"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом
соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать - хiба який зiтхне важко або
заспiва║ сумно┐, сумно┐ стиха...
Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
- Устино! Голубко!
- А що там у вас дi║ться, сестрице? - спитаю ┐┐.
- Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а
завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще
за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
-Про мене нiчого?
- Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов
панi з Басанi? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова,
Устинко!

Х

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
- Iди, иди, хутенько иди, Усте!
- Куди йти?
- До панночки, до панi┐! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб
зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм
одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
- Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
- Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо,
ходiмо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
- Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi
таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовха║ мене, за рукав смика║...
Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в не┐ те личко
гоже║!..
На той крик i панi не задлялась прилiзти... Давай мене лаяти. Ще
нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од не┐, поки не
вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач.
Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) - панночка бiжить до старо┐:
"Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще
й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара
люту║, нас кара║, - молодий вiк iзгадала!

XI

Тiльки i дишемо, було, як на┐де гостей-паничiв та трохи забуде про нас
панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привiтна, люба - i що то?
- не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло не┐... Той поруч iз нею ши║ться, а
тон з кутка на не┐ очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов
збоку поглядом забира║. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звива║ться.
- Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дiвчата... - Дозна║
неборак, почiм кiвш лиха!
Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж
ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже ┐м, да не одбити. На┐де