"Bitches get everything" - читать интересную книгу автора (Карпа Ірена)00:00:00:22Якщо дуже довго і сильно чогось хотіти, ви обов'язково це будете мати. Тут уже – коли все станеться – від вас вимагатиметься ввімкнути інший важливий талант. Ні, не здатність утримати те, чого так довго добивалися, а вміння НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ним. Чогось нам набагато легше насолоджуватися гіпотетичною можливістю, взагалі просто гостро кайфувати від НЕ-можливості і так складно відловлюватися від кожного моменту здобутої реальності… Недолік виховання, чи що? Постійне «више-сільнєє-бистрєє?» Найпотужнішим відчуттям завжди є момент зламу – хоча й тут зі мною не всі погодяться. Хтось пам'ятає відчуття першого – після довжелезної боротьби за нього – поцілунку. А хтось шматок арматури, помічений боковим зором за секунду до цього поцілунку. Давид – так насправді зветься мій «Можна пірнати тобі в кучеряве волосся і вдихати тебе короткими ривками… Як вокалісти вдихають, щоби правильно штовхати діафрагму і співати без напрягу. Ми цілуємося так довго, що ніч починає пожирати весь цей індастріал довкола. Вогнів більшає, часово-просторовий континуум іде на хуй. Півтори години поцілунку. Я знову підліток. Я вже не стерва, котру нічим не здивуєш. Я бачу лише ніжні дуги твоїх заплющених очей, така ідеальна графіка Бій і акварелі чуттєвих повік. Мій шарф на твоїй шиї – найгусті-ший тут колір. Колір повільної ночі. А кольори слюдяного дня ми щойно розбавили колекційним білим бордо. Буває таке, уявляєте? Корок у мене в кишені. Ти нереальний тим, що робиш зі мною. Воістину, життя моє тепер починає ще більше скидатися на пиз-дуватий екшн-фільм, ніж дотепер. Дотепер у нас була якась суцільна треш-комедія зі мною і Стоґнєвіч у головних ролях. Із рідкісними спешл-ґест-старз штибу недобитків наших друзів. Наприклад, уявіть собі наш «добрийранок». Спатлана, з кисляками в карих оченятах Тріша вилізає зі шкіри невбитого ведмедя (це така штучна фіґня, під якою я сплю, коли засинаю під фільм), перелазить через Стоґнєвіч, що спала тут же буквою S на дивані і суне на кухню включати лаптоп. Сидить і тупо в нього втикає, гортаючи недописаний сценарій взад-вперед й жодного слова туди не додаючи. Відтак із берлоги вилазить королева грінок Стоґнєвіч і теж іде на кухню з одною метою: смажити хліб. Цим її НЛП уже за півгодини до того, як кінцево прокинутися, займалася Трішечка. Ще вві сні вона почала нудити: «Грінки, грі-і-ін-ки…» Серце Стоґнєвіч добре, як в дружини місіонера. Стоґнєвіч запатлана ще більше за Торнберґ. Її ширінка роз-стібнута, в руках у неї два целофанових пакетики з сировиною Для грінок. – Один хліб неправильний, а іншого мало! – гарчить вона. – То посмаж із того, що його мало, якщо він не здох, а потім Швидко догонемося неправильним, – радить Тріша. – І взагалі, заткнися, коли я тут рабо-о-отаю… Стоґнєвіч затикається, але не від благоговіння перед Тріщиною роботою, а від нахабності Тріші й власного ступору перед фатальним вибором сорту хліба. – Н-да, – каже Тріша, – от подиви, як ми живемо. Стопудово, давай про це щось знімемо. Про двох тьолок, що живуть у величезній жирній хаті, де купа всіляких модних прибам-басів, але свято вірять у те, що живуть вони у трейлері на стоянці. І відповідно до цього розмовляють, виглядають і поводяться. Вони перезирнулися. Погляди позастрягали в ковтунах у волоссі одна в одної. Потім глипнули на босі ноги й пожмакані футболки. Стоґнєвіч підходить до вікна і крапає довершуючу краплю олії на картину: відламує фільтр від якоїсь тонкої женської сиґаретки, забутої тут песзна-якою тьолкою. – І взагалі, – пафосно каже Тріша, – не говори до мене, бо збиваєш з думки… Я тут уже майже роботу собі знайшла у газеті – на фабриці. Потрібна пакувачка корму для дітей. – Це такий сухий корм? – морщить лоба Стоґнєвіч. – Типу, кокаїн грубого помолу? Додай води – і вийде їдло з хлоркою. Типу, молока – така хуйня? – Типу того. – Нє, галіма робота. – Стоґнєвіч кладе на пательню першу яйце-грінку. Та погрозливо шкварчить. – А яка не галіма?! – обурено чухається Тріша. – Ну така, всяка… – в очах Стоґнєвіч читається посилене використання сірої речовини. – Наприклад, креветочного майстра! – знаходить варіант вона. – Кре… шо? – Ну знаєш, так: коли когось ненавидиш і хочеш виселити з хати, запарюєш десь кілограм креветок. Дев'ятсот грам з'їдаєш сам, не забувши полити лимоном. А сто грам, які лишилися… – Лишилися?! – Ну добре, з'їдаєш цілий кілограм, але не викидаєш голови й лушпайки. Акуратненько те все збираєш і запихуєш у трубу карнизу. Вже через пару годин смердіти буде так, що всі немиті піськи перед входом у міську баню атдихают. – Ух ти! Хочу. На хуй кіно. Давай складати оголошення про наші послуги… – Та чекай. Це ше не все. Профіль можна розширяти. Як тобі прийомчик «Рибна стєлька»? – Ану давай. – Карочє, знаєш, у пінопластових упаковках із курячим чи риб'ячим філе є такий спіцяльний папір на дні – ну, шоби кров вбирати? – Ага, знаю. Ми ше бульйончик з такого хотіли варити… – Да! Так от, чекаєш, поки рибне філе в холодильнику здохне – без холодильника, правда, здихає скоріше – викрадаєш стєльку з черевика клієнта (приємніше, канєшно, якби була модельна туфелька на шпильці, але там, кажись, не підкладають стєльок) і за її контуром вирізаєш стєльку № 2 з криваво-смердючого рибного папірчика. І якнайшвидше підкладаєш цю свою «сніжинку» під нормальну стєльку в черевик. Не проканає з непомітним підкладанням – не розстроюйся, поклей на вікна. – Буде тіпа новий рік у садіку. – Типу того… – Ну нічо'. А ще рецепти знаєш? – Та знаю… але це ващє жесть. – Кажи. Я вся вніманіє. – І Трішу зненацька накриває минуле: – Вніманіє-вніманіє, гаваріт Германія, вчера пад мастом пай-малі Гітлєра с хвастом… Навіть Стоґнєвіч дивиться на неї як на пиздувату. А Стоґнєвіч бачила від Тріші вже все. – А шо таке? – підскакує Тріша. – У вас там в Харкові шо, Дитинтсва не було? Це ж ваші віршики, стопудняк. Бо кацапською мовою. І не кажи мені, що ви по дворах у спальних районах Блока цитували! – Кого-о?! – Дідька волохатого. Давай розказуй ще рецепти. – Та ну тебе, – ображається Стоґнєвіч, – ти мене тут кацапом і дядьком обзиваєш, а я… – Дідьком. – Шо? – Дідьком, а не дядьком. Чортом тобто. – Да? Ну ладно. Карочє, останній рецепт. «Однояйцеві двері». – У мене у пса було одне яйце. – Я його з цим паздравляю. – Він здох. Точніше, гуцули, підараси, замочили. Але зараз він в раю. Так шо давай, розказуй. – Ну, значить так. Береш шприц. Пробиваєш голкою дірку в сирому яйці, набираєш повний шприц яйця. І робиш акуратний укольчик обшивці дверей. Якщо сильно ненавидиш власника – процедуру повторити. Яйця тухнуть і смердять так, як можуть смердіти тільки тухлі яйця. – Або відрижки чувака з сильним харчовим отруєнням. Ру-фус колись так траванувся майонезом, а нєхуй вегетеріанцем між людей… – Бідний Руфус. Але власник яєчних дверей – той ще бідніший. Бо на бабло попав. Тут же інакше, ніж замінити двері, не розгребешся, – гордо закінчує Стоґнєвіч. – Ага. Прикинь, падлючі зодчі ще в позаминулому, а то і в минулому столітті для міцності типу – ха-ха, для міцності! – підмішували в цементні розчини яєць. Ото була радість новосельцям. І слава зодчим на віки. Я вже мовчу про фарби Леонардо да Вінчі. |
||
|