"Тореадори з Васюкiвки" - читать интересную книгу автора (Нестайко Всеволод Зиновьевич)
РОЗДIЛ V Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.
— Здоров, пацани! Що — гайку якусь вкрасти треба?
— Та нi, просто так… гуляємо… — байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява.
— Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, — смiється Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.
Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться.
— На абордаж! — командує Ява.
Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.
Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
А хай ти сказишся! Зачепився. I — як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди.
Ява хапає мене за комiр — сiп! Др-р-р-ррррр… Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип — отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти — не в карти грати.
Тiльки б Книш у кузов не зазирнув… Бо повикидає за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: «Дядьку, покатайте», — нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим — порожнiй-порожнiсiнький кузов.
Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор — здригнулася й рушила машина.
Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях — добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо — до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше.
Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й приїхали.
Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.
Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, — в небо. I, наче тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора.
— Заходить на посадку, — авторитетно шепоче Ява.
I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.
Книш одразу побiг до лiтака.
Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього — довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.
— Що це? Що вiн передав? — стурбовано питаю я.
— Щось пiдозрiле, — каже Ява, — Може… Може, атомна бомба… з Америки…
— Замале для бомби, — намагаюся заспокоїти себе я.
— Дуже ти тямиш, — хмикає Ява. — А якщо на транзисторах… спецiально для шпигунiв.
Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть, «їдемо» не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла… труна. Це — як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде — бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба — це ж…
— Яво, — шепочу я, — а давай з-злiземо…
— Чого? — питає вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти.
— Як так їхать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться.
Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.
Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться:
— Ч-чорт… пiдвернув…
Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попадаємо — все-таки захист…
— Iти можеш? — для годиться питаю я.
— Спробую, — ховає очi Ява.
Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати.
Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати — так повiльно вона сунеться.
Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.
Ми схвильовано перезираємося.
О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!
О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.
Вiн — наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно — винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, «унiверсальний винахiдник-iзобретатель». Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах — просто не злiчити…
Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв…
Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу «дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю»…
Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!
Одчиняєш хвiртку — i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!»
Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч — дивiгься! — кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то — огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!
Лiворуч — колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?
Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.
Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.
Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться — волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, — не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.
Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. «Руський человек», як каже дiд Салимон. Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.
Був вiн добряга, якого свiт не бачив.
Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось «юним читачем» бiблiотечну книгу.
— Ех — казав вiн, — i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю'
Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по «западному полушарiю».
Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав — ми точно знали.
А в цей час Книш…
Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловiчок з-за кущiв: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!» Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.
— Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, — метнув на мене Ява гострий погляд.
— Нащо?!
— Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк — за океан.
I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
…Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича… I тут — шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори… Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги.
Потiм — хоп! — моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають… I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi «За отвагу». Внизу — море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: «Слава героям!», «Хай живуть Ява i Павлуша!», «Назвемо Київське метро iменами героїв!», «Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!» Оркестр грає туш… I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че — щип! «Ти що?..» Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: «Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!» — i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.
I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить.
Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.
— Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:
— Риск! Може й зiрватися.
— Може, — говорить Ява i знову хукає.
Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках — i менi щипле в носi, як вiд цибулi.
— Але не можемо ж ми допустить… — каже Ява — Iсторiя нам не пробачить.
Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
— Ну, тодi на всяк випадок — прощай! — зiтхаю я.
— Прощай! — зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.
Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.
Ява бере її.
Одкриває…
В коробцi… синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще…
Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало.
Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?
Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?
Я розплющую одне око, потiм друге.
Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.
Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється…
Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.
От тобi й «ба-бах!» — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.
— Пильнуй термоса!
Але вже пiзно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм…
Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?
Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла… За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.