"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
- На добранiч, дiвчино!
- На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, -
серце в мене б'║ться-б'║ться!.. Думаю та й думаю... що, як вiн вдивився в
мене очима!.. I панi моя теж менi на думку наверта║ться: ледве у двiр
ступила, вже всiх засмутила... I чого той парубок чiпля║ться?.. Бодай же
його, який хороший!.. Мiсяць сто┐ть проти мене уповнi...
Ой мiсяцю-мiсяченьку,
Не свiти нiкому!..
Пiсня так i пiдмива║ мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажа║: чи
щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив...

XXXI

Мина║ день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Зда║ться, що в
хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленi║. Коли б же поглянув хто, що там
ко┐лось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи.
Усе пригнула по-сво║му молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче
iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в не┐ не гуляли. Дiти
сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство
полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та
гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона
була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог ┐┐ зна║,
що ┐й таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани-сусiди нашу пан┐ю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото
розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усiм у не┐ вчитись!
Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надi┐ й думки. Вiн
був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, - нiщо з його.
Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на
сю рiч боявся, - мов не бачить нiчого, не чу║. Не було в його нi духу, вi
сили. Сказано: добрий пан - не б'║, не ла║, та нiчим i не дба║. Як почне
панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги ┐┐
вицiлу║, i плаче, i сам людей ла║: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять
менi друга!"
- Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач, ще
тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi - я б ┐┐ у
комашню втручив, - нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому
жарти. Зда║ться, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
А що Катря слiз вилила, то де вже тi┐ й сльози брались. Вiзьме свою
дитину на руки та плаче-плаче! А далi й зарида║ уголос.
I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi дума║ i зо мною вже не пожарту║.
- Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного разу (се було ввечерi,
присмерком). - Чого ви такi смутнi┐?
А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його
вже й нема║.

XXXII

Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не