"Твори в п'яти томах. Том II" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир Миколайович)

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дмитро Борисович знизав плечима:

— Що ж, іти так іти. Не можу сказати, щоб це був найкращий спосіб ознайомлення з життям стародавніх скіфів… Але… — Він підняв руку й насунув свій м’який капелюх. — Але, здається, більше нічого нам не лишається… Е, зачекайте, це що ж таке?..

Один з вершників, мабуть, зацікавившись дивним, з його погляду, головним убором Дмитра Борисовича, підчепив дротиком його капелюх і підняв у повітря, показуючи іншим. Вершники жваво загомоніли. Але це тривало якусь хвилину.

Бо Діана, ображена за свого друга, зробила свої висновки. З загрозливим гарчанням жовтий боксер стрибнув уперед. Він блискавично майнув у повітрі. Почулося глухе хрумтіння. Боксер схопив своїми міцними іклами дротик, на якому висів капелюх археолога, і зламав його, мов соломинку. Капелюх упав на землю. Вершник ледве стримав зляканого коня, що став дибки. Та й сам він був, очевидно, вражений несподіваним нападом і навіть не намагався чинити будь-якого опору.

А Діана уже відстрибнула назад, до своїх, трохи присіла на задні лапи і вишкірила зуби, готова і далі захищати друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі капелюх і надів його, ображено бурмочучи:

— Така неввічливість… добре, що Діана допомогла!..

— Добре-то добре, але як би з того не вийшло нової неприємності, — мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.

— А мені здається, навряд. Гляньте на них, які вони занепокоєні. Їй-бо, вони, напевне, дуже бояться собаки, — озвався Артем.

Справді, вершники боязко поглядали на Діану. Здавалося, що й дійсно собака викликала в них великий страх. Той з вершників, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний дротик. Він ще раз озирнувся на собаку і від’їхав подалі, повторюючи одне й те ж слово:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові дротики й мечі. Загадкове слово “поскіна” лунало навколо.

— Що ж це може означати, та “поскіна”? — тихо, наче сама себе, питала Ліда.

Їй ніхто не відповів. Втім, було ясно одне: вершники не насмілюються зачепити велику жовту собаку. Відчула це, мабуть, і Діана. Вона загарчала ще раз, презирливо відвернувшись від боязких вершників, і відійшла до Івана Семеновича. Тим часом скіфи знову заходилися підштовхувати товаришів. Проте робили вони це тепер значно обережніше, наче пройнялися до них певною повагою. Підштовхування тепер скидалося більше на запрошення. Артем задоволено всміхнувся:

— От спасибі тобі, Діаночко, як ти вчасно втрутилася!

Він чекав, що його жарт хтось підхопить. Але Іван Семенович серйозно сказав:

— Ходімо, товариші. Будьмо стримані й обережні. Становище досить серйозне. За кожним нашим рухом стежать.

Так, незнайомці, що виходили на поле, привертали до себе загальну увагу. Забувши про пісні, забувши про зустріч процесії, скіфи дивилися тепер тільки на прибулих. Гомін здивування лунав у юрбі. Навіть мовчазні й байдужі раніше, сповнені власним горем полонені — і ті повернулися до незнайомців, що йшли під охороною вершників. І навіть старий вождь, який досі нібито не звертав ні на що уваги, з помітною цікавістю оглядав чужинців.

А вони йшли під цими поглядами, в яких не було помітно доброзичливості, відчуваючи себе недобре, але намагаючись зберегти невимушений, пристойний вигляд. Та й що їм лишалося ще робити?..

І знову залунало слово, яке промовляли вершники:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Це слово передавалося з уст в уста. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вражені виглядом собаки; вони вказували на Діану, з страхом дивилися на неї й збуджено перемовлялися:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Єдиною істотою, яка зовсім не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього розумними очима, немов намагаючись запевнити хазяїна в своїй відданості.

— Поскіна!.. Поскіна!.. — лунало серед скіфів.

Мандрівники уже зовсім підійшли до старого вождя, який нерухомо сидів на коні. Він уважно придивлявся до незнайомців. Тепер Артем міг добре роздивитися його обличчя. Спокійні, напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою видавався далеко вперед. Бліді губи майже ховалися під сивими вусами, а борода спадала хвилею на груди. Ось вуса вождя ворухнулися. Старий щось сказав — кілька незрозумілих слів. Дивлячись на незнайомців, він явно чекав відповіді.

Іван Семенович і Дмитро Борисович перезирнулися: як зрозуміти, чого хоче від них цей чоловік? Про що він запитує, що відповідати йому? І навіть якщо відповідати, то хіба ж він, у свою чергу, зрозуміє їх?..

У юрбі скіфів знову знявся збуджений гомін. Вкрай зацікавлені, люди посувалися ближче й ближче до чужинців і вже оточували їх з трьох боків. Тільки з трьох, бо з четвертого стояла Діана і саме до неї скіфи не наважувалися підійти. Тим більше, що собака, занепокоєна їх наближенням, і без того вороже поглядала на юрбу. Вона вищиряла зуби і стримано гарчала. Про всяк випадок Іван Семенович наказав:

— Спокійно, Діано! Сидіти! Сидіти! Тихо!

Собака глянула на нього, покірно ворухнула коротким обрубком хвоста і змовкла. Тільки губи її, що нервово час від часу підіймалися, оголюючи могутні ікла, свідчили, що вона напоготові до захисту друзів.

Старий вождь, не діждавшись відповіді, щось сказав знову — на цей раз помітно пом’якшеним, навіть дружнім тоном. І знову, звісно, не дістав відповіді. Тоді він незадоволено озирнувся, помітивши, як близько до чужинців присунулися скіфи, і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Ті одразу виїхали наперед і відтіснили піших. Вождь схвально кивнув головою.

— Так і справді буде спокійніше, — сказав Артем.

Мабуть, старий вождь почув голос юнака, бо відраз повернув до нього своє суворе обличчя. Але не вимовив нічого, тільки уважно оглянув Артема з голови до ніг.

Поблизу знову почувся лемент полоненої жінки. Дужі жінки, помічниці віщуна, скільки можна було зрозуміти, вважали за потрібне закінчити своє діло, порушене появою чужинців. Вони почали співати якоїсь молитовної пісні, тримаючи напоготові занесені кинджали.

— Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! — з жахом скрикнула Ліда.

І знову Артем страшенно розлютився. Не можна, не можна допустити, щоб на їхніх очах вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось казав йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою і несамовито вигукуючи:

— Киньте! Киньте, я вам кажу! Не смійте!

Жінки — помічниці віщуна — оторопіло спинилися. Видно, вони аж ніяк не сподівалися, що хтось з чужинців наважиться перешкодити їм. Пісня увірвалася. Натовп скіфів збуджено загомонів. Тим часом Артем був уже біля самого жертовника, вимахуючи киркою.

— Облиште цих людей, я вам кажу! Облиште! — кричав він.

Озброєні жінки-жриці трохи позадкували. Справді, Артем в цю мить був страшний. Його очі виблискували, він загрожував піднесеною киркою і щосили кричав:

— Що вони вам зробили? За що ви хочете їх убити? Геть від них, бо я…

Він на секунду змовк, побачивши, як назустріч йому виступив старий віщун. Урочисто, своїм улюбленим жестом підвівши довгі сухі руки, віщун підходив до Артема і щось зловісно бурмотів. Скіфи загомоніли голосніше. Жорстоке, неприємне обличчя старого віщуна дихало неприхованою люттю. Він говорив так швидко, що затинався і мов випльовував слова. Погляд його невеличких гострих оченят не одривався від юнака.

— Я твого гіпнозу не боюся! — гукнув сердито Артем. — Ти мене не лякай, я не з таких. Ану не заважай!

І з цими словами він кинувся до полонених, яких було знову схопили жриці-жінки. Віщун заступив ще раз дорогу Артемові. Але юнак недбало відштовхнув його і стрибнув далі. Віщун хитнувся і мало не впав. Розлютований і ображений, він вихопив свій меч і звів його над Артемом.

— Он ти який! — спинився на мить Артем. — Гаразд, тоді стережися, старий!

Він раптом стрибнув убік і звідти блискавично вдарив киркою по зведеному мечу. Брязнув дзвінкий метал. Старий віщун ніяк не сподівався такого опору. Короткий меч вилетів з його руки й впав на землю за кілька кроків. Віщун безпорадно поглядав то на меч, то на Артема.

— Що, не чекав? Ага? Поки що досить з тебе. Гей, ви, киньте цих людей, я вам кажу!

Ще за мить Артем уже був біля жерців, помічників віщуна. Він вимахував киркою, вигукував безладні загрози. Можливо, це й не вплинуло б на дужих, озброєних жінок, але подія з старим віщуном налякала і їх. Адже то, мабуть, вперше вони бачили, як хтось насмілився не тільки чинити йому опір, а й переміг того, кого вони звикли боятися. Жінки — помічниці старого віщуна — поспішно відступили за жертовник. І вже звідти боязко поглядали то на Артема, то на старого віщуна, який, опанувавши себе, підняв з землі меч і знову швидко попрямував до юнака.

— А, тобі мало, старий? — процідив крізь зціплені зуби Артем. — Ну, стережися!

Але старий віщун цього разу не звів меча. За п’ять кроків він спинився і, піднісши руки вгору, щось забурмотів. Юрба скіфів загомоніла стривожено і злякано. Навіть полонені трохи відступили від юнака, почувши загрозливий голос віщуна. А він наче малював щось у повітрі помахами рук, випростовувався, згинався і знову витягувався, його голос ставав дедалі загрозливіший. Артем зрозумів, нарешті, в чому річ.

— Еге, старий, ти проклинаєш мене? Будь ласка, скільки завгодно, цього я аж ніяк не боюся. Тільки не підходь, а проклинати можеш. Бачили такого, га? Та ви не бійтеся, це все дурниці, самі забобони, — звернувся він до полонених, бо помітив, з яким неприхованим жахом прислухаються вони до заклять віщуна. Тепер, коли Артем трохи охолов, він збагнув, що довго триматися проти віщуна і його помічниць він сам не зможе. Треба було щось вигадати. Але що?

А старий віщун, здавалося, розривався від люті. Піна виступила на його синіх губах, він вигукував прокляття дедалі гучніше, хоч і не наближався до Артема.

Ліда з помітною повагою дивилася на юнака. Дмитро Борисович міцно тримав свою кирку: здавалося, він ледве стримує себе, щоб не кинутися на допомогу. Його наміри помітив Іван Семенович, який стиха казав археологові, наче заспокоюючи його:

— Заждіть, заждіть, Дмитре Борисовичу. Ще є час. Поки що Артем тримається дуже добре, ви ж самі бачите…

— Потім може бути вже пізно, Іване Семеновичу!

— Ні, ні, повірте мені. Я знаю, що кажу. Є ще резервні заходи. Тихше, Діано! — Він тримав собаку за нашийник, бо Діана весь час поривалася до Артема.

Старий вождь, взявшись за золотий облук сідла, наче весь перетворився на увагу — і це було дуже не схоже на попередню поведінку, коли з його суворого обличчя не сходив вираз презирливої байдужості. Він стежив за кожним рухом юнака-чужинця, він навіть не приховував посмішки, коли Артем вибив киркою меч з рук віщуна. Тепер він прислухався до шалених вигуків старого чудодія, дещо здивовано поглядаючи на Артема, на якого ті вигуки зовсім не впливали. Ось старий вождь перевів на мить погляд на того молодого чоловіка, який раніше виходив з юрби вітати його. Молодий кривобокий скіф аж тремтів з переляку. Він ховав своє обличчя в долонях, з жахом слухаючи несамовиті вигуки віщуна. Мабуть, вони здавалися йому неймовірно страшними.

Старий вождь презирливо посміхнувся. Один з воїнів щось запитав у нього, показуючи дротиком на Артема. Вождь заперечливо похитав головою, і воїн знову нерухомо застиг на місці.

Нарешті віщун зрозумів, що самими прокляттями Артема не візьмеш. Він верескливим голосом вигукнув жінкам-помічницям наказ, пояснюючи його красномовними жестами.

— Е, він наказує схопити нашого Артема, — Стурбовано мовив Дмитро Борисович. — Треба допомагати. Я побіжу до нього!

— Заждіть, — відповів Іван Семенович.

— Але ж вони схоплять його!

— Заждіть, кажу, — незаперечно повторив геолог. — Ще є час!

Він мав рацію. Справді, помічниці не насмілювались вийти з-за жертовника, незважаючи на наполегливі вимоги віщуна. Вони жваво перемовлялись, але не підкорялися наказові. Тоді розлютований вкрай віщун грізно підніс руку, готуючись, очевидно, осипати прокляттями і своїх помічниць. Цього вони витримати не могли. Боязко, тримаючи поперед себе кинджали, вони вийшли з-за жертовника і ступили крок до Артема.

— Ану, тільки спробуйте! — безстрашно ступив їм назустріч юнак.

Втім, голос Артема був уже не такий певний. Юнак чудово розумів: хіба ж можна було за допомогою маленької кирки боронитися проти кількох озброєних кинджалами і мечами ворогів?..

— Діано, біжи до нього! — тихо мовив Іван Семенович, випускаючи нашийник з рук. Як звільнена пружина, Діана стрибнула до Артема і, враз опинившись біля нього, вишкірила зуби на озброєних жінок. Загрозливе гарчання собаки свідчило про рішучі наміри.

— От нас і двоє, — вже значно веселіше промовив Артем. — Спасибі, Іване Семеновичу! Ну як, і тепер спробуєте? Стережіться, ми з Діаною не будемо жартувати!

Не чекаючи відповіді, він сам рішуче ступив ближче до жертовника, до помічниць віщуна. Ті негайно відступили: самий вигляд Діани безмірно лякав їх. Артем знову почув знайоме:

— Поскіна!.. Поскіна!..

— Отож і я кажу, що поскіна, — засміявся Артем. До нього вже повернувся бадьорий настрій. — Поскіна!

Він вигукнув це дивне слово на повний голос, як гукають, наприклад, “пожежа!” І це справило на всіх скіфів неймовірне враження. На полі запанувала тривожна тиша, яку ніхто, навіть старий віщун, не наважувався порушити.

— Що ж означає це страшне для них слово? — запитав Іван Семенович у археолога. Той знизав плечима:

— Важко сказати… По-грецьки слово “кіно” означає — собака. Може і тут це зв’язано з собакою. А можливо— щось на зразок табу. Знаєте, таке особливе слово, що означає — заборона, священна релігійна заборона торкатися до чогось… Це єдине, що я можу припустити.

Тим часом помічниці віщуна знову сховалися за жертовник. Ніякі закляття старого чудодія не могли тепер, очевидно, вплинути на них.

Артем, зовні цілком спокійний, погладив Діану по спині:

— Ну, поскіночко, що будемо робити далі? Старий, здається, зазнав поразки. Як би нам з тобою її закріпити, ти не знаєш?

Юнак уже майже опанував себе: безпосередня небезпека минула. Поки що можна було нічого не боятись. Адже остаточно з’ясувалося, що Діана завдає скіфам неймовірного, хоча й незрозумілого страху. Артем невимушено і лагідно гладив собаку, чуючи, як з-за жертовника долинають до нього збуджені голоси жерців. Мабуть, з погляду помічниць віщуна це також був страшний вчинок — гладити жахливу поскіну! Таким самим невимушеним жестом Артем вийняв з кишені цигарку, розім’яв її між пальцями:

— За цими забобонами та боротьбою з ними навіть немає часу покурити. Правда, Діано?

Іван Семенович усміхнувся: мабуть, він уявив щось смішне. І підштовхнув ліктем Дмитра Борисовича, який здивовано озирнувся, не бачачи нічого смішного.

Артем вклав цигарку в рот, запалив її. Потім з насолодою затягнувся, випустив хмарку диму:

— А приємно покурити після напруження!

Не чувана досі тиша впала на жовто-рожеве поле. Натовп завмер. Жодного слова, жодного руху! Навіть старий вождь здивовано відкрив рота і дивився, як Артем затягувався і випускав з рота дим. Ось юнак ще раз широкою цівкою пустив дим.

— Чого це вони всі так притихли, Діано? Не бачили ніколи, як курять, чи що?

Потроху в натовпі загомоніли. Скіфи збуджено вказували на юнака біля жертовника, на дим, що його він випускав з рота, схвильовано жестикулювали. Мабуть, це видовище було найдивовижніше з усього, що їм довелося сьогодні побачити. Помічниці віщуна давно, вже тихенько відступили од жертовника і змішалися з юрбою: очевидно, вони вважали, що краще бути подалі від молодого чужинця, який не тільки нічого не боїться — навіть страшних заклять старого віщуна! — а й сам ще творить небачені й нечувані дива. Та й старий віщун поступово відійшов убік: йому також, мабуть, не доводилося бачити нічого подібного.

Нарешті Артем кинув недокурок, притоптав його і наказав полоненим:

— Та йдіть ви вже до своїх! Вистава кінчилася!

Він підштовхнув для виразності полонених до їхнього гурту. Боязко відступаючи і не насмілюючись повернутися до юнака спиною, врятовані люди задкували до своїх. Артем співчутливо похитав головою:

— Ач, які залякані, бідолахи!

Він повернувся і рушив до товаришів.

Діана бігла поряд. І там, де проходив юнак, стихало гудіння натовпу, люди з повагою й страхом дивилися на нього, заглядали йому в рот: а чи не з’явиться звідти ще загадковий дим?..

— От яка вийшла історія, — сказав Артем, підійшовши до товаришів. Він намагався приховати своє збентеження, яке дедалі більше охоплювало його. Адже він не виконав прямого наказу Івана Семеновича, кинувся до жертовника, знову поставив усіх під загрозу. — Іване Семеновичу, слово честі, не міг я витримати… — В голосі його дзвеніли нотки непевності, наче він просив пробачення…

— Гаразд, гаразд, Артеме. Про все поговоримо потім. Побачимо, що буде далі, — відповів несподівано мирно геолог.

Що таке? Очі Ліди були вогкі, вона мало не плакала. От диво!

— Я так хвилювалася за тебе, Артемчику, — промовила вона.

Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти дівчині. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і палко стиснув її. А його другу руку тим часом узяв Дмитро Борисович.

— Юначе, — сказав він, тиснучи Артемові руку, — юначе! Ви — справжня людина! Я… я вітаю вас! — Його борідка тремтіла.

Тепер Артем остаточно зніяковів. Та що ж він зробив такого, щоб усі казали про це та ще й хвилювались? Іван Семенович не сердиться, не лає його, і це вже дуже добре…

— Товариші, увага! — пролунав голос геолога. — Старий вождь каже про нас.

Справді, вождь щось наказував, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той неохоче підійшов, незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно і суворо говорив, а віщун слухав його з дедалі більшим незадоволенням. Він навіть спробував раз заперечити вождеві. І той враз підвищив голос, в якому наче задзвенів метал. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали та стискалися в безсилій люті кулаки.

— Який же він противний, — прошепотіла Ліда.

Артем дивився на віщуна. Кривобокий молодик, щ виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив погляду з Ліди. Це розсердило Артема. Кривобокий немовби відчув, що на нього дивляться. Він хутко зиркнув убік, помітив підозріливий погляд Артема і відразу одвернувся. Артем бачив його очі лише одну мить, але й цього було досить, щоб помітити ворожість, з якою кривобокий зиркав на нього.

“Хто він? — подумав Артем. — Не проста людина, бо вдягнений дуже багато… Он скільки на його одязі блискучих золотих бляшок… І тримається впевненіше за інших… звісно, коли на нього не дивиться старий вождь!”

Тим часом розмова вождя і віщуна закінчилася. Віщун низько вклонився і одійшов. Артем уважно стежив за ним. Йому не подобалося його хитре і люте обличчя… Проходячи мимо кривобокого, старий віщун ледве помітно хитнув головою. А кривобокий відповів йому таким самим хутким поглядом, після чого знову покірно опустив очі.

— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — До цього треба придивитися…

Проте, сказати правду, він одразу забув про побачене. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф — у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — смуглолиций і безбородий. Тримався він спокійно і невимушено. Старий вождь звернувся до молодого скіфа з золотим значком на шоломі. Дивно, але його суворий голос одразу, якось потеплішав, він говорив дружньо, навіть лагідно. Вислухавши вождя, молодий скіф уклонився і мовив кілька слів своєму безбородому супутникові, після чого обидва підійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими, як старший, але зовсім не як стороння людина, не як чужий начальник. Він наче заспокоював їх.

І саме тут трапилася дуже несподівана і важлива подія.

— Товариші, я… я, здається мені, дещо розумію з його слів, цього смуглого чоловіка… — схвильовано мовив Дмитро Борисович. Всі здивовано озирнулися на нього, — Так, так, безумовно, розумію! Не все, певна річ, але… це така сама мішана стародавня грецька мова, якою було списано знайдений пергамент!..

— Розумієте? Що ж він каже?

— Так, так, не заважайте! Він каже, що полоненим дарують за їхню втечу…

— Яку втечу? Хіба вони тікали?

— Та не заважайте! Їм прощають за втечу, і вони зможуть знову працювати, як і раніше… ох, шкода, не все розумію! Він утішає їх… зараз, зараз!.. Це ж надзвичайно, ми тепер можемо з ними порозумітися! Далі він сказав, що…

Втім, далі слухати Дмитрові Борисовичу не пощастило, бо старий вождь обернувся уже безпосередньо до мандрівників. Він, правда, не сказав нічого, але зробив такий красномовний запрошувальний жест, що його не можна було не зрозуміти. Потому вождь смикнув повід. Його кінь рушив уперед.

— Він запрошує нас іти за ним, — здогадався Артем. — Підемо, Іване Семеновичу?

— І триматимемося, Артеме, розумієте? — виразно підкреслив геолог.

— Слово честі, Іване Семеновичу!

Оточені вершниками, мандрівники йшли за старим вождем. Коло озброєних людей дратувало, зв’язувало. І хоч воїни не виявляли ніяких ознак ворожості, все одно це створювало враження неволі.

— А кривобокий іде поруч з нами, — зауважив Артем. — І весь час поглядає на тебе, Лідо. Бачиш?

— Отой он? Спасибі, Артемчику, не порадував. Який же він гидкий!

— А ти йому, навпаки, мабуть, дуже сподобалася. Бач, очей не зводить!

— Та кинь ти! І не кажи більше нічого про це, бо мені, як подивлюся на нього, стає страшно. Такий гидкий, слизький якийсь!..

Проте через півхвилини Ліда не витримала (“Отакі всі вони, ті дівчата!” — гірко подумав Артем) і глянула скоса в бік кривобокого молодого скіфа: невже все ще дивиться?.. О, так! Він невідривно дивився на неї, він ще й усміхався дівчині! Навіть сама його усмішка була якась крива, наче він усміхався тільки однією стороною обличчя!

— Артеме! Ти не знаєш, хто він такий?

— Ні. І не хочу знати, — похмуро відповів юнак.

— Зачекай, Артемчику. Я серйозно.

— І я не менш серйозно.

— Та зажди! Мені здається, що він… ну, що він ніби родич старого вождя.

— Звідки ти це взяла? Завжди щось вигадаєш!

— Ну глянь сам, Артемчику! Адже він дуже схожий на нього, тільки той симпатичний… а цей бридкий.

— Хм… придивлюсь, придивлюсь згодом. Зараз незручно.

З обох боків Артема і товаришів їхали мовчазні вершники. Їхні обличчя були суворі. Вони тримали довгі списи з металевими зображеннями якихось фантастичних левів, пантер, орлів — з розплатаними крилами. Скіфи урочисто схиляли їх над головою вождя. У більшості на списах були зображення пантер. Химерні пантери були то спокійні, то такі, що жерли свою здобич, шматуючи її іклами, потворні, люті, з короткими пиками.

“Пантери і орли у них неначе стяги”, — подумав Артем. Він уже хотів перевести погляд на щось інше, але у свідомості ворухнулося щось невиразне, дратуюче. Так буває іноді з людиною: підсвідомо вона щось помітила, відзначила, проте що саме, — ще не знає точно. Але це заважає, дратує, наче наполегливо вимагає роздивитися його остаточно, усвідомити до кінця. Чи одне якесь з тих зображень, чи всі вони разом, — але щось тут дратувало Артема, навіть, як це не дивно, нагадувало чиїсь знайомі риси. Але що саме — він не міг збагнути…

— Дивись, Артемчику, Діана знову налякала їх! — голосно розсміялася Ліда.

— Де?

— Он, попереду нас!

Справді, два вершники ледве стримали коней, що стали дибки.

Раптом Артем ударив себе по лобі.

— Товариші! Іване Семеновичу! Ось воно що! Я знаю, нарешті, зрозумів!

— Що ви знаєте?

— Що ти зрозумів, Артемчику?

— Знаю, що означає слово “поскіна”! І зрозумів, чому всі вони так бояться нашої Діани!

— Чому?

— Тому, що вона як дві краплі води схожа на їхніх пантер! І слово це означає — пантера!

— Та яка пантера! І звідки ви це знаєте?

— Подивіться на оті металеві зображення на списах!

— Ой, і правда! Артемчику, ти молодець!

Артем мав рацію. Можна було подумати, що невідомі майстри, творці металевих зображень на списах, мали на увазі саме собаку-боксера, відливаючи своїх пантер. Така ж сама коротка морда, такі самі ікла! Ось чому скіфи боялися Діани! Вона, очевидно, була для них живим втіленням священної пантери! І тому жоден з них навіть не насмілювався підійти до собаки, не те, щоб торкнутися її або, боронь боже, чимсь прогнівити!..

— Правильно, юначе, — радісно сказав Дмитро Борисович. — Ви таки дійсно спостережливі! І весь час доводите це — і вдома, і в печері, і тут… Пантера… пантера… от цікаво! Пос-кіна… якщо вважати, що це грецькі слова, то в перекладі воно буде означати — собака і, може, ще щось, що визначає пантеру. Гм… І все-таки — незрозуміло: адже собаки у скіфів були. Чому ж такий переляк перед нашою Діаною? Правда, вона схожа на пантеру… і все-таки… дивно!..

Археолог, захопившися своїми думками, довго ще бурмотів щось собі під ніс, але Артем уже не слухав його. Він сяяв од задоволення. Розгадано загадку, розум звільнився від дратуючої неясності, тепер усе стало на місце. Проте чи все?..

Тим часом вони підійшли до великої кибитки, значно більшої за усі інші. Стояла вона осторонь, на шестиколісному возі. На її верхівці на жердині височіло чимале металеве зображення орла з широкими крилами. Відкинуті в сторони повстини, що утворювали вхід, було пофарбовано в червоний колір.

— Мабуть, резиденція старого вождя, — мовив археоло зацікавлено. — Так і є!

Вождь за допомогою молодого воїна спішився. Але перед тим як увійти в кибитку, вій ще раз широким вітальним жестом запросив чужинців іти слідом. І тільки по тому зник у кибитці. Слідом за ним увійшли його супутники. Залишився тільки кривобокий молодий скіф. Він і собі уклонився чужинцям, чемно схиливши голову, і поважно щось сказав. Роблячи це, він скоса глянув на Ліду. По його обличчю пробігла ледве помітна усмішка, така швидка, що її не помітив ніхто, крім Артема.

— Не подобається він мені, — сказав тихо юнак.

— Мені теж, — відповіла Ліда.

— І все-таки треба заходити. Правду сказати, мені кортить глянути своїми очима, що є всередині в цій великій кибитці, — відгукнувся Дмитро Борисович. — Тільки подумати, товариші, ми познайомимося зараз з побутом стародавніх скіфів! Таке може хіба приснитися!

— Та, може, ми й справді спимо, Дмитре Борисовичу? — розсміявся Іван Семенович. — Як інакше пояснити цю чортівню, що відбувається з нами?..

— Не знаю, — сухо відказав археолог. — Можу тільки сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб встигнути тут побачити якомога більше!

Іван Семенович лукаво подивився на Ліду й Артема і безнадійно махнув рукою: хіба ж з Дмитром Борисовичем можна сперечатись, якщо йдеться про стародавніх скіфів?..

Вони по одному увійшли до кибитки.

Велике, округле й високе конусоподібне приміщення — ось якою була всередині кибитка скіфського вождя. Світло проникало в неї крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими кольоровими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох великих скринях, оббитих бронзовими бляхами і широкими шпугами.

Вождь уже сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого золотого шолома він не здавався таким суворим, як раніше. А може, суворість його зникла ще й тому, що тепер він усміхався, його жести були легкі і позбавлені тієї урочистості й підкресленої поважності, які були притаманні йому, коли він сидів на коні на чолі своїх воїнів.

Біля вождя стояв молодший скіф з маленькою кучерявою борідкою. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Що ж, Артем одразу відчув, що він цілком поділяє симпатії старого вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне обличчя з маленькими темними вусами і борідкою, ясні очі й високий лоб — все це привертало до нього симпатії. Артем навіть непомітно глянув на Ліду: а як ставиться вона до цього нового знайомця? Та Ліда була зайнята своїми особистими справами.

Побачивши на жердині, яка стояла посеред кибитки і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку з оздобами, Ліда раніше за всіх зрозуміла призначення цієї речі. Пластинка з відшліфованої бронзи заміняла скіфам дзеркало, це було ясно. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла свої кучері.

— Та гарна, гарна й так, — насмішкувато мовив Артем. — Невже ти не певна цього?

Ліда спалахнула. Старий вождь теж помітив, як милувалася дівчина перед бронзовим дзеркалом. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Тоді Ліда остаточно зніяковіла і відійшла вбік, ближче до своїх.

Старий вождь, так само доброзичливо всміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома таки давалася їм взнаки після всіх пригод цього надзвичайного дня.

— Добре, хоч відпочинемо трохи, — сказав задоволено Іван Семенович, влаштовуючись зручніше. — Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно. Дмитре Борисовичу, ви б спробували вашою грецькою, га?

— Та я майже забув її…

— А ви спробуйте. Це ж нам може стати в пригоді.

Дмитро Борисович, насилу згадуючи слова, повільн вимовив першу фразу. І хоч вона була, з його погляду, страшенно кострубата, — старий вождь і молодий скіф з подиву широко розплющили очі. Вони нахилилися до археолога і напружено слухали. Дмитро Борисович повторив фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.

— Розуміють! — вигукнув переможно Артем.

Молодий скіф уже відповідав археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось — і розмова почалась. Була вона не дуже легкою, переривалася, коли замість слів, яких явно бракувало, Дмитрові Борисовичу доводилося пояснювати свою думку жестами, але то була все-таки вже справжня розмова! Через кілька хвилин археолог, витираючи з лоба рясний піт, сповістив:

— Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка — Баркам. І вони обидва дуже нам симпатизують і цікавляться нами.

Почувши свої імена чужою мовою, обидва скіфи по черзі схвально кивнули головами. Потім вождь плеснув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких. Вождь урочисто вказав на принесену чашу, запрошуючи гостей.

— Запрошує пити, — сказав Дмитро Борисович. — Цікаво, що це таке? Невже…

Він спинився, наче побоюючись сказати щось зайве, але не відводячи зацікавлених очей од чаші.

— Напевно, щось схоже на вино! — висловив думку Артем, — Чим-бо ще можна частувати гостей?

І знову юнак мав рацію. В чаші був хмільний напій, солодкуватий і густий, міцний і запашний, хоча й не звичного червоного або золотавого кольору.

Дмитро Борисович пив цей напій по краплині, смакуючи і весь час намагаючись вгадати його походження. Іван Семенович, помітивши його роздуми, впевнено сказав:

— Безумовно одне: це не виноградне вино.

— А хто ж у цьому сумнівається? — жваво відгукнувся Артем. — Де ж це бачено, щоб виноградне вино було такого білуватого кольору? Та й звідки воно мало б тут узятись?

— Юначе, не заважайте, — грізно відповів археолог. — Я думаю… думаю, що це… так, безумовно, інакше не може бути! Це й є та сама оксюгала…

— Як?

— Оксюгала… і як же неприємно мати справу з молоддю, що не має найменшого уявлення про елементарні історичні й археологічні джерела! Навіть соромно!

— Пробачте, Дмитре Борисовичу, — покірно схилив голову Артем, лукаво зиркнувши на Ліду.

— Я кажу — оксюгала, про яку згадують стародавні, історики. Адже ще Гомер і Гессіод, славні старогрецькі автори, вважали, що, крім м’яса, звичайною їжею стародавніх скіфів було молоко і вироби з нього. Тому скіфів і називали “молокоїдами”, “доярами кобил”, ось що.

— Дуже поетично, чи не так? — шепнув Артем Ліді, яка ледве не пирснула зо сміху. Втім, захоплений Дмитро Борисович, не помічаючи нічого, вів далі:

— І я вважаю, що це й є та сама оксюгала, себто своєрідно оброблений і підсолоджений кумис. Племена, які належали до скіфів-кочівників, мали великі табуни коней. Та ми й тут бачили такі табуни… Скіфи-кочівиики їли кінське м’ясо й пили кобиляче молоко. Готували з молока іппаку — сир. І з молока готували свої напої, наприклад, оксюгалу, яку ми, очевидно, і п’ємо зараз. Ну, певна річ, скіфи мали не тільки коней, — додав він. — Були у скіфів також і воли, до речі сказати, безрогі…

— Комолі, — задоволено втрутився Артем, якому дуже кортіло довести свою обізнаність.

— Так, так, саме комолі: роги в них не росли, бо було дуже холодно. Так от, мали скіфи овець, свиней, кіз. Зважте, скіфи знали і собак, а чомусь наші господарі страшенно бояться симпатичної Діани. Може бути, що собаки вимерли тут, у цій печері? Не знаю, не знаю… — Дмитро Борисович знову відпив ковток оксюгали.

Артем відкашлявся і спитав:

— А що це за слово таке ви вимовили, Дмитре Борисовичу, — “енарей”, коли говорили про старого віщуна в незграбному жіночому одязі?

— О, це дуже цікаво, Артеме! Бачте, жерцями в скіфів були не чоловіки, а жінки…

— Як жінки? — здивовано перепитала Ліда, а Артем навіть відсунув чашку.

— Уявіть собі, друзі мої! Геродот, наприклад, розповідав, що коли серед жерців у скіфів і були чоловіки, то ними виявлялися тільки енареї, женоподібні суб’єкти, зодягнені в жіночий одяг.

— Ну, наш віщун аж ніяк не женоподібний: худий, велика сива борода, — хіба що зодягнений як жінка, — заперечив Іван Семенович.

— Трудно сказати, дорогий мій! Хто знає, може, колись раніше, в молодості, чи що, наш віщун і був дуже женоподібним. Крім того, згадайте тих його помічниць, які за його наказом хотіли схопити полонених. Хіба це були не жінки?

— Та-ак, — нерішуче протягнув Артем. — Хоч ці жінки й могли б дати одкоша першим-ліпшим чоловікам… Та що в них, у скіфів, матріархат був, чи що?

— Цілком можливо, друже мій, — задумливо відповів Дмитро Борисович. — Бачте, найближчими сусідами скіфів у цих місцях були племена савроматів, відомих своїм граничним матріархатом; на чолі племені стояла жінка. І це, певна річ, не могло не позначитися на відношенні до жінок і в скіфів. А на Сході і в Середній Азії в епоху скіфів і їхніх родичів — саків і массагетів — були навіть цариці-полководці…

— Навіть так? — вкрай здивувалася Ліда.

— Ну, звичайно, — впевнено відповів Дмитро Борисович. — Наприклад, Зарина, що розтрощила перського царя Кіра й наповнила його відрубану голову кров’ю персів… Отже, скіфські жінки спритно їздили на конях, брали участь у походах не гірше, а можливо й краще за чоловіків. Адже про це свідчать, до речі, й поховання скіфських і савроматських амазонок із зброєю, відкриті в курганах. Я думаю, що звичай скіфів робити жерцями саме жінок і бере свій початок з тих часів. І наш старий віщун якраз і є енареєм, женоподібним чоловіком. Женоподібність його, звичайно, стерлася з часом, з роками, а жіночий одяг він носить, як і раніше. Ну, про все це ми, мабуть, дещо дізнаємося згодом… А оксюгала, Іване Семеновичу, їй-бо, вище всяких похвал, чи не так? — закінчив свою імпровізовану лекцію археолог.

— Що ж, і мені ваша оксюгала подобається, — витер губи долонею Іван Семенович. — Тільки, товариші, прошу не налягати на неї. Невідомо, чи не занадто хмільна вона!..

Знадвору почулися голоси — стурбовані, тривожні. Вождь підвів голову. Молодий скіф Варкан швидко вийшов з кибитки. Але майже відразу повернувся і щось доповів вождеві. Дмитро Борисович озирнувся на товаришів. Його обличчя враз стало серйозне.

— Варкан каже, що віщуй щось мудрує, — пояснив археолог. — Знову виголошує прокляття. Він, Варкан, піде подивитися. Сколот просить нас не турбуватися.

Товариші обмінялися виразними поглядами. Ця новина не обіцяла нічого приємного. Варкан надів шолом і вийшов. Артем глянув йому вслід і похитав головою:

— Цікаво і мені б довідатися, в чому річ!

І, вибравши слушну хвилинку, коли в його бік ніхто з товаришів не дивився, Артем тихенько вислизнув з кибитки слідом за Варканом. Як він і сподівався, ніхто не встиг його спинити.