"Гаррі Поттер і Смертельні реліквії" - читать интересную книгу автора (Ролінґ Джоан Кетлін)РОЗДІЛ П'ЯТИЙ Полеглий воїн— Геґріде? Гаррі силкувався видертися з купи металолому і шкіри, намагався встати, однак руки не знаходили в багнистій воді опори. Він не розумів, де зник Волдеморт, і боявся, що той от-от налетить на нього з темряви. Щось гаряче й вологе стікало з чола й підборіддя. Він виповз зі ставка й пошкутильгав до великого темного тіла, що лежало на землі — до Геґріда. — Геґріде? Геґріде, скажи щось… Однак темна купа не ворухнулась. — Хто тут? Це Поттер? Ти Гаррі Поттер? Гаррі не впізнав цього чоловічого голосу. Тоді закричала жінка. — Вони розбилися, Тед! Упали в саду! У Гаррі паморочилася голова. — Геґріде, — безтямно повторив він, і коліна його підкосилися. Опритомнівши, він усвідомив, що лежить навзнак на подушках, і відчув пекучий біль у ребрах і в правій руці. Відсутній зуб знову виріс. Шрам на лобі й досі пульсував. — Геґріде? Він розплющив очі й побачив, що лежить на диванчику в незнайомій яскраво освітленій вітальні. Світловолосий черевань поглядав на Гаррі з тривогою. — З Геґрідом усе гаразд, синку, — сказав черевань, — Дружина ним опікується. А як ти почуваєшся? Ще щось поламане? Я полагодив тобі ребра, зуба й руку. До речі, мене звати Тед, Тед Тонкс — Дорин батько. Гаррі звівся й сів занадто швидко — з очей посипалися іскри, стало млосно, запаморочилось у голові. — Волдеморт… — Не хвилюйся, — Тед Тонкс поклав Гаррі руку на плече й примусив його лягти на подушки. — Ти ледь не розбився. А що взагалі сталося? Поламався мотоцикл? Знову перестарався Артур Візлі зі своїми маґлівськими штукенціями? — Ні, — сказав Гаррі, а шрам його пульсував, наче відкрита рана. — Смертежери, багато… гналися за нами… — Смертежери? — різко перепитав Тед. — Як це — смертежери? Я думав, вони не знають, що тебе перевозять цієї ночі. — Вони знали, — відповів Гаррі. Тед Тонкс звів очі до стелі, ніби міг бачити крізь неї небо. — Ну, тоді ми знаємо, що наші захисні чари спрацювали. Ближче, ніж на сто ярдів, вони не зможуть сюди підібратися. Тепер Гаррі зрозумів, чому зник Волдеморт. Це сталося в тій точці, де мотоцикл перетнув бар'єр орденських чарів. Він лише сподівався, що чари діють і далі. Уявив, що поки вони говорять, Волдеморт висить на висоті сто ярдів над ними і намагається проникнути у величезну прозору бульбашку, яку Гаррі подумки собі намалював. Він спустив з дивана ноги; мусив на власні очі побачити Геґріда, щоб переконатися, що той таки живий. Та не встиг устати, як відчинилися двері і в них протиснувся Геґрід — з обличчям закривавленим і брудним. Він трохи шкутильгав, проте якимось дивом лишився живий. — Гаррі! Перекинувши два маленькі столики й фікус, він двома велетенськими кроками перетнув кімнату і з такою силою обійняв Гаррі, що ледь не зламав йому щойно зрощені ребра. — Шляк би й'го трафив, Гаррі, і як ти зумів з того видряпатись? Я вже боявся, шо нам обом капець. — Та я теж. Я й сам не вірю… Гаррі замовк на півслові — він помітив жінку, яка зайшла до кімнати вслід за Геґрідом. — Ти?! — вигукнув він і сягнув рукою в кишеню, проте вона була порожня. — Твоя чарівна паличка в мене, синку, — мовив Тед, торкаючись нею Гарріної руки. — Вона впала біля тебе, і я її підняв. А кричав ти на мою дружину. — Ой, я… пробачте. Коли місіс Тонкс підійшла, стало видно, що вона не така вже й схожа на свою сестру Белатрису — волосся мала світло-каштанове, а очі більші й добріші. Однак після викрику Гаррі вона, здавалося, трохи насупилась. — Що з нашою дочкою? — спитала вона. — Геґрід казав, що ви втрапили в засідку. Де Німфадора? — Не знаю, — відповів Гаррі. — Ми не знаємо, що з іншими. Жінка перезирнулася з Тедом. Гаррі побачив вирази їхніх облич і його охопив страх та відчуття провини. Якщо хоч хтось загинув, то це сталося через нього, тільки через нього. Він погодився на цей план, дав їм своє волосся… — Летиключ, — зненацька згадав він. — Треба повернутися в «Барліг» і все з'ясувати… тоді ми вас повідомимо або… або Тонкс повідомить, якщо вона… — З Дорого все буде добре, Дромедо, — заспокоїв жінку Тед. — Вона знає свою справу, бувала вже з аврорами і не в таких бувальцях. Летиключ у нас, — сказав він Гаррі. — Він відлітає за три хвилини, якщо хочете — можете скористатись. — Хочемо, — сказав Гаррі. Схопив рюкзак і закинув на плече. — Я… Він глянув на місіс Тонкс, щоб попросити пробачення за той страх і тривогу, яких на неї нагнав, проте не зумів витиснути з себе слів, які б не звучали порожньо й нещиро. — Я скажу Тонкс… Дорі… щоб повідомила вас, якщо вона… дякую, що нас підлатали, дякую за все. Я… Він був радий покинути кімнату й піти за Тедом через невеликий коридорчик до спальні. Геґрід ішов за ними, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об одвірок. — Оце він, синку. Летиключ. Містер Тонкс вказував на срібну щіточку для волосся, що лежала на туалетному столику. — Дякую, — сказав Гаррі і простяг до неї пальця, готовий до відльоту. — Хвилиночку, — роззирнувся Геґрід. — Гаррі, а де Гедвіґа? — Вона… в неї влучили, — відповів Гаррі. Він раптом по-справжньому це усвідомив; він засоромився сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв'язком з магічним світом, коли він змушений був вертатися до Дурслів. Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах. — Нічо, — сказав грубувато. — Нічо. Вона си жила довго й файно… — Геґріде! — попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво-синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця. Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містера Тонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір'ї «Барлогу». Почув якісь крики. Відкинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги. — Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші? — лементувала місіс Візлі. — Як де? Невже ще ніхто не повернувся? — важко дихав Гаррі. Відповідь читалася на зблідлому обличчі місіс Візлі. — Смертежери вже чекали, — пояснив Гаррі. — Нас оточили відразу, як ми злетіли… вони знали, що це мало бути цієї ночі… не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт… Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але… — Слава Богу, що з тобою все добре, — зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує. — Часом не маєш якогось бренді, Молі? — тремтячим голосом запитав Геґрід. — Щоб поправити здоровля. Вона могла б вичаклувати плящчину, проте кинулася в дім, і Гаррі зрозумів, чому — місіс Візлі не хотіла, щоб у цю мить бачили її лице. Він обернувся до Джіні, і та відразу задовольнила його невисловлене благання отримати хоч якусь інформацію. — Рон і Тонкс мали повертатися перші, але спізнилися до свого летиключа, і він прилетів без них, — показала вона на іржаву бляшанку з-під олії, що лежала на землі неподалік. — А цей, — тицьнула вона пальцем у старовинні парусинові туфлі, — мав повернутися з татом і Фредом, вони мали прилетіти другі. Ви з Геґрідом мали бути треті, а Джордж і Люпин, якщо встигнуть, — зиркнула вона на годинник, — прибудуть з хвилини на хвилину. Знову з'явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом. — Мамо! — крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків. Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з'явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув — сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа. Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Голову й шию збоку заливала яскрава червона кров. Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин Уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік назад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло. — Йой! — обурився Геґрід. — Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проігнорував. — Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі? — запитав він, легенько струснувши Гаррі. — Відповідай! — Е-е… здається, ґринділ в акваріумі? Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта. — Шо то всьо має значити?! — заревів Геґрід. — Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, — стисло пояснив Люпин. — Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забиратимуть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем. — А чо ти тоді й мене не перевіриш? — засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері. — Ти напіввелетень, — пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда. — Багатозільна настійка діє тільки на людей. — Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, — заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний. — Волдеморт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом. — Волдеморт тебе наздогнав? — різко перепитав Люпин. — І що сталося? Як ти врятувався? Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волдеморта, і той з'явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягай рятівного прихистку в батьків Тонкс. — Вони тебе впізнали? Але як? Що ти зробив? — Я… — Гаррі намагався згадати. Уся ця подорож зливалася в суцільну смугу паніки й розгубленості. — Я побачив Стена Шанпайка… знаєте, того хлопця, що працював кондуктором на «Лицарському автобусі»? І я спробував його роззброїти, замість… бо він же не усвідомлював, що робить. Його ж, мабуть, імперіуснули? Люпин мав ошелешений вигляд. — Гаррі. та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати! — Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і — Так, Гаррі, — ледве стримуючись, прохрипів Люпин, — і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м'яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули — це було просто самогубство! — То я що, мав убити Стена Шанпайка? — сердито вигукнув Гаррі. — Звичайно, ні, — заперечив Люпин, — але смертежери… чесно кажучи, і всі інші… сподівалися, що ти у відповідь нападеш. Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак У душі в нього ще жевріла жаринка непокори. Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, — сказав Гаррі. — Це Волдемортів стиль. Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався. Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина: — А з Джорджем усе буде гаразд? Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось. — Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям… Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір. Там, на подвір'ї, з'явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з-за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди. — Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор? — Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав: — Це він, я вже перевірив! — Добре, добре! — буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. — Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні! — Схоже, що так, — погодився Люпин, — але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро. — Невелика радість! — сердито зауважив Кінґслі. — Хто ще повернувся? — Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем. Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала. — Що було з тобою? — запитав у Кінґслі Люпин. — П'ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, — - скоромовкою протарабанив Кінґслі, — і ще ми бачили Відомо-Кого, він долучився до погоні на півдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє… — Літати, — договорив за нього Гаррі. — Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом. — Тепер ясно, чому він зник… погнався за тобою! — вигукнув Кінґслі. — А я не зрозумів, чого це він пропав. А що його змусило обрати іншу жертву? — Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, — пояснив Люпин. — Зі Стеном? — перепитала Герміона. — Я думала, він у Азкабані. Кінґслі невесело гмикнув. — Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам'яли. Я бачив Траверса — у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям — а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж? — Йому відірвало вухо, — сказав Люпин. — Вухо?! — зойкнула Герміона. — Снейпова робота, — додав Люпин. — Снейпова? — вигукнув Гаррі. — Ви не казали… — У нього під час гонитви злетів каптур. « Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Вілл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус? — Гаррі, поможи! — хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо. — Як він? Місіс Візлі озирнулася й пояснила: Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною Магією. Та могло бути й гірше… він хоч живий. — Так, — погодився Гаррі. — Слава Богу. — Я чула, ще хтось прибув на подвір'я? — поцікавилася Джіні. — Герміона й Кінґслі, — відповів Гаррі. — Слава Богу, — прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння. — Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде! Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені. — Артуре! — заридала місіс Візлі. — Ой, слава тобі Господи! — Як він? Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп'явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене. Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся. — Як ти почуваєшся, Джорджику? — прошепотіла місіс Візлі. — Наче святий, — пробурмотів він. — Що з ним таке? — перелякано прохрипів Фред. — Струс мозку? — Наче святий, — повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата. — Бачиш… я тепер просвітлений. Бо маю просвіт, Фред. Зрозумів? Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося. — Жалюгідно, — пирхнув він. — Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт? — Зате, — усміхнувся Джордж заплаканій матері, — тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш. Він роззирнувся по кімнаті. — Здоров, Гаррі… ти ж Гаррі, правда? — Так, це я, — підтвердив Гаррі, підходячи до дивана. — Принаймні ти прибув сюди цілий, — сказав Джордж. -А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла? — Вони ще не повернулися, — пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів'яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала: — Рон і Тонкс мали б уже повернутися. їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси. Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у «Барлозі», проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір'я, Джіні взяла його за руку. Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти. Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений… І тут прямісінько над ними з'явилася мітла, що стрімко мчала до землі… — Це вони! — заволала Герміона. Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики. Ремусе! — крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам'яніло; йому, здавалося, відняло мову. Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони. — Ти жива, — встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла. — Я думала… я думала… — Я в нормі, — поплескав її по спині Рон. — Нормально все. — Рон був просто чудовий, — лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. — Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль… — Це правда? — пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів. — Завжди цей здивований тон, — трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. — Ми останні повернулись? — Ні, — відповіла Джіні, — ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий… Вона побігла в дім. — Чого ви затрималися? Що сталося? — сердито запитав Люпин у Тонкс. — Белатриса, — відповіла Тонкс, — прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попадеться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса… а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка… У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати. — Аз вами що було? — Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі. Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Манданґуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче ігнорувати. — Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем'єра. Я ще годину тому мав там бути, — сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. — Повідомте, як повернуться. Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз'явився за ворітьми «Барлогу». Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс. — Дякую вам, — сказала місіс Візлі, — за наших синів. — Як там Джордж? — поцікавився Люпин. — А що з ним? — стривожився Рон. — Йому відірвало… Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені. — Білл! Слава Богу, слава Богу… Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив: — Дикозор загинув. Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, назавжди його покидаючи. — Ми самі бачили, — сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. — Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волдеморт… а він уміє літати… погнався за ними. Данґ запанікував, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз'явився. Волдемортове закляття влучило Дико-зорові прямо в обличчя, він упав з мітли і… ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з півдесятка… Біллові перехопило дух. — Звісно, ви нічого не могли вдіяти, — сказав Люпин. Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув… не може такого бути… Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий… Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір'ї, й мовчки пішли за містером і місіс Візлі в «Барліг», у вітальню, де реготали Фред і Джордж. — Що таке? — запитав Фред, побачивши їх. — Що сталося? Хто?… — Дикозор, — відповів містер Візлі. — Загинув. Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси. Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою-як-скатертинкою. Вілл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки. — Прошу, — він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам. — За Дикозора. — За Дикозора, — повторили всі і випили. — За Дикозора, — трохи запізно сказав Геґрід, гикнувши. Вогневіскі обпалило Гаррі горлянку; цей вогонь ніби знову запалив почуття, проганяючи заціпеніння й відчуття нереальності, додаючи відваги. — То Манданґус зник? — перепитав Люпин, вихиливши чарку до дна. Атмосфера в кімнаті миттю змінилась. Усі напружено дивилися на Люпина, воліючи, щоб він говорив далі, і водночас, здалося Гаррі, боялися того, що можуть почути. — Я знаю, що ти думаєш, — сказав нарешті Вілл, — я сам про це міркував. Вони нас чекали, правда? Але нас не міг зрадити Манданґус. Вони ж не знали, що буде семеро Поттерів, це їх спочатку спантеличило. А якщо ви вже забули, то нагадаю, що саме Манданґус запропонував отак їх надурити. Чого ж він тоді відразу не розкрив їм усі карти? Гадаю, що Данґ просто перелякався. Він не хотів у це встрявати, але Дикозор його примусив, а тоді за ними погнався Відомо-Хто. Тут кожен запанікує. — Відомо-Хто діяв саме так, як і сподівався Дикозор, — шморгнула носом Тонкс. — Дикозор казав, що той шукатиме справжнього Гаррі біля найдосвідченіших, найвправніших аврорів. Спочатку він гнався за Дикозором, а коли Манданґус їх розкрив, полетів за Кінґслі… — Т'ак, це все дьюже добге, — втрутилася Флер, — та все одно не пояснює, звідки вони знали, що ми забигаємо 'Аггі сьоготні. Хтось був дьюже недбалий. Хтось патякати язиком і виказав дату вильоту. Це єдине пояснення, чому вони знали дату, але не весь плян. На її вродливому обличчі блищали сльози. Флер з викликом поглядала на всіх, мовби підбурюючи щось їй заперечити. Ніхто не заперечив. Тишу порушувало тільки гикання Геґріда, що безуспішно затуляв рот хустинкою-як-скатертинкою. Гаррі глянув на Геґріда, який зовсім недавно ризикував власним життям, щоб урятувати Гаррі… на Геґріда, котрого він любив, котрому довіряв, який колись здуру вибовкав життєво необхідну Волдемортові інформацію в обмін на драконяче яйце… — Ні, — голосно промовив Гаррі, й усі здивовано повернулися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу. — Тобто… якщо хтось і зробив помилку, — пояснив свою думку Гаррі, — і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, — додав він знову неприродно голосно. — Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Волдемортові. Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П'ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям. — Чудові слова, Гаррі, — несподівано озвався Фред. — Правильно, правильно, — додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота. Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів. — Думаєте, я дурень?! — вигукнув Гаррі. — Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, — заперечив Люпин, — а він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою. Гаррі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла: — Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він… — Ні, — миттю заперечив Білл, — я це зроблю, я піду. — Куди ви зібралися? — запитали в один голос Тонкс і Флер. — Треба забрати Дикозорове тіло, — пояснив Люпин. — А це не може?… — почала було місіс Візлі, благально дивлячись на Білла. — Зачекати? — договорив за неї Білл. — Невже ти хочеш, щоб його забрали смертежери? На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли. Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара. — Я теж мушу піти, — озвався Гаррі. Десять пар очей злякано звернулося до нього. — Не кажи дурниць, Гаррі, — застерегла його місіс Візлі. — Що ти верзеш? — Мені не можна тут лишатися. Він потер чоло — знову почало пекти. Понад рік не було такого болю. — Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу… — Та що за нісенітниці! — обурилася місіс Візлі. — Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі… Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше. — Якщо Волдеморт довідається, що я тут… — Та як же він довідається? — здивувалася місіс Візлі. — Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, — сказав містер Візлі. — Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш. — Та я ж не за себе турбуюся! — вигукнув Гаррі. — Ми знаємо, — спокійно продовжував містер Візлі, — але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас покинеш. — Ніде ти си не підеш, — прохрипів Геґрід. — Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди! — Я що, дарма втратив вухо? — обурився Джордж, підводячись на подушках. — Я знаю, що… — Дикозор не захотів би… — Я ЗНАЮ! — заревів Гаррі. Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі. — А де Гедвіґа, Гаррі? — запитала вона, піддобрюючись. — Можемо поставити її біля Левконії й погодувати. У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді. — Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, — озвався Геґрід. — Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав! — Це не я, — понуро заперечив Гаррі. — Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою. Трохи помовчавши, Герміона лагідно заперечила: — Але ж це неможливо, Гаррі. Ти, мабуть, хотів сказати, що насилав чари, сам того не усвідомлюючи, що ти діяв інстинктивно. — Ні, — не погодився Гаррі. — Мотоцикл падав, я навіть не знав тоді, де Волдеморт, а моя паличка сама крутнулася в руці, знайшла його й поцілила закляттям, причому таким, якого я й не знаю. Я ще не вичакловував золотого полум'я. — Нерідко, — сказав містер Візлі, — у стресовій ситуації Можна витворити чари, про які ніколи й не мріяв. Таке часто буває з маленькими дітьми, які ще не ходять до школи… — Це було щось інше, — заперечив Гаррі, зціплюючи зуби. Шрам палав вогнем. Він був сердитий і роздратований. Найбільше його дратувало, що вони всі вважають, ніби він володіє такою ж силою, як Волдеморт. Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили. Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари. Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поставив чарку й вийшов з кімнати. Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами, дивився на них, потираючи лоба, й думав про Дамблдора. Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв'язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою… Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі… І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик. Перед очима раптом з'явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті на кам'яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю… — Ні! Ні! Благаю вас, благаю… — Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере! — Я не брехав… клянуся, не брехав… — Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислизнув! — Клянусь, я не хотів… я вважав, що чужа чарівна паличка подіє… — То поясни, що сталося. Луціусову паличку знищено! — Я сам не розумію… зв'язок… існує… тільки між вашими двома паличками… — Брешеш! — Прошу… благаю вас… І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої злості, побачив, як той виснажений старий корчиться в агонії… — Гаррі? Видіння зникло так само раптово, як і почалося. Гаррі дрижав у темряві, вчепившись у садову хвіртку, серце гупало, шрам поколював. Минув якийсь час, поки він усвідомив, що біля нього стоять Рон і Герміона. — Гаррі, вертайся в дім, — прошепотіла Герміона. — Ти вже передумав нас покидати? — Залишайся, старий, — Рон гупнув Гаррі по спині. — Що з тобою? — зазирнула в обличчя Герміона. — У тебе жахливий вигляд! — Кращий, мабуть, — тремтячим голосом відповів Гаррі, — ніж в Олівандера… Коли він переповів їм побачене, Рон був приголомшений, а Герміону це теж страшенно налякало. — Це ж мало припинитися! Твій шрам… з ним такого вже не повинно бути! Не відкривай цей зв'язок — Дамблдор казав тобі заблокувати мозок! Гаррі нічого не відповів, і вона схопила його за руку. — Гаррі, він уже підкорив собі міністерство, й газети, і половину чаклунського світу! Не впускай його ще й у свою власну голову! |
||
|