"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Паничi скучати ┐й не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти
грали, то пiсеньок спiвали...
Не гадки нашiй панi┐ по такому життю...

II

Мене ┐й подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських
панiв... Жила я в батька-матерi, - боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то
жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодо┐
панi┐. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось ┐й ставала. Гостю║, було,
мiсяць або й бiльше, догоджа║ ┐й. От як стала вона жалкуватись:
- Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?
- Чому нi? Берiть собi, котру схочете.
То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без
мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я
сама одна у свiтi.
Жила я в панi┐ рокiв з п'ять. Спершу я сама була в не┐, а далi, як уже
столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою.
Доти панi ┐х держала у якихсь приятелiв сво┐х, бо в не┐, окрiм сього
двору, не було нi садиби, анi кроку землi сво║┐: усе спродане, - тiльки
оцю молодицю з дочкою до вслуги ┐й придано. Князь то так, панотець ┐┐
вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi
виважала, поки зважилась ┐х до себе забрать. А вони ще якось були з
вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою
завладав, то й опасувалась небога держати ┐х у мiстi, щоб не збаламутились
за вiльнiсть Проти не┐, зайшовши у ради, в совiти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка - Настя. Не великомовна була та
Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила ┐┐ навiки. Чи панi свариться, чи
б'║ (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб'║), чи сам спiдницю
дару║ або хустку - Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна
людина зда║ться з не┐, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi
очi ямкуватi, огнем блискотючi.
Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно,
чоловiк i в щастi, то часом смуток обiйма║ - не то що нам. Воно кажуть:
привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й зда║ться тобi, що все тобi
байдуже, - та разом прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви дума║те?
Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiрке║ вразить тебе до
самого серця, - мiсяцi, роки пам'ятатимеш...
Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi
пора║ться.
- Горпино! - кажу. - Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам,
мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо зна║те?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та
й одказала:
- Чому нi?
- Господи! - кажу знов. - Як я колись молодого вiку жила в батька, в
матерi!
- А я, - каже, - вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
- Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? - знов питаю.