що — поки довідається більше про того меча і його власника; чи той справді самотній, чи добрий на з'їжу і чи йому самому, Гам-гамові, справді дуже хочеться їсти. Нічого кращого, ніж загадки, господар озера не міг придумати. Загадувати й іноді відгадувати загадки — це була єдина гра, в яку він грався з іншими химерними створіннями, що жили в норах ще за догоблінських часів. А він же так давно жив глибоко-глибоко під цими горами, відірваний від своїх колишніх товаришів!

— Гаразд,— погодився Більбо, палко бажаючи дізнатися більше про потвору: чи вона таки сама, чи люта, чи голодна і чи дружить із гоблінами.

— Спершу ти загадуй,— сказав він, бо не мав часу придумати загадку. І Гам-гам просичав:

— Легка!— заявив Більбо.— Це про гору.

— То воно легко відгадує загадки? Нехай же позмагається з нами, мій дорогеесенький! Якщо дорогесенький загадає загадку, а воно не відгадає, ми з'їмо його, мій дорогеесенький. Якщо воно загадає нам загадку, а ми не відповімо, ми зробимо те, чого воно просить, га? Ми покажемо йому дорогу звідси, отак!

— Нехай буде так— не посмів перечити Більбо. Він до болю напружував свій мозок, намагаючись пригадати загадки, щоб порятуватися, щоб не бути з'їденим.

Оце він тільки й зміг придумати — думка про їжу не виходила йому з голови. Та й давня це була загадка, і Гам-гам, як і ви всі, знав відгадку.

— Проссто, проссто,— просичав він.— Зуби! Зуби, мій дорогессенький! Але у нас їх тільки шість. І загадав свою другу загадку:

— Хвилинку! — попросив Більбо, якого досі гризла думка про їжу. На щастя, колись якось він чув щось подібне, тож, зібравши знову свої думки, знайшов відгадку.

— Вітер, звичайно, вітер!— сказав він і такий став задоволений собою, що зразу ж придумав свою загадку.

— Сс, сс, сс,— просичав Гам-гам. Надто довго жив він під землею, забувалися йому такі речі. Та коли Більбо вже почав сподіватися, що погане створіння не спроможеться відгадати, Гам-гам прикликав на поміч свою правікову пам'ять — іще тих часів, як вони з бабусею жили в норі, виритій в крутому березі над річкою.

— Ссс, ссс, мій дорогеесенький,— проказав він.— Сонце і стокротка, ось воно що!

Але ці звичайні наземні загадки стомили його. Та й нагадали часи, коли Гам-гам був не такий самотній, підлий, бридкий, і він ще й розізлився. Але найгірше було те, що від цих загадок йому захотілося їсти, тож цього разу він спробував придумати щось тяжче й неприємніше:

Гам-гамові на лихо, Більбо чув цю загадку раніше, і розгадка не забарилася.

— Темрява!— випалив він, навіть не почухавши потилиці й не наморщивши лоба.

мерщій загадав він, щоб виграти час, поки придумається по-справжньому тяжка загадка. Ця йому здавалася надто неміцним горішком, хоч сказав він її трохи іншими словами. Але Гам-гам цього горішка ніяк не міг розкусити. Він і сичав до себе, й шепотів, і мурмотів, та все не давав відповіді. За хвилинку Більбо почав нетерпеливитися.

— Ну, то що ж це?— спитав він.— Відгадка — це тобі не чайник, що закипів, щоб отак сичати й шипіти, як ти робиш.

— Дайте нам подумати; хай воно дасть нам подумати, мій дорогессенький — сс — сс…

— Ну,— нагадав Більбо, давши Гам-гамові досить часу подумати,— як там із твоєю відгадкою?

Та раптом Гам-гам пригадав, як він у давнину дер пташині гнізда, а потім під крутим берегом річки вчив свою бабусю… вчив свою бабусю висмоктувати…

— Яєчка!— вигукнув він.— Це про яєчка-сс! І зараз же загадав:

Він теж подумав, що загадав страшенно легку загадку, бо відгадка була завжди в нього на думці. Але загадка про яйце так його збила з пантелику, що він просто в цю мить не придумав нічого кращого. Та все одно для сердеги Більбо це був міцний горішок, адже гобіт завжди намагався бути чимдалі від води. Думаю, що ви, друзі, знаєте розгадку чи відгадаєте, навіть оком не змигнувши,— ви ж сидите собі зручно вдома і вам не заважає думати загроза, що вас можуть з'їсти. А Більбо міркував-міркував, двічі або й тричі прокашлювався, але відгадки не сказав.

Десь через хвилинку Гам-гам почав задоволено сичати сам до себе:

— А воно ж гарненьке, мій дорогесссенький? І, мабуть, ссоковите? І хрумке, і хрустке,— пальчики оближеш?

Вже він світив своїми очиськами на гобіта, не відводячи погляду.

— Півхвилинки!— попросив Більбо, здригаючись.— Я щойно дав тобі чимало часу подумати.

— Хай воно посспішить, посспішить!— сказав Гам-гам, починаючи вилазити з човна на берег, щоб схопити Більбо. Та коли він занурив у воду свою перетинчасту лапу, звідти вискочила налякана рибина і впала гобітові на пальці ніг.

— Ой!— скрикнув він.— Яка ж вона холодна й слизька!..

І здогадався:

— Риба! Риба! Це риба!

Гам-гам був страшенно розчарований; та Більбо мерщій загадав наступну загадку, і Гам-гамові довелося знову залізти у свій човен, щоб подумати.

— Безніжка лежала на одноніжці, двоніжка сиділа на триніжці, чотириніжці дали недоїдки.

Невчасна була ця загадка, але гобіт надто спішив. Якби він загадав цю загадку іншого разу, Гам-гам посушив би собі голову над нею. Але після загадки про рибу “безніжку” нетяжко було розгадати, а решту — зовсім просто. “Риба на столику, людина сидить за столиком на триногому стільці, котові дали кісточки”— ось, звісно, відгадка, і Гам-гам не забарився її сказати. І вирішив він, що настав час загадати щось тяжке й страшне. Ось що він проказав:

Бідолаха Більбо сидів у пітьмі й пригадував усі, які чув у казках, страшні імена велетнів та перевертнів, але жоден з них не робив стільки лиха зразу. Щось йому підказувало, що відгадку зовсім не там слід шукати, що він мав би її знати, але не міг додуматися. Його почав уже трусити переляк, а від переляку думається не краще — гірше. Гам-гам знову почав вилазити з човна. Він привеслував до берега; гобіт бачив, як насуваються на нього Гам-гамові очі. Язик йому наче застряг у роті. Хотів закричати: “Дай мені час! Дай час!” Але він тільки й писнув:

— Час! Час!

Гобітові цього разу просто поталанило та й годі. Він урятувався, бо це ж, звісно, й була відгадка.

Знову Гам-гама спіткало розчарування. Робився він уже сердитий, та й гра стомлювала. Від тяжкого мізкування він і справді дуже зголоднів. Тепер він уже не вернувся в човен, а всівся в пітьмі біля гобіта. Більбо від того страшенно знервувався, думки його десь розлетілися.

— Нехай воно ще загадає нам загадку, мій дорогессенький — сс, сс. Вссього одну, ще одненьку загадку, сс, сс,— сказав Гам-гам.

Але як було гобітові придумати щось, коли поруч сиділа бридка, слизька, холодна потвора й штовхала його лапою? Він і чухав собі потилицю, і щипав себе, та нічого не спадало на думку.

— Сспитай насс! Сспитай насс!— підганяв Гам-гам.

Більбо вщипнув себе за носа, ляснув себе по лобі, стис правою рукою меча, потім лівою попорпався в кишені. Там він знайшов лише перстеника, якого підібрав у тунелі, а тоді й забув про нього.

— Що ж воно таке у мене в кишені?— промовив він уголос. Промовив сам до себе, але Гам-гам подумав, що Більбо загадав йому таку загадку, й страшенно розсердився.

— Це нечесно! Нечессно!— просичав він.— Це нечессно, мій дорогессенький: питати насс, що там у нього в капоссних кишеньках!

Зрозумівши, що сталось, і не придумавши кращої загадки, гобіт вирішив наполягти на своєму — зробити загадку з простого запитання.

— Що у мене в кишені?—повторив він голосніше.

— С-с-с-с-с,— просичав Гам-гам.— Тоді ми будемо відгадувати з трьох разів, мій дорогессенький, з трьох разів.

— Дуже добре! Відгадуй!— сказав Більбо.

— Ручиці!— мовив Гам-гам.

— Неправда!— заявив Більбо, що, на щастя, забрав руку з кишені.— Вгадуй знову!

— С-с-с-с-с,— просичав украй спантеличений Гам-гам. Подумки він перебрав усе, що сам носив у своїх кишенях: риб'ячі кістки, зуби гоблінів, мушлі, шматочок кажанячого крила, камінець, яким гострив собі ікла, та інші відворотні речі. Спробував уявити, що інші носять у своїх кишенях.

— Ніж!— сказав нарешті.

— Неправильно!— відповів Більбо — свого ножика він загубив не так давно.— Остання спроба!

Гам-гам був тепер у куди гіршій скруті, ніж коли Більбо загадав йому загадку про яйце. Він сичав, бурмотів, розгойдувався вперед-назад, ляпотів лапами по підлозі, корчився і вигинався, але не хотів витратити намарне свою останню спробу.

— Ну ж бо!— підганяв Більбо.— Я чекаю!

Говорити він намагався хоробро і бадьоро, хоч зовсім не був певен, як закінчиться гра: вгадає Гам-гам чи не вгадає.

— Все — твій час кінчився!— сказав.

— Мотузок або нічого!— вереснув Гам-гам, і це було не зовсім чесно: вгадувати двічі за один раз.

— І те, й друге неправильно!— з великим полегшенням вигукнув Більбо і, миттю скочивши на рівні ноги, хутенько притулився спиною до найближчої стіни й наставив свого маленького меча. Хоч і знав, що гра в загадки священна і дуже давня і що навіть найлихіші створіння стережуться порушувати її правила, а все ж ніяк не був певен, чи супротивник, ця слизька істота, дотримає слова в скруті. Гам-гамові стане будь-якої причіпки, щоб відмовитися виконати свою обіцянку. Зрештою, те останнє запитання не було справжньою загадкою…

Але, хай там що, Гам-гам не напав на гобіта зразу. Він бачив меча в руці малючка й сидів тихо, тільки тремтів і щось шепотів сам до себе.

— То що?— не втерпів Більбо.— Де твоя обіцянка? Мені треба йти. А ти повинен показати мені дорогу.

— Так ми домовлялися, мій дорогессенький? Що, покажемо клятому нікчемному Злоткінсові дорогу звідси, сс, сс? Але що ж там у нього в кишеньках, га? І не мотузок, і не ніщо. Що там у нього, гам-гам?

— Не треба тобі того знати,— відказав Більбо.— А обіцянка є обіцянка.

— Ссердите воно й нетерпляче, мій дорогессенький,— просичав Гам-гам.— Доведеться, однак, йому почекати, еге ж, доведеться. Ми не можемо так просто бігти вгору по тунелях. Треба нам піти сспершу й взяти дещо помічне, еге ж, щоб нам підссобити.

— То поквапся! — мовив Більбо, з полегкістю відпускаючи Гам-гама. Йому здалося, що бридка потвора тільки придумала таку відмовку, щоб піти й не повернутися. Про що там говорив йому Гам-гам? Які помічні речі міг він зберігати в темному озері?

Але Злоткінс помилявся. Гам-гам таки збирався повернутись. Був він сердитий і голодний. Підле, лихе то було створіння, і воно виплекало лихий задум.

Неподалечку був його острівець, про який гобіт не знав нічого, і на тому острівці Гам-гам зберігав у схованці всякий нікчемний дріб'язок — і одну справді гарну річ. Дуже гарну, пречудову! Там він зберігав перстень, золотий перстень, коштовний перстеник.

— Наш подаруночок на день народження!— шепотів він сам до себе, як часто робив у свої темні безконечні дні.— Ось що нам потрібне зараз, оссь що нам треба, сс!

Йому потрібен був перстень, бо той перстень мав чарівну силу: коли хто надягав його на палець, то ставав невидимим, і лише на осонні його можна було виявити, та й то завдяки тіні — легкій і хисткій тіні.

— Наш подаруночок на день народження! Його подарували нам на день народження, мій дорогессенький,— так він звик завжди собі говорити. Але хто знає, як дістався Гам-гамові цей “подаруночок” у ті прадавні часи, коли таких перснів чимало було на світі? Навряд чи й майстер, що викував і розкидав ті персні, міг це сказати. Спочатку Гам-гам носив його на пальці, поки це його стомило; потім у капшучку за пазухою, поки це йому набридло, а останнім часом ховав його в нірці на своєму скелястому острівці й часто ходив туди милуватися на свій скарб. Але час від часу він таки надягав перстеника: коли не міг більше бути без нього або коли був дуже, дуже голодний, а риба вже не йшла на душу. Тоді він повз темними ходами-переходами, пантруючи гоблінів, що відбилися від зграї. А то насмілювався завітати і в ті місця, де горіли смолоскипи й від світла йому різало в очах,— адже він був у безпеці. Так, у цілковитій безпеці. Ніхто не бачив його, не помічав, аж поки він не стисне пальцями гоблінові горло. Лише кілька годин тому він надягав перстеника і спіймав дурне пустотливе гоблінятко. Як воно пищало! Від нього в Гам-гама лишилося ще дві-три кісточки погризти, але володареві підземного озера кортіло чогось ніжнішого.

Ось що надумав Гам-гам своїм підлим, нікчемним розумом, коли раптово шаснув геть від гобіта, почалапав до човна й розчинився в пітьмі. Тож Більбо подумав, що більше вже не почує й не побачить Гам-гама. І все ж він вирішив трохи почекати; треба ж було якось вибратися звідсіля, а як — він не знав.

Раптом до нього долинув зойк. Гобітові аж мороз подер поза спиною. Гам-гам на весь голос лаявся і лементував у темряві — як за звуком, то й не дуже далеко. Він рачкував туди-сюди по своєму острівцю, шукаючи й не знаходячи свій “подаруночок”.

— Де ж це він? Де ж він подівся?—голосив Гам-гам.— Загубився, мій дорогессенький, загубився, загубився! Бий нас і крий нас! Загубився, мій дорогессенький!

— Що там сталося?—гукнув Більбо.— Що ти там загубив? Пливи сюди!

— Ні, не зараз, дорогессенький!— відповів Гам-гам.— Нам треба знайти його — він загубився, гам-гам!

— Але ж ти не відгадав моєї останньої загадки і ти дав обіцянку,— нагадав Більбо.

— Не відгадав!— повторив Гам-гам. І тоді з мороку долинуло люте сичання.— Що ж воно там у нього в тих кишеньках? Хай воно нам скаже. Воно повинне спершу сказати!

Те сичання ставало дедалі голосніше й різкіше, і коли Більбо вглядівся в пітьму, то дуже стривожився, помітивши дві маленькі світляні пляминки, що втупилися в нього. Підозра росла в Гам-гамовій голові, й тепер його світляні очі вже палали блідим полум'ям.

— Ні, ти скажи, що загубив!— наполягав Більбо.

Але полум'я в Гам-гамових очах аж позеленіло — й воно швидко наближалося! Гам-гам знову був у човні й щосили веслував лапами назад, до темного берега. Через ту згубу та підозру в його душі лютувала така буря, що вже йому не страшний був ніякий меч.

Більбо не міг знати, що так розлютило нещасну потвору, але він бачив, що все пропало: Гам-гам заповзявся будь-що його вбити. Він ледве встиг повернутися і наосліп побіг темним тунелем угору, від води. Біг, тримаючись ближче до стіни й мацаючи її лівою рукою.

— Що ж там у нього в кишеньках?— чулося позаду різке сичання. Ось Гам-гам плюснувся у воду з човна…

“Що ж воно там у мене, хотів би я знати? — прошепотів Більбо сам до себе, сопучи й спотикаючись по нерівній підлозі. Він поклав ліву руку в кишеню. Перстень, такий холодний на дотик, ніби сам собою надягнувся на вказівний палець.

Сичання голоснішало, наближалося. Більбо озирнувся і побачив, як усе ближче вгору схилом напливають на нього Гам-гамові очі, мов дві зелені лампи. З переляку він спробував побігти швидше, та перечепився об виступ на підлозі й простягся, накривши тілом свого маленького меча.

Вмить Гам-гам наздогнав його. Та перш ніж Більбо встиг щось зробити: звести подих, піднятись чи махнути мечем,— Гам-гам уже пробіг мимо, не звернувши на гобіта ніякісінької уваги, лаючись та бурмочучи на бігу.

Що ж це могло означати? Гам-гам бачить у пітьмі. Злоткінс навіть ззаду розрізняв зелене світло його очей. Насилу підвівшись, він засунув меча, що знову ледь зажеврів, назад у піхви і тоді, вельми обережно, подався назирці за Гам-гамом. Що ж іще можна було зробити? Безглуздо було вертатися до Гам-гамового озера. А так, ідучи слідом, можна було натрапити на якийсь рятівний вихід, хоч Гам-гам і не хотів його вивести.

— Клятий! клятий! клятий! — сипав прокльонами Гам-гам.— Клятий Злоткінс! Пропав подаруночок! Що ж там у нього в кишеньках? О, ми здогадуємось, ми здогадуємось, мій дорогессенький! Він знайшов його, напевне, це він знайшов його… Наш подаруночок на день народження!

Більбо нашорошив вуха. Нарешті в голові йому замрів невиразний здогад. Прискоривши ходу, він наблизився, наскільки міг і смів, до Гам-гама, який тюпав усе вперед, не обертаючись, тільки крутив головою то ліворуч, то праворуч,— це гобіт бачив по блідих відблисках, що з'являлися то на тій, то на тій стіні тунелю.

— Наш подаруночок на день народження! Прокляття! Коли ж і як ми його загубили, мій дорогессенький? Коли і як? Авжеж, авжеж — коли останній раз ходили туди й коли скрутили в'язи тому клятому малому пискунові. Авжеж, так воно й було! Прокляття! Це вже кілька годин, як він загубився. Нема у нас подаруночка, гам-гам!

Зненацька Гам-гам сів на підлогу і заплакав — з жахливим свистом та бульканням. Більбо притулився спиною до стіни. За хвилину Гам-гам перестав плакати й заговорив, от ніби сперечався сам із собою:

— Вертатися назад і там шукати? Безглуздо. Ми не пам'ятаємо всіх місць, де побували сьогодні. Та й навіщо шукати, коли подаруночок у Злоткінса в кишеньках? Капосний заброда, що пхає носа в чужі справи, це він вишукав наш подаруночок, ось воно як!

— Ми здогадуємося, дорогессенький, тільки здогадуємося. Ми не можемо знати напевне, поки не сспіймаємо капоссне сстворіннячко та не задушимо його. Але ж воно не знає, що може робити подаруночок, чи не так? Воно проссто носситиме його у своїх кишеньках. Воно того не знає і не зайде далеко. Адже воно загубилося, це капоссне нахабне створіння. Воно не знає виходу. Так воно каже…

— Еге, так воно каже, але ж воно шельмовите. Воно каже не те, що має на думці. Воно не хоче сказати, що там у нього в кишеньках. Воно знає! Знає воно вхід, мусить знати і вихід звідси, еге ж! Воно подалося до запасного виходу. До запасного виходу, оссь куди!

— Але ж там його сспіймають гобліни! Воно не втече тим виходом, дорогессенький.

— С-с-с-с, с-с-с, гам-гам! Гобліни! Авжеж, та якщо подаруночок, наш дорогессенький подаруночок у нього, то гобліняки загребуть його, гам-гам! Вони ж його візьмуть і дізнаються, що може робити подаруночок. Тоді ми вже ніколи не будемо в безпеці, ніколи, гам-гам! Котрийсь гоблінище надягне його на палець і зникне, інші гобліни його не побачать. Він стоятиме серед них, а вони його не бачитимуть. Навіть наші розумненькі очиці його не побачать; і той підлий гоблінище приповзе униз і сспіймає насс, гам-гам, гам-гам!

— Тож досить говорити, дорогессенький, поспішаймо! Якщо Злоткінс пішов до запасного виходу, нам треба поквапитися за ним і знайти його. Вперед! Це недалеко. Поспішаймо!

І Гам-гам, скочивши на ноги, швидко-швидко почалапав угору. Більбо поспішив за ним, усе ще остерігаючись, хоч тепер він найдужче боявся, щоб не перечепитися ще через один виступ та не наробити гуркоту, падаючи. Голова йому йшла обертом від надії та подиву. Отже, перстень, якого він знайшов,— чарівний: хто його надягне, стає невидимий! Звісно, він чув про таке в давніх-прадавніх казках, але ніяк не вірилося, що він справді, цілком випадково, знайшов такий перстень. Але ж ось цей перстень, а Гам-гам зі своїми зіркими очима пройшов так близько, що можна було його рукою дістати. Так вони і йшли: Гам-гам ляпотів перетинчастими лапами попереду, сичачи й лаючись, а Більбо слідком за ним ішов так тихо, як тільки вміють ходити гобіти. Незабаром дійшли до тих місць, де, як запримітив Більбо дорогою вниз, відкривалися бічні ходи, ліворуч і праворуч. Гам-гам відразу почав їх рахувати.

— Так, перший ліворуч. Перший праворуч. Другий праворуч, так, так. Другий ліворуч…

В міру того, як зростав рахунок, Гам-гам уповільнював ходу; тепер він трусився й плакав, лякаючись дужче й дужче,— адже він усе віддалявся від свого озера. Могли наскочити гобліни, а він загубив свого персня. Нарешті він зупинився біля низького отвору в стіні — ліворуч, так як вони йшли вгору.

— Сім праворуч, так. Шість ліворуч, так! — прошепотів він.— Ось тут. Це хід до запасних дверей, авжеж. Ось цей хід!

Гам-гам зазирнув у той отвір і відсахнувся.

— Але нам не можна туди ходити, дорогессенький, ні, не можна. Гобліняки там! Багато гобліняк. Ми чуємо їхній запах. С-с-с! Що ж нам робити? Бий їх і крий їх! Ми почекаємо тут, дорогессенький, почекаємо трошки й побачимо, що буде.

І почали вони чекати. Зрештою, Гам-гам таки привів гобіта до виходу з підземелля, але Більбо не міг туди увійти! Адже Гам-гам сидів, згорбившись, у самому отворі й хитав опущеною між колін головою, тільки холодно мерехтіли його очища. Раптове співчуття, жаль, змішаний із жахом, хвилею піднявся в гобітовім серці — погляд через усі ті безконечні сірі дні без світла чи надії на краще; твердий камінь, холодна риба, вічне скрадання та шепотіння. Це видіння тривало якусь частку миті. Більбо тремтів. А в другу частку миті, зовсім несподівано, ніби підкинутий новою силою і рішучістю, він стрибнув. Невеликий стрибок, як для нас із вами, але все-таки стрибок у темряві. Майже метр заввишки і понад два завдовжки. Гобіт пролетів просто над Гам-гамовою головою, трохи не вдарившись лобом об низьке склепіння запасного виходу.

Гам-гам швидко випростався і змахнув руками, коли гобіт пролітав над ним, але запізно: його пальці вхопили саме повітря, а Більбо, приземлившись на свої міцненькі ноги, помчав щодуху новим тунелем. Не обернувся глянути, що там робить Гам-гам. Спочатку його майже по п'ятах переслідували сичання і лайка, а тоді це припинилося. І раптом пролунав зойк, від якого кров похолола в гобітових жилах, зойк ненависті й відчаю. Гам-гам зазнав поразки. Він не смів іти далі. Він так багато втратив: утратив свою здобич і втратив єдину річ, якою дорожив,— “свого дорогесенького”, свого чарівного персня. Від того зойку серце стрепенулося в гобітових грудях, але він не зупинився. І тут, ніби далека луна, долинула до нього погроза:

— Злодій! злодій! злодій! Злоткінс! Ми ненавидимо його, ми його ненавидимо навіки!

І запала тиша. Але й тиша здавалася гобітові погрозливою.

“Якщо гобліни так близько, що Гам-гам чув їхній запах, — подумав він,— то вони мали б почути його верески й прокльони. Тепер треба бути обережним, а то цей хід заведе в ще гіршу халепу”.

Цей хід був низький, грубо зроблений. Гобітові було не дуже тяжко ним іти; ото хіба кілька разів, хоч як оберігався, збивав пальці ніг об нерівну підлогу — ці капосні виступи! “Трохи низько для гоблінів, а надто для тих, котрі вищі”,— подумав Більбо, не знаючи, що навіть великі поторочі можуть пересуватися дуже швидко, зігнувшись у три погибелі й руками мало не дістаючи до підлоги. Так міркуючи, він забув про небезпеку, забув, що може наскочити на гоблінів, і помчав уперед без будь-якої остороги.

Невдовзі хід, що досі вів донизу, повернув знову вгору, а трохи далі став такий крутий, що Більбо вже не міг бігти. Та через хвилину підйом кінчився; поворот — і короткий крутий спуск, у кінці якого замріло світло, що просочувалося з-за іншого повороту. Не червоне світло вогнища чи ліхтаря, а звичайне біле денне світло. І тут він припустив. Швидко, як тільки несли його маленькі ноженята,— і спрожогу вискочив з-за повороту на відкрите місце, де світло, після довгого блукання в темряві, здалося йому сліпучо яскравим. А насправді то всього-на-всього пробивався сонячний промінь крізь прочинені двері — великі кам'яні двері.

Більбо заморгав і тут тільки побачив гоблінів — гоблінів, що в повному бойовому спорядженні, з оголеними мечами, сиділи біля дверей, пильно на них дивлячись; пильнували вони також і хід, що вів до дверей! Гобліни побачили гобіта раніше, ніж він побачив їх, і з вигуками тріумфу кинулися на нього.

Чи випадково так сталося, чи перстень, перш ніж визнати свого нового господаря, втнув йому лихий жарт, але в ту мить його на пальці не було.

Хвиля страху та відчаю, немов відлуння Гам-гамової лихої долі, затопила Більбо, і він, забувши навіть вихопити свого меча, тільки засунув руки в кишені. А перстень досі був там, у його лівій кишені, й він неначе сам собою надягнувся на вказівний палець. Гобліни так і повклякали на місці. Щойно тут хтось був — і пропав. Вони заревли удвічі голосніше, ніж першого разу,— але вже не з тріумфу, а з досади.

— Де ж воно?— кричали спантеличені вартівники.

— Назад, по тунелю!— гукали одні.

— Сюди!— кричали другі.

— Туди!— горлали треті.

— Пильнуйте дверей!— гаркнув командир.

Свистки сюрчали, лати бряжчали, мечі дзвеніли, гобліни лаялись і сипали прокльонами, бігаючи сюди-туди, перечіплюючись один через одного і дуже сердячись. Стояв жахливий гармидер, лемент і метушня.

Більбо страшенно перелякався, та йому вистачило глузду зрозуміти, що й до чого, і він прослизнув за велике барило з пивом для варти, забравшись таким чином геть з-під гоблінських ніг, а то б його таки затоптали на смерть, чи випадково наскочили-чи навпомацки спіймали.

— Я повинен дістатися до дверей, я повинен дістатися до дверей!— повторював він собі подумки, але минуло чимало часу, перш ніж він зважився спробувати. Це були наче якісь жахливі піжмурки. Вартівня була повна гоблінів, що метушились, і сердешний малий гобіт ухилявся і так і сяк; ось його збив з ніг один гоблін — і довго не міг збагнути, на що ж це він наткнувся; далі втікач поповз на чотирьох, примудрився прослизнути поміж ніг командира варти, підвівся і рвонув до дверей.

Двері були все ще прочинені, та хтось із гоблінів майже зовсім їх зачинив. Більбо потяг двері з усієї сили, але й не зворухнув їх. Тоді спробував протиснутися крізь щілину. Тиснувся, тиснувся — і застряг! Це було жахливо. Його гудзики зачепилися за край дверей. Він бачив, що було надворі: там кам'яні східці вели у вузьку долину між високих гір; сонце вийшло з-за хмари, заливши ясним світлом двері знадвору,— та він не міг пролізти і край.

Раптом хтось із гоблінів закричав:

— Біля дверей тінь! Щось стоїть надворі!

Більбо трохи не вмер зі страху. З останніх сил рвонувся, гудзики полетіли на всі боки, і ось він уже на волі. З подертим плащиком і камізелькою він козликом пострибав униз по східцях, а спантеличені гобліни визбирували його чудові мідні гудзики, розсипані на порозі.

Звичайно, вони зараз же погналися за ним, гагакаючи та пугукаючи, нишпорячи поміж дерев. Але гобліни не люблять сонця — від нього в них тремтять ноги й крутиться голова. Та й як їм було знайти Більбо, коли той, із перснем на вказівному пальці, перебігав від дерева до дерева, із тіні в тінь, тихо й швидко, намагаючись не потрапляти на осоння? Тож скоро вони, з бурчанням і прокльонами, вернулися назад вартувати двері. Більбо втік.