"Let my people go" - читать интересную книгу автора (Забужко Оксана)МИ БУЛИ ГРАДОМ БОЖИМ…10-сторінкова «розробка психологів» «…», «як боротися з міфом Ющенка» (і навіть по-українському, диви-но-ся!) [ Ціла сфера людського життя (все, чого не купиш і не з'їси) для пацанів - «невидима», тупо. Сліпа пляма. От у чому помилка Орвела: його О'Браєн - інтелектуальний «геній зла», сатанинський розум-без-моралі. Так само - зі страхом подиву - дивиться Винниченко на свого Сталинського, жандарма в «Гріху». В дійсності О'Браєни, якщо й були «…», - то дуже швидко й скінчилися, і «Неможливість О'Браєна»: розум «хворої душі» ніколи не зможе взяти під увагу ідеальних мотивів, - він тільки скаженітиме, з ними стикаючись, і намагатиметься затоптати (для себе самого ж!) саму їхню можливість - витлумачуючи їх цілком хибно, на свій, «кагебістський» лад. Він не є по-справжньому сильний, цей розум. І ніякий діалог тут неможливий: ну як може закохана жінка пояснити фриґідній проститутці, навіщо спати з мужчиною, коли він тобі не платить?… Враження В. «…»: країна, як енергетична яма - скільки зусиль не вбухай (жодного бажання щось тут робити). Еге, каже чувак, еге… Godzi sie [ Ми «…» В цій країні - як в божевільні: нема правил, у культурі - жодних взагалі. Нарешті дійшло, чому вчора Ш. (новин-ний журналіст!) спитав у мене таку дурницю - мікрофона в груди, я сиджу за прилавком, підписую книжки, довкола люди - «Пані Оксано, чи Вам важливо, щоб Вас купували багато?» Мені, звісно, «в зобу диханьє спьорло», і я розсердилася: що ж ти мене провокуєш, я що, отак при всіх маю сказати, що на цьому й ґрунтується мій іnсоmе [ Куди поділися всі ті журналісти, які ще 7 років тому інтерв'ювали мене з приводу «Польових досліджень»??! То були люди переважно середнього віку, професіонали (!), які зналися на тому, про що питають, - і, зрештою, вони ж мене й «зробили» тоді, в 1996-му! А я ще щось тут пояснювати пробую - за якими правилами грати, та як це робиться у людей… А довкола - звичайна тиха божевільня: вони тебе слухають, але не чують, і кожне твоє слово може бути використано не «проти тебе», а На кожному кроці, тільки-но виходиш на люди й розтуляєш рота, загрузаєш, як ногою в ковтуні омели, і щоб виплутати ногу, за Вночі, після розмови з Р. (як їй [у Празі] рік треба було чекати на дозвіл [від муніципалітету], щоб «пробити дірку» в квартирі - на газове опалення!), раптом зрозуміла про Соліну смерть [ Беспрєдєл - це коли жити не можна, а винних нема, бо винні всі. Інженер у ЖЕКу, що за 30 - 50$ хабаря підписує дозвіл на перебудову квартири, газівник, якому начхати, як там той газ витікає, нуворіші, які ту квартиру перебудовували, міськрада, яка дозволяє перебудовувати все що завгодно й кому завгодно, - кожен зосібна обурився б, якби його назвали убивцею. І кожен зосібна доклався до результату - перетворення, за кілька хвилин, блискучої молодої жінки - на труп. Кожен із нас щоденно примножує зло - а вже резервуари, в яких накопичуються наші сумарні зусилля, щоб певної миті прорватись і забрати чиєсь життя, нам невидимі - поки не вибухнуть. «Скоро будут Сталина оживлять!» - кричить старий (на пошті). - «Зря смеетесь: сердце будут ему вставлять, душу…» Не пам'ятаю такого смурного передноворіччя - в супермаркеті черга, довжелезна - і як у похоронному бюро: жодної усмішки. (Розмова з водіями, які вчора підвозили, один з освітою - істфак - «Пир во время Кучми!», другий - «народ» - ні на що, власне, крім мирно-забезпеченого життя, не претендує, але настрій занепаду відбив точніше: « М. дзвонить: у Львові затриманий Іващишин. І що робити? Нічого, він просто дзвонить, щоб не самому лайно їсти. Оце типово. Наймудріший висновок - Кука: «бережіть здоровля! Бо то такі люди, як Ви, на здоровля звичайно не вважають, а потім швидко згоряють. Бережіть». Слушно: все це треба витримати, крізь усе це пройти - і духа пронести. «…» «Збої сну» по місті - масові, способів технотронного впливу на мізки - десятки вже (до 20-ти), в Росії зареєстровано «регіональні сни» і дискутувався «закон про захист ноосфери» «…» Входження в ніч. Що да, то да. …І в цьому місці вірша мене обкакала ворона. Апотеоза. Вперше від 10-ти років: люди в транспорті знов починають Значить, моє «хоч не живи» - не від глухоти довкола, не від замкнености «писком в реальність» (яка, крім прикрощів, нічого не дає, тільки те, що сама витиснеш «…»), - а від моєї «пилососистости», як каже Р.: я Відчиняю двері маршрутки: – Ви по Суворова їдете чи по Московській? Водій (щиро - як шапкою об землю): – А я там знаю, куди я їду!… Отак-о прямо перед собою… куди очі дивляться… Вчора хлопець-таксист, везучи до посольства, розказував «…», - хоч фільм знімай, хоч повість пиши, поепізодно… «Вот здесь, на Печерске, я люблю… Тут есть один сын богатых родителей, он в магазин за хлебом на такси ездит… Вызывает, заказ - ми курьерские заказы тоже принимаем - привезти ему батон и пакет сока… А вот чего я никогда не забуду - это как возле Сенного, из притока голубых, батюшку забирал - из Московского патриархата… Ничего не соображал, видно, наркотик ему там какой-то вкачали, посреди дороги очухался - а где моя папка, а где мои деньги, а ты кто такой?… Привез - там другой батюшка, с матушкой, вытащили его, просит - ты ж никому не рассказывай… А другого вез с российского консульства до Лавры, тот тоже начал: пиво у вас хорошее, и телки… и деньги мне тоже нравятся - достает целый мешок новеньких гривен, по одной монетке… Говорю - это вы у себя в Лавре печатаете? - он, правда, промолчал…» Дивна річ: ці люди справді роблять державну роботу, всерйоз. Генерал, який дякував за «Сестро, сестро» і розповідав, як його «зачепило» і «взяло за душу», - той, який до 1989-го був комуністом і ревним совковим служакою і навіть мови рідної не знав, - це генерал 16 травня 04 [Відень] Сон (кому що болить!): спершу Янукович - на якійсь міжнародній зустрічі, перекладачка нарікає, що мучиться, бо той не знає багатьох слів, зокрема «терпіння», і вона мусить весь час його редагувати; я розминаюся з ним у дверях, роблю йому очка (!), він весь у чорному, не тільки костюм, а й сорочка, - а потім Путін, з дружиною, які приїздять в Україну і зупиняються переночувати в мене (!), лежать на моєму ліжку, на власних, правда, махрових простирадл ах-рушниках, і Путін хвалиться мені, що вони «іменні» - кожне дарувалося йому в нагороду за викриття якогось агента, що на них і написано (!), і я до ранку сиджу з ними на їхніх гебістських рушниках і проваджу світську бесіду, питаюся, чи Путін розуміє українську мову, він відказує - а чого ж там, мовляв, не розуміти… Все- таки нічого, нічого не можна «проскочити» -жодного історичного етапу, щоб отак просто взяти і «забути» борзенько, як оці 10 років наших, - хоч через 10 років, а полізуть «Януковичі», і питання про люстрацію" повернеться і воздвигнеться наново, в усій своїй красі… Тільки - хто його ставитиме?! Хто?!! Чи це на тлі мого тотального депресняку у мене «вибіркове бачення», що тільки тривожні сигнали чіпляють із довкілля, чи воно правда, зле на цьому світі? Дорогою до Грацу в купе красень перс (20 років живе в Німеччині) розповів: 10 років тому німецькому поліціянтові хабаря запропонувати - і не думай. А тепер - в порядку. «Навчилися». «…» Г- ц і Г-д (власне, головні адресати моєї доповіді «…») обоє схвилювалися на ту саму тему: моєї аналогії з радянською «глобалізацією». Г-ц плакався на витіснення австрійського діалекту -Брюссель залишив їм до «товарного» вжитку 23 «своїх» слів «…». Його прогноз - що Е У [ЄС] розвалиться, як і СРСР розвалився. Г-д нарікав на втрату відчуття слова - навіть його студентами (перекладачами!), і на «суржикового» типу «англізацію», особливо активну від людей, які не знають по-англійськи («стейшн» замість «стаціон», як мало б бути по-німецьки, і т. д.) Але найбільше добило, що вони слихом не слихали про те, що в Україні сей рік вибори! Тобто, як накриють нас мішком, то й пес не гавкне. Т. про Югославію 80-х (часто їздив): тоді його теж вражало, що всі (молодь спеціально) говорили лише - про гроші. «Й я понял, что дело идет к войне». М-да. А в нас до чого? «…» Може, це найстрашніший спадок комунізму (як виявилось!): він спрофанував саму ідею колективності. Ідею належності індивіда до ширшої групи, в яку він «вкладається» не тому, що йому це «вигідно», а тому, що в ній покладає смисл свого існування - винесений поза собою (чи група релігійна, національна, чи бодай родина - не має значення: в тому євреєві, який відправляв у газову камеру свою жінку з дитиною, а потім ще й спогади писав - «Аm I A Мurderer?» [ З цієї точки зору між Ганною Стеців і Януковичем нема ніякої різниці, і нічого дивного, що вони «злились в екстазі», - вона справді могла почути в ньому рідну душу - амбіції «з Хама пана» без жодних моральних бар'єрів. (Як мені книжку свою подарувала, я щось таке там була вловила між рядків - оцю саму «гордість сільської дівки, що вийшла в люди».) І в суспільстві нема, реально, нічого, що можна було б цьому протиставити. Якби бодай історична пам'ять сяка-така була, були б орієнтири. Але це швидко зіжмакалось - та й не було кому, власне, тим займатися, якщо всерйоз… Ходиш по своєму місту - як по окупованій території. Чи, як в анекдоті Ваня по Парижу, - щокрок тільки й видихай: й… твою мать!… (Біґборд «Пинчук - король нефти» й чогось там іще: більший, як у Відні Рембрандтова афіша з Альбертіни, сьогодні - ошалілий бармен з татуйованим плечем, який вдивлявся в мої губи, як німий, поки сам не озвався - твердою російською; «Вы не понимаете меня, что ли?» - «Я не с Украины». Твою мать…) Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) - заповідник невизначеного статусу (неземної краси - заплава Дніпра, Бучак - село, нині відселене без сліда, неіснуюче, - колишнє місто з'їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім'ячко…) - 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона - кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба - “а вам чтого?” - і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб'ють, і ніхто вас не знайде, - територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, - там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…” Змінилось місто, змінилось! Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями - настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, - як в 1970-ті!) - розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз - війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994-му), - і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” - продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, - і замовкла: попередили їх? - принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар'єрчики - з другого боку кас), - те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні! - як і я, чуючись на “окупованій”!), - і, о Боже, які ж всі до себе привітні та люб'язні, як наввипередки поступаються одне одному візочками, та вибачаються, сміються в чергах (на пошті), та люблять одне одного!… Побачили, як «нас багато, і нас не подолати»?… Перед тим - тільки покрадьки (тітка до дівки в помаранчевій спідниці, мало не на вухо: «Я тоже за Ющенко!»). Може, найвільніші виявились селяни: – Почім ваша курка? – 27. – Е, дорого… – А за кого ви голосувать будете? – За Ющенка. – Оддам за 17. (П. розказав у неділю - його мати [чула] на базарі). – А Василь уже сало запакував, та як почув, що той буде за Януковича, вчепився і кричить: не продам! - оддавай назад! Так і не оддав… Ну, і діти: – У нас в классе только один Егор за Януковича, а Мишка за Мороза, - а все остальные Десь усім класом того одного, хто «за Януковича», - побили. Ось так і Піховшеки з Кисельовими з охороною їздять. І М. (сусід мій) занишк… Зате яка несподівана хвиля сусідської любови-солідарности по всьому під'їзду! «Я вас всєгда буду зашищать», - обіцяє сусід («строїтєль»), хоч я його ні про що таке не просила… - «А я думаю, кто же ето так бистро бєжит - молодая, інтересная…», - сокоче бабця з третього поверху, з якою, крім «Здрастє!», за 10 років ні словом не перекинулись… Ось це і є - we are the people [ Харашо все-таки… «Доню, - каже старушка, що торгує з асфальту пучечком цибулі, до двірнички, яка за розпорядженням ЖЕКу здирає жовтогарячі ленточки, - подивися, он же ж і листя таке саме… А він же (ВАЮ) за нас усіх пострадав»… І все, паиани, - можете сюди ще 5 армій своїх «технологів» нагнати, - це вже міф, а міф - не скасовується вольовим указом. Крапка. 10 листопада 2004 Не витримала - і розридалася: прочитавши в Інтернеті «київську марсельєзу» (після всіх щасливих криків: «Перемога!» - о Боже, яка перемога, цу-цу, дурні, схаменіться! - після всіх освідчень на кшталт «читаю, і плачу, о люди, я вас усіх люблю!») - «Ти сказала мне: «Здравствуй, милый», - вся в оранжевое одета». Отут нарешті пробило - і розридалася, і не могла спинитись. Р.: Ти чого? Я (втираючи сльози): Жалко… Р.: Кого? Я: Людей… Тому що історія наша суне - кругами, блін, кругами. Тому що насправді 1-й тур Ющенко програв - і фатально: ми ніколи вже не дізнаємось, як насправді проголосувала українська нація 31-го жовтня. Скільки голосів було віддано за Ю. - 48% чи 51% (2? 3?5? 7%?). Ніколи, все. ( Тому що не було ніякого контролю «НУ» на дільницях - і виграли там, де Обіцяний «паралельний підрахунок» провалився з тріском. О, яка ж народна підтримка (армія!!! всенародна!) була у Петлюри! - а «проводирі» тимчасом у Києві так само «бавилися в демократію», як ці нині - на 5 каналі, де товстий біленький школярик з надутими щічками преповажно пересипається пісочком (хвацько перебиваючи «своїх» і, як чемний хлопчик, поштиво вислуховуючи «чужого дядю»), бо з ним підписали угоду про інформаційне «невтручання засновника»… Демократи, мля! «І от якомусь гімназистику»… Ідіоти, ідіоти… Як же легко тепер, при розумній організації і чіткій роботі, врятувати націю! Як - якими голосами! - вона волає про рятунок (як той хлопець, що писав на «УП» великими літерами: «Боже! Я буду хорошим! Я брошу курить! Я заведу семью! Я буду каждое воскресенье ходить в церковь й отдавать церкви 1/10 своих доходові Боже!!!» - або той, що сьогодні волав: Ура! Ура! Я проиграл бутьшку Неппеку! - бо він поставив на Януковича, знаючи за собою звичку програвати в тоталізаторі, отже, приносити нещастя тим, на кого поставив, - і тепер ставить знову, в 2-му турі, і йде записуватися спостерігачем у штаб Ющенка, - а що він ще може вдіяти?…) От од такого - плакати хочеться… І ця ейфорія всенародна - на тлі «Прокинься, Троє, смерть іде на тебе!…» А Троя святкує… Боже, зроби так, щоб моя тривога не справдилася - бо тільки на Твоє чудо надія!… …«А де ви ще будете виступати, щоб можна було вас послухати?» - спитав хлопчик, який чемно чекав із книжкою на підпис, доки я «відбивалася» від решток укр. журналістики. Голод на живе слово. Лютий. Психологічно це тяжко, ці дні - як coitus interruptus масовий (в суботу народ був готовий «іти на Кончу-Заспу» - коли ми сиділи в «Кофіумі» з німецькою журналісткою, і О.І. - як і всі, хто забігав-вибігав погрітися, в помаранчевому, - підсівши до столика, діловито оповідав про свою розмову з дядьками з Запоріжжя, а знизу доносилася трансляція, і Р. бігав туди слухати, а потім ми вивалилися надвір уже по 7-ій, і всі чекали Ющенка - і, о Боже, цей одностайний рух-перетягування гігантського людського тіла по периметру Майдан-Хрещатик-Липки, запах диму від багать і польових кухонь, свічки в пластикових стаканчиках у руках перехожих і на схилах на Інститутській, коли спускалися вниз одним потоком, а назустріч плив інший, - таке було кілька день перед тим на Хрещатику, коли сталася хвилинна заминка, і мені перехопило подих від зустрічного напливу облич - прекрасних! - «це мій народ!») - як, як можна розглядати все це не більше, як «масовку»? Жінка по ТВ, що працює доброволкою на кухні, - відповідає кореспондентові і плаче (тихо втирає сльози). «Чого ви плачете?» - «Чого я плачу? Від радості». Хлоп у чорній шапочці, що, віддавши товаришу куртку, поліз на дерево з камерою (в суботній - більше ніж мільйонній - юрбі). - «Дайте йому куртку, він же там змерзне!» - «Нічьо… єво любов к родінє грєєт…» Енергетика однозарядженої (позитивно) маси - вона не «грєєт», звичайно, але Паморозь упала (ранок на «Новому каналі»). А настрій у центрі все ще - просвітлений, і перехожі бредуть з усмішками на лицях, і забалакують між собою - щиро, «по-сільському» якось… Аж я, по якімсь часі, наспівувати собі під носа почала… Провітрилось місто - ох, провітрилось!… І, що цікаво, - як на цьому тлі відбувається в душі «знезараження» ефекту Тьми - якими смішними й маленькими (аж жалко їх!) зсовуються кудись у даленіючу перспективу всі ті Анни-Герман-і-Лари-Скорик, і іже… «…» Плющ мені слушно написав про еротичний аспект зради [ «Сладострастие», угу. Ох як він це знав - ізсередини… «Сладострастие». [«Еротичний момент зради»: насправді все дуже просто, і кожна жінка це знає (тому на жінках і помітніше, more spectacular [ Ось це і є «сладострастие греха» - той, хто переступив, Брр- р, кошмар який.] Все-таки, вперше за 2 місяці -виспалась, і прокинулась (хоч і знову о 3-ій!) - з легким серцем. Ніч із Р. і С. у К. проминула непомітно, у змиг ока. «Ми уникли катастрофи» - угу, ось це і є головний підсумок. Молилися - справді, мільйони. Стихійно, кожен зосібна, нутряним криком о поміч: Господи! порятуй!… Отже - таки «релігійна війна». Чудо сталося: Російський спецназ «ввозили» з Криму, «перемішавши» з місцевим, - попередньо їм крутили запис (ролик є у С.) про «побиття міліціонерів» і т. д. «Наш» спецназ (офіцери) вже у вівторок (23-го) передавав по мобілках друзям: «За нами москали стоят!» - і в муках з'ясовували між собою, що робити в разі-коли: повернутися спиною до людей, обличчям - до російських «заградотрядов». Замість 1 години стояли по 4 - і «пісяли собі в чоботи». А я навіть приватну, «свою» хроніку цих двох місяців негодна скласти - нецікаво воно, ретроспективою… Перший день «свого» Майдану - 20 жовтня (середа!) - пам'ятаю чітко: розмова у перукарки (вперше тоді «вийшла» з свого підпілля і почула - «народ», його набухаюче обурення - в повітрі, але ще «підшкірне»), інтерв'ю з Йоганнесом Фосвінкелем із «Dіе Welt» - у «Барабані» (а в цей час надзвонював Ф. з приводу нашого [відкритого] листа, я йшла до «Барабану» по Грінченка, і мені розсаджувавсь телефон) - все це потім так От Тобто, я, звичайно, своє відгарувала -23-го вранці інтерв'ю Spiegel online по телефону, ввечері візит у французьке посольство, дорогою звідтам дзвінок із Haales Israel, 24-го - день і ніч - соттепі ізраїльтянам, і стаття для Spiegel, 25-го інтерв'ю в студії ВВС, 26-го - знов день і ніч? - Зюддойче, 27-го ефір на радіо «Ера» і зустріч з Аlехом Schwabe вже в Києві, потім - знову «провали» пішли (ага, ще намагалася Д. зв'язати з Томенком з ідеєю «акції Гіннеса» [ (Аlех у «Кофіумі» у вівторок - дурнісінький був день, тільки й потрапила, що на пошту - відіслати Г. пакет з «есеями», Копіса не працювала, дівчинка-поштарка не вміла правильно відксерити «…» і довго, на мою вимогу, переробляла, файлів у продажу «нема, кінчилися», черги всюди кілометрові, пробки в місті «самашечі», з Кудрі на Володимирську рівно годину їхала, - словом, зла вже була фізіологічне, єдине бажання - спекатись до лиха всіх цих журналюг, які «вкрали» мені «мій Майдан», - і от Аlех, радісно, - про промову Ющенка в ніч після 26-го: сказав, бач, що в 1991-му «we were independent, and now we are free» [ Якщо для моїх нічних господарів (та й для С. теж!) усе почалося 22-го, то для мене - особисто - якраз тоді й скінчилося: досі певна, що мені треба було тоді - таки по Майдану лазити, а не з західними кореспондентами зустрічатися (а втім, цікаве спостереження того-таки Voswinkel’я: революція «буржуазії проти пролетаріату» - на Майдані майже всуціль - дрібні підприємці, а «донєцкіє» - робітники!), і не з дипломатами… (Leibrecht, із яким мене звів А К., ланч в «Асахі», - 30-го? А вечеря у Штюдемана - вже аж 8-го, чи що? ні, того всього вже не пам'ятаю, - 8-го, в середу, я з Timoty Garton Ash'ем обідала, і з французами-грузинами перед тим говорила, - чи то у вівторок було, 7-го? А на попередньому ж тижні що? - стаття для Наndelsbland? От Майдан 4-го, в суботу (після інтерв'ю з німкенею) - оце пам'ятаю, а решта все вже - обривається, розсипається, рябить… Факт, що я вже робила «не своє», - і г'овсім не тра' було вже так надсаджуватись «на діпломатічєской работє», - зробили б її й без мене (я просто «по-матросовськи» кидалась, як дєвочка-отлічніца, «підправляти» - «…» - запомогти, мовляв, справі, - а не те треба було робити, не там «родіну спасать»…) «…» Реальність революції завжди не зміримо більша за можливості одної людини - тут скільки-небудь адекватною реакцією може бути хіба щоденник, журналістський репортаж, хроніка… І - деталі, оце те, за чим я жалкую і що, як мені здається, безнадійно пропустила: оранжевий чайник у вікні, яким бабця сигналить 100-тисячній колоні, і колона починає радісно скандувати: «Ба-буш-ка!»; сумська жіночка-селянка, що, приїхавши 22-го, мусила вертатися додому - по валянці, бо була вбралася «як до Києва» - в найкраще; трагічний Тростянець, де перед 21-м бандюги ходили від бару до бару і змушували відвідувачів «пити за Януковича», а хто відмовлявся - били (!); бабця з Михайлівської, яка цілими днями носила на Майдан чай тим єдиним термосом, що мала, - маленьким, півлітровим, розливала за кілька секунд і знов шкандибала назад на Михайлівську, і всю ніч відчинені кав'ярні - «Ребята, у нас только зеленый чай остался, будете?», - і те, як «деморалізували» спецназівців піснями й квітами, - все це - треба було бачити наживо, але одне життя цього всього Одна «лінія», втім, лишилася «неозвученою» - антропологічна: захоплений вигук Ф. 22-го вранці, при погляді на монітор: «Какие лица! - всех целовать хочется!» - і феномен «донецької зовнішности» з другого боку, такий разючий у програмі з Юлею на ТРК «Україна», де «включаєм улицу» щоразу виглядало як присінок аду (мама: «Ні одного нормального людського обличчя!», - і навіть колористика відповідна, до блякло вбраних Прокинулася з думкою: то був просто чистий сплеск духа - Хто - взяв?! Де, коли в історії літератури?! Нема інструмента. |
||
|