"Павло Загребельний. Диво (Укр.)" - читать интересную книгу автора

(Всi епiграфи Пiкассо на титулах - з його п'║си "Пожадання, впiймане за
хвiст", написано┐ у перший рiк окупацi┐ Парижа гiтлерiвцями. (Тут i далi
пояснення авторськi)._)

Може, ┐х вабило вiкно. Ще позаторiк його не було. Отава добре пам'ятав,
що в цiй оберненiй до моря стiнi кафе "Ореанда" були звичайнi два вiкна з
банальними брижистими шторами з кремово┐ чесучi. Але потiм хтось,
достосовуючись до моди, вивалив стiну геть i утворений в такий спосiб
отвiр затулив суцiльним склом, привезеним з Артемiвська, а то й з само┐
Нiмеччини (що теж було модно серед будiвельникiв) i вправно вставленим у
ковану залiзну раму, вмiло тоновану лискучо-чорною фарбою, що вже давало й
зовсiм не очiкуваний ефект по║днання модерну з старовиною, бо чорна
залiзна рама видавалася мовби кованою в простiй сiльськiй кузнi, на
старезному ковадлi, коло горна i старих мiхiв, зшитих з грубих шкiр,
зверху й знизу триманих дубовими-дошками, що мали вигляд набагато
побiльшених людських долонь, i коли верхня долоня натискувала на мiхи,
вони складалися, випускали з себе все по вiтря, вдуваючи його в горн, i з
горна спершу виривався сизий дим, а потiм вугiлля починало жеврiти яснiше
i яснiше, .а там ярiло бiлим, i залiзо, яке розпiкалося в горнi, а потiм
виковувалося на ковадлi, несло на собi все, що мала кузня: чорноту
мертвого вугiлля, сизiсть диму, видмухуваного мiхами, яскравi випiки
вогню, полиск важких ударiв молота i твердого ложа" ковадла.
Але для цих чотирьох чоловiкiв, якi щодня спускалися з гiр, де був
┐хнiй санаторiй, важило, власне, й не саме вiкно, i не оте дивно широке
скло, i не викувана з чорного залiза рама, якою могли б пишатися на
будь-якому ║вропейському курортi. Важило навiть не море, оте море, що
заливало все вiкно вiд краю до краю, виповнювало його майже до самого
верху, не лишаючи для неба мiсця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою
смужечкою, йому теж потрiбен був простiр не менший, анiж для моря, а якщо
вже бути точним, то небо завжди i скрiзь усе ж таки долало море сво║ю
безкрайнiстю, однак тут воно вимушене було поступитися i вдовольнитися в
дивному вiкнi смужечкою завширшки в кiлька пальцiв. Залежно вiд погоди
смужечка вужчала або ширшала, i темна лiнiя обрiю або ж наближалася до
верхньо┐ перекладини рами, або ж вiддалялася, ще бiльше пiдкреслюючи
чорноту й дикiсть залiза, його мiцнiсть i твердiсть.
Так от, якщо вже всi вони збиралися щодня в кафе "Ореанда", звабленi
широким небаченим вiкном, то важило не саме вiкно i не море, що заливало
його вщерть, а просто гiлочка невiдомого дерева, яке росло перед кафе,
росло десь унизу (кафе мiстилося на другому поверсi високого старовинного
будинку, складеного з грубих кам'яних квадрiв) i несмiливо простягнуло
одну лише свою гiлочку до нового вiкна, так нiби когось там могла
зацiкавити ця квола деревина в мiсцi зiткнення розковано┐ стихi┐ з точно
продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, що вiдповiдала
iснуючим настроям, просто кажучи - снобiзмовi.
Та, може, слiд було починати не з вiкна, а з ┐хньо┐ чоловiчо┐
самотностi, яка зштовхнула ┐х чотирьох, таких рiзних, таких несхожих,
звела ┐х з гiр униз, а вже тiльки тодi вони побачили це вiкно i взяли
столик коло нього, i той столик став ┐хнiм постiйним мiсцем для щоденних
посиденьок вiд п'ято┐ до сьомо┐ вечора, а то й пiзнiше.
Iмена значення не мають. Ясна рiч, можна б назвати всiх чотирьох, та ще