"Твори в п'яти томах. Том II" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир Миколайович)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Перед самим входом до печери Іван Семенович спинився і обернувся до своїх супутників. Спокійно і пильно він оглянув кожного, перевірив вантаж. Як і завжди раніше, саме Іванові Семеновичу довелося взяти на себе безпосереднє керівництво вилазкою, хоча цього разу вона мала не геологічний, а археологічний характер. Коли Іван Семенович ще перед виходом з дому звернув на це увагу Дмитра Борисовича і запропонував йому очолити групу, археолог тільки рукою махнув:

— Та що ви, дорогий! Подорож уздовж печери — не археологічна справа, тут вам, геологові, як кажуть, і карти в руки. От коли пощастить натрапити на якісь речі, що стосуються археології, тоді, будь ласка, я охоче очолю групу. А зараз… ні, ні, облиште ці розмови, ведіть нас, командуйте!

Цього разу учасники походу не переобтяжували себе спорядженням. Адже йшлося тільки про коротку підземну розвідку. Треба було лише ознайомитися з напрямами ходів у печері, перевірити ті припущення, що їх зроблено було на підставі дивного заповіту Проніса. Коли все з’ясується, якщо припущення справдяться, — тоді вже можна буде повернутися до печери, запросивши робітників, взяти потрібні наукові прилади та інструменти для неквапливої, розміреної роботи.

— Всі почувають себе добре, товариші? Гаразд, я й сам бачу. Динамітні шашки у мене і в вас, Артеме? Добре. Рисунок теж у вас? Не забули його?

Юнак широко всміхнувся: забути рисунок? Звісно, ні, то ж Іван Семенович, очевидно, жартує!..

— Добре. Сніданок у кожного в кишені? Карбідки? Кирки? Все є? Ну, тоді, товариші, пішли. Дмитре Борисовичу, прошу, спочатку ведіть нас ви, адже ви знаєте першу частину підземного шляху.

День лишився позаду — ясний, сонячний, гарячий. Тут, у темряві печери, завжди панує ніч, вогка і примарна. Ліда відчула навіть, що трохи хвилюється. Вона почувала себе зовсім не так, як раніше, коли вони вдвох з Дмитром Борисовичем оглядали початок печери. Звідки взялось це нервове збудження, чому воно виникло? Адже, що там не кажи, це ж звичайна розвідка, така сама, по суті, як і чимало попередніх, що в них їй доводилося брати участь. Невже на неї так уплинуло те, що вони йдуть за вказівками того зниклого пергаменту?.. Хіба ж не все одно, яким планом користуватися — стародавнім чи накресленим в геологічному інституті?..

Артем був — чи здавався? — спокійнішим. Він уважно придивлявся до шляху, весь час звіряючи його з перемальованим на папері рисунком Проніса. Подеколи він поглядав на Дмитра Борисовича, на Ліду, на Івана Семеновича. Геолог ішов спокійний, як завжди. Здавалося, він почував себе так само, як і під час звичайної розвідки. Та й чим, справді, відрізнялася від неї ця невеличка підземна подорож? Аж нічим, бо ж археологічна романтика на нього не впливала.

Трохи іншим, ніж завжди, був Дмитро Борисович. Але це було цілком зрозуміло. Вперше за час свого перебування на узгір’ї Гострого бугра вся група вирушала майже суто археологічним напрямом, який, на думку вченого, обіцяв багато. Обіцяв — це так, але якими будуть наслідки? Хіба мало доводилося Дмитрові Борисовичу під час його попередніх досліджень гірко розчаровуватися, коли нібито багатообіцяючі розвідки зрештою не виправдували сподівань учених?.. Невже так трапиться і цього разу?.. Ні, головне полягає в тому, щоб жодної обставини, жодної дрібниці не лишилося поза увагою: все може мати велике значення, якщо рисунок і заповіт Проніса справжні й серйозні. А щодо цього — археолог не мав ніякого сумніву.

Тому Дмитро Борисович намагався не пропустити найменшої можливої вказівки, яку міг залишити Проніс. Він старанно освітлював собі шлях карбідкою — і її проміння стрибало перед ним, вихоплюючи в пітьми то нерівну скелю, то несподіваний поворот, то крутий підйом.

Карбідка Артема, що йшов позаду, виробляла ще дивніші фокуси. В її світлі кожна постать товаришів, які йшли попереду нього, відкидала велетенську тінь, яка пливла по стінах, перестрибувала з одної на другу, вигиналася на стелі, ламалася найфантастичнішими силуетами і набувала найпримхливіших обрисів.

Спочатку всі йшли мовчки. Першим порушив цю мовчанку археолог:

— Голова скіфа! — урочисто вигукнув він, вказуючи рукою на викарбуване на скелі зображення голови з гострими суворими рисами обличчя, повернутого в профіль. Хоч і грубі, але дуже виразні риси зображення свідчили про вмілу руку стародавнього художника. Обличчя з прямим коротким носом і невеличкою борідкою передавало характер воїна далеких, вкритих порохом сивої давнини часів.

То була та сама голова, в напрямі якої учора пішов Артем. Тепер треба було звертати вбік, бо той напрям кінчався тупиком, в замурованому заглибленні якого було сховано бронзову скриньку Проніса. Артем зазирнув у план: справді, на ньому шлях до замурованої заглибини відразу ж уривався; отже план давав правильні вказівки…

Проте Дмитро Борисович і не вагався. Він теж добре пам’ятав напрямок. Усі повернули ліворуч, потім почали опускатися. Під ногами розвідників був м’який грунт, відмінний від кам’янистого, яким вони йшли досі. Проте стіни ходу були такими ж скелястими, як і раніше.

— Осади води, що текла тут колись, — відзначив півголосно Іван Семенович. Він на мить спинився і відмітив щось у своїй записній книжці. — Мабуть, тут колись протікала підземна річка. Хм, цікаво: вона текла не на поверхню землі, а вглиб…

— Стійте, товариші! — гукнув Дмитро Борисович. Він спинився на новому роздоріжжі. — Артеме, куди повертати за планом?

— Праворуч, — упевнено відповів Артем.

— А це що? — підняв карбідку вгору Іван Семенович.

Просто над ними на скелі було викарбувано коня. Невеличкий малюнок було зроблено на диво майстерно. Кінь стояв, присівши трохи на задні ноги. Він був готовий до стрибка — так принаймні здавалося глядачам.

— Маєте, товариші! — переможно промовив Дмитро Борисович. — Перший кінь з тих, що про них йдеться в тексті Пройіса. І таких коней ми повинні знайти ще два. Далі, далі, вперед!..

…Другого коня вони побачили на наступному повороті. Артем, перевіривши за планом, відзначив: правильний шлях повертав праворуч. І тому юнак зробив незаперечний висновок:

— Зображення коня означає, що наступний поворот повинен бути праворуч. А зображення голови, навпаки, — ліворуч. От дивіться, і стріли під малюнками показують саме так!

І хоча Ліда за звичкою висловила свої сумніви щодо поспішних висновків Артема, проте незабаром переконалася, що висновок Артема і цього разу був правильний. Бо, надибавши цього разу третє зображення людської голови, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв од задоволення. Він доводив усім, що може бути не тільки виконавцем розпоряджень, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!

Найменше радів поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кількасот метрів, — а він і досі не бачив нічого, що мало б пряме відношення до археології. Крім цих зображень, певна річ. Але зображення, бодай і дуже цінні, були вже відомі науці, майже звичайні. Крім того, досі вони ще нікуди не привели, ті зображення… Археолог розумів, що поки ще рано, надто рано робити будь-які висновки, але не міг стриматися, щоб не пробурмотіти:

— Тільки уявити собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не ступала нога людини. Тож повинні ми що-небудь знайти!..

Іван Семенович був засмучений тим, що не помічав рудних жил у стінах печери. Проте він намагався не псувати бадьорого настрою. “Побачимо, що буде далі, — казав він собі. — Поки що ми весь час опускаємося під землю. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на сто п’ятдесят…” — зауважив Іван Семенович і зробив нову помітку в своїй записній книжці.

Зображення третього коня і четвертої голови були зовсім поряд. Кінь вказував, що треба повернути праворуч, а голова скіфа — ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Група мандрівників спустилася під землю на глибину метрів двісті.

— Куди ж текла вода, що її шляхом ми оце йдемо? — спитала несподівано Ліда, яка весь час щось ніби обмірковувала. — Якщо вниз, то ми, можливо, опинимося зрештою на березі якогось підземного озера. Чи ж не так, Іване Семеновичу?

Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, долівку підземного ходу. Артем зацікавлено ждав відповіді. А й справді, якщо підземне озеро — це було б зовсім непогано!

— Нічого не можна сказати певного, Лідо, — відповів, нарешті, Іван Семенович. — Спочатку, кажучи правду, і я подумав, що ця підземна річка текла вниз. А потім відмовився від такої думки.

— Чому?

— Невже не розумієте? Ай-яй, а ще майбутній геолог, який мусить чітко занотовувати всі вказівки залягання порід і земних шарів! Та не червонійте, Лідо, адже я сказав, що й сам спочатку так подумав. Давайте розберемося. Якщо вода текла вниз, то звідки вона витікала? Адже вхід до печери — на схилі бугра, і до підніжжя його ще далеко… Можна припустити тільки одне, що вода спочатку текла вниз схилом, а тоді потрапляла в печеру. Але вона не могла вимити такий великий хід у скелястому грунті!

— Отже, вода текла вгору? — здивувалася Ліда.

— Цілком можливо. Уявімо собі великий підземний резервуар всередині бугра, підземне озеро, куди вода по тріщинах потрапляє з верхніх шарів. А виходу їй немає. Тоді вона шукатиме собі шлях крізь інші тріщини. Адже вода перебуває під досить великим тиском. Отож, вона поступово розмиває тріщини, розширює їх, перетворює протягом тисячоліть на підземне річище — на взірець такого, яким оце йдемо ми. Чи ж не так робить нафта або водяний гейзер?

— Розумію, — тихо відповіла Ліда.

— Ну, а потім, значно пізніше, з якихось причин приплив води може зменшитися. Тоді резервуар під землею вичерпується. І лишається тільки отаке відшліфоване водою підземне річище, яке ми вважаємо печерою. На мою думку, вода тут текла під тиском угору.

Ні Артем, ні Ліда не встигли навіть сказати слова Дмитро Борисович щось здивовано вигукнув. Що саме вони не чули. Бо зразу ж таки одностайний вигук здивування вихопився у всіх.

Хід раптом урвався, начебто розчинився в пустці. Як річка впадає в море, так і цей підземний хід впадав у велику печеру, темну і загрозливу. Яскравого досі світла карбідок не вистачало, щоб відвоювати у темряви бодай шматочок стелі цієї гігантської печери. Стіни було видно тільки зовсім поблизу, доки сягало світло карбідок, які скидалися тепер на слабенькі свічки. Непроникливою і важкою чорною ковдрою звисала густа суцільна темрява. Всі стояли мовчки, вражені новим відкриттям…

— Угу, — протяг, нарешті, повільно Іван Семенович, — це справді досить велика печера… Я ніколи не думав, щоб у цьому районі були подібні явища… а ви що скажете, Дмитре Борисовичу?

— Та що ж мені казати? Це не моя спеціальність, Іване Семеновичу. Дивно, але факт. Я тільки не розумію, що то за тіні? Бачите, он-он! Що воно таке? Немов якісь колони… Але ж надто товсті, як мені здається. Ходімо, Артеме, подивимося.

Метрів за десять попереду Артем помітив першу колону. Вона підіймалася високо вгору і зникала в темряві, яку безсилі були пробити своїм світлом карбідки. Звідси здавалося, що та колона дедалі тоншає і тоншає — в міру віддалення від землі. Чи то й справді тільки здавалося в зрадливому мороці?.. Удвох з Дмитром Борисовичем вони освітили підніжжя дивних колон. Артем навіть спробував видряпатися на одну з них. Та де там!

Підійшли Іван Семенович і Ліда. Світла стало вдвоє більше, але й тепер його було замало. Та Дмитро Борисович нараз вигукнув:

— Дивіться, дивіться вгору! Там теж щось є!

Колони були розташовані на невеликій відстані одна від одної. Вони виблискували в світлі карбідок, грали своєю нерівною, але блискучою поверхнею. І там, далеко вгорі— під стелею печери, — теж щось виблискувало. Що саме?

— То виблискує не колона, — сказав, вдивляючись, Іван Семенович. — Це щось між колонами… Е, друзі! Немає ніякої загадки, все зрозуміло. І, до речі, це розв’язує останню таємницю тексту Проніса. Все ясно!

Товариші дивилися на нього здивовано. Що хоче сказати Іван Семенович? Дмитро Борисович на віть перепитав:

— Власне, про яку таємницю ви кажете?

Не відповідаючи на його запитання, Іван Семенович широким помахом руки вказав на найближчу колону:

— Чи ж бачите ви оці нашарування? Хіба вони не типові? Ну, Лідо, які природні колони мають отакі грубі нашарування вапняку?

Ліда не вагаючись відповіла:

— Сталагміти! Ой, як же я раніше не догадалась! Це ж так просто й очевидно!

— А якщо так, то що виблискує там, угорі? — вів далі, вже відверто посміхаючись, геолог.

Тепер озвався Артем.

— Ясно, сталактити. Дивно тільки, що й справді ніхто з нас не догадався…

— Зовсім не дивно, дорогий мій. Насамперед ніхто — а в першу чергу ми самі! — не сподівався побачити в цій підземній формації сталагміти і сталактити. А по-друге, така темрява може дезорієнтувати хоч кого. Отже, нема чого ніяковіти. Все гаразд. Ну, а тепер — хто хоче відповісти, про яку останню таємницю заповіту Проніса тільки-но я казав?

Відповісти ніхто не наважувався.

— Товариші, адже це дуже легко. Згадайте тільки текст. Ну? “За факелами вгору і факелами вниз він знайде…” Ось маєте факели вгору, — вказав Іван Семенович на сталагміти, — і ось факели вниз, сталактити. Хіба не так? Ех, Дмитре Борисовичу, це вже ви повинні були догадатись!..

— Ви ж, Іване Семеновичу, самі щойно пояснювали відносно цієї темряви… І потім, сталактити і сталагміти не моя спеціальність. Це геологія, між іншим, а не археологія…

— Так, сталактити і сталагміти лишаються в царині геології. Але я кажу не про це. Ви мали першим догадатися, що означають “факели вгору” і “факели вниз” в тексті, коли ми з’ясували, що то за колони. Бо тут уже починається інтуїція археолога, Дмитре Борисовичу, ось що… Ну, гаразд, не заперечуйте, все одно не допоможе. Не марнуватимемо час на балачки. Артеме, що тепер скаже ваш план? Чи він вказує куди йти далі?

Артем уважно розглядав папірець, схилившися біля карбідки. Дійсно, поміж велетенськими сталагмітами було стільки напрямків, що обрати з них який-небудь один здавалося неможливо. Та ще ця пекельна темрява! Проте одразу було видно, що рисунок Проніса було складено ретельно і бездоганно. Шлях уздовж великої печери проходив перпендикулярно до стіни, в якій за їх спиною зяяв підземний хід, що привів їх сюди. Потім один поворот праворуч — і печера згідно з вказівками плану мусила закінчитися. Лінії рисунка Проніса свідчили про це чітко й виразно.

— Ну, тоді пішли, — розпорядився Іван Семенович, ознайомившись з планом. — Нібито все правильно. Час не жде!

То була цікава подорож. Химерні силуети велетенських сталагмітів тяглися вгору з усіх боків. Вони виростали з грунту, підносилися вище й вище, вужчали й ніби губилися в мороці. Де-не-де стеля печери нижчала — чи то, навпаки, підіймалася долівка, грунт. Відповісти на таке запитання було дуже важко. В усякому разі, в таких місцях полум’я карбідок освітлювало й сталактити. Примхливо різноманітні, довгасті й блискучі нерівні конуси звисали згори назустріч загостреним верхівкам сталагмітів.

Артем не встигав намилуватися цією фантасмагоричною грою щедрої на вигадки природи. Ось щойно зверху звисали білі як сніг довгасті конуси — і раптом замість них виникали зеленуваті сяючі перекручені бурульки, вкриті наче розсипом виблискуючих самоцвітів. А ще через якийсь десяток метрів зникали й зеленуваті бурульки. Замість них зачароване око бачило наче застиглі величезні й тонкі полотнища, немов ураз розгорнуті міцним поривом вітру. Тільки ці полотнища були суцільно кам’яними — і можна було лише дивуватись, як природа умудрилася зробити їх такими тонкими, що, здавалося, досить було найменшого дотику, щоб вони розсипалися на порох…

І знову з темряви виступали ряди похмурих високих сталагмітів. Як незчисленна застигла армія, стояли вони, виблискуючи мінливими вогниками під світлом карбідок, відкидаючи глибокі чорні тіні — армія нерухомих вапнякових солдатів. Тисячоліття стояли вони тут і тисячоліття ще, мабуть, стоятимуть, незмінні вартові минулих і майбутніх віків… І так само, як тепер Артем, колись проходив повз їхні величні ряди, опускався нижче й нижче під землю невідомим, таємничий Проніс, готуючись написати свій заповіт, скласти свій план і вирізьбити його на кришці бронзової скриньки, щоб потім заховати свою таємницю в замурованому заглибленні печери… Для кого він це робив? І що то була за людина, яка наважувалася сама здійснювати підземні мандрівки в такій похмурій, загрозливій печері?..

— Яка своєрідна краса! — прошепотіла схвильовано Ліда. — І подумати тільки, що все це створювали малесенькі крапельки води, які безнастанно падали згори, лишаючи по собі якісь майже невидимі оком осади, розчинений вапняк… Скільки часу потрібно було, щоб утворилися оці гіганти, з їх примхливими формами!..

Артем розумів Ліду, бо й сам був схвильований: адже ніколи досі йому ще не доводилося бачити нічого схожого!

— Завал! — почувся голос Дмитра Борисовича, — Далі дороги нема!

Знову завал? Знову перешкода? Невже доведеться звідси повернутися, не здійснивши наміру?

Прохід, що звивався між сталагмітів, вивів мандрівників майже під саму протилежну стіну печери і закінчився.

Всі стояли в похмурому мовчанні, розглядаючи нову перешкоду. Який завтовшки був цей завал? Чи пощастить подолати його? Ніхто цього не знав. Великі брили землі і кам’яні уламки лежали, мов навмисне кинуті сюди рукою ворожого гіганта…

— Діано, що таке? — гукнув Іван Семенович.

Собака, що досі спокійно бігла поруч — адже їй не вперше доводилося бувати з хазяїном під землею! — гавкнула люто й уривчасто раз, ще раз. Вона стояла перед завалом, напруживши м’язи, подавшись наперед і, здавалося, тремтіла від люті. Вона дивилася на завал, як на щось живе й вороже. Ось вона гавкнула ще — загрозливо й тривожно. І враз по тому одійшла назад. Тільки далека луна, повільно затихаючи, нагадувала ще про несподівану й дивну знервованість собаки.

Усі перезирнулися: поведінка собаки, такої завжди веселої і привітної, вразила їх. Що це могло означати?.. Іван Семенович, мабуть, вирішив розвіяти похмурість.

— Так, друзі, — сказав він цілком невимушено, мовби нічого дивного і не трапилося. — Мені здається, що Діана висловила нашу спільну думку: завал — наш спільний ворог! Чи не так? Тільки в Діани немає інших засобів виявити своє ставлення до ворога, вона спроможна лише гавкати, принаймні в даному разі. Бо ж кусати і рвати на шматки такий завал — марна справа навіть для міцних іклів боксера…

Добра річ — вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіює поганий настрій, він підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутися. А там, де з’явилася посмішка, бодай і вимушена, там уже лишається тільки один крок до сміху, до дальших веселих жартів, до справжньої бадьорості, яка, можливо, перед тим починала зникати. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулася навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.

— Давайте порадимося, товариші, — мовив геолог. — Артеме, що з цього приводу може сказати ваш друг Проніс з його планом?

— На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут нібито мало починатися звуження ходу… чи, може, новий підземний хід. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І шлях на тому немовби кінчається. Ми дуже близько від нашої мети… якщо не зважати на завал, звісно.

— Спробуйте не зважати, — промурмотів сердито Дмитро Борисович. — То він може не зважати на вас, а не ви на нього, самовпевнений юначе!

— Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо отож такі об’єктивні дані: поза цим завалом — наш дальший шлях. Завал, делікатно кажучи, чималенький. — Іван Семенович, піднявши карбідку, глянув на брили землі і каменю, немов вимірював їх. — Розкопати його важкенько. Отже, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайне, просте і зрозуміле. Навіть, якщо хочете, цілком незаперечне для кожної людини, вільної від дослідницького запалу.

Він зробив багатозначну паузу.

— Яке розв’язання? — не витримав Артем.

— Повертатися назад, щоб потім прийти сюди знову, запросивши робітників і прихопивши знаряддя, — і тоді розкопати завал і за всіма правилами техніки підземних робіт. Це найрозумніше… повторюю, якщо люди вільні від дослідницького запалу…

— Ні! — разом відповіли Артем і Ліда. Дмитро Борисович також заперечливо хитнув головою. Відкладати подорож не хотів ніхто, це було ясно!

Іван Семенович щиро розсміявся:

— Мушу визнати, що іншої відповіді я й не сподівався помути, — лукаво сказав він. — От яка отрута цей самий дослідницький запал! Втім, не вільний од нього і я сам, каюсь. Отож, щоб не сперечатися далі, перейдемо до другого варіанта розв’язання нашої проблеми…

Всі очікувально дивилися на нього. Повернула голову навіть Діана, немов стверджуючи тим думку Ліди, що ця собака все чисто розуміє, тільки не може говорити.

— Другий варіант такий: шукати дальшого шляху тепер, — спокійно мовив Іван Семенович.

— Але як? — скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович. — Що ми можемо зробити з завалом?

— Розкопати, — незворушно відповів геолог.

— Розкопати завал власними силами? Тисячі тонн грунту і вапнякових порід? Не маючи ніяких інструментів, крім легких кирок, не маючи достатньої робочої сили? Ну, знаєте, це, в найкращому разі, безпідставний оптимізм! — демонстративно обурився Дмитро Борисович. — Я ніколи не чекав од вас, Іване Семеновичу, таких легковажних рішень і пропозицій!..

— Що ж, Дмитре Борисовичу, на мою думку, оптимізм ніколи не шкодить, — весело відізвався геолог. — Особливо якщо він аж ніяк не безпідставний, в чому вам доведеться незабаром переконатися. А от ваша запальність, — вона й справді нічому не зарадить. Так-то, дорогий мій археологу! Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати нашими не дуже міцними руками тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої… ну, не розрахунки, певна річ, а, скажімо, деякі припущення.

Він освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, вкрай засипані землею.

— Я кажу саме про це місце і ні про яке інше. Виходячи з плану Проніса, отут, між цими сталагмітами, і мав починатися другий підземний хід чи звуження печери. Так, Артеме?

— Так, Іване Семеновичу.

— І я вважаю, що тут шлях перетятий не тисячами і навіть не сотнями тонн породи. Подивіться: обвалилося, правда, дуже багато землі. Але ж видно й неозброєним оком: вгорі, між сталактитами і верхівками сталагмітів, зависла гігантська брила. Он та сама, що схожа на п’ятикутник. І саме вона загородила шлях землі, яка сипалася згори під час завалу. Отож, я насмілююся твердити, що між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас од підземного шляху. Ви, здається, не вірите мені, Дмитре Борисовичу? Тоді, прошу, переконайтеся!

Під недовірливим поглядом археолога Іван Семенович постукав кілька разів киркою об стіну з другого боку напівзасипаних землею сталагмітів. Звук був глухий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчий про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час прислухаючись до звуку ударів кирки. Тепер вона вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший — чистий, дзвінкий.

— Що ж, це цілком зрозуміло, — недовірливо сказав Дмитро Борисович. — Чуємо дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не означає, дорогий Іване Семеновичу… Адже вапняк…

Він не закінчив. Геолог знову стукнув плазом по простінку між двома сталагмітами, про які казав раніше. Звук був не схожий на попередні. Здавалося, що там, за земляною стіною, порожнява. Звук відлунювався глухо, потроху завмираючи, тривав кілька секунд і вже потім остаточно зникав.

— Ну, що скажете?

Кирка Івана Семеновича спинилася.

— Нібито… нібито… — Дмитро Борисович вагався. Хтозна, чи той завал справді невеликий, — проте принаймні є надія подолати перешкоду й посуватися далі. Археолог рвучко подав руку своєму другові і щиро мовив:

— Думаю, ви маєте рацію! І ніякі докази більше не потрібні!

— Обговорення вважаю закінченим, — виголосив урочисто Іван Семенович. — До роботи, товариші!

Чотири кирки майнули в повітрі майже одночасно. Але дві в них врізалися в землю все ж таки раніше від решти: то була кирки Артема і Дмитра Борисовича. Артем стомився від чекання і радий був щось робити. Що ж до археолога, то він бажав надолужити витрачений на розмови час. Так чи інакше, далі удари кирок змішалися, випереджаючи один одного. Вивернуте каміння котилося вниз по схилу.

— Раз, два… раз, два… — командував сам собі Артем, вкладаючи в удари всю свою силу. Інші працювали мовчки. Тільки кирки розмірено злітали в повітря і врізалися в землю та глуха луна віддавалася в печері.

Ліда на хвилинку спинилась й витерла з лоба краплини поту, їй здалося, що луна за стіною стала гучніша. Невже мета так близько? Швидко, швидко, відпочинемо потім!

Артем працював на всю силу. Кирка Артема блискавично літала в повітрі. Заглиблення в стіні проти нього збільшувалося. Удар за ударом, удар за ударом без перерви.

І зовсім несподівано кирка Артема проскочила кудись у порожняву. Артем не встиг ще нічого зрозуміти, як держак кирки заволокло сірим димком.; Щось зашипіло, засвистіло.

— Стій! — пролунав збентежений голос Івана Семеновича.

З невеличкого отвору, зробленого останнім ударом кирки Артема, била цівка сірого диму. Дим той ішов під тиском, бо бив з отвору, як вода з шланга, він сичав і розходився в повітрі, повільно осідаючи додолу. Сивими хвилями він стікав униз, уздовж схилу, вкриваючи ноги людей.

Уривчасто і тривожно загавкала Діана. Вона враз стрибнула на зламаний, плескатий сталагміт і, стоячи там, гавкала на сиву димову цівку люто й непримиренно.

— Що ж це за газ? — напівздивовано, напівзлякано спитала Ліда, помішуючи киркою сиві густі хвилі біля своїх ніг.

Цього не знав ніхто. Безумовно, це не був копальневий газ, бо він не горів і не вибухав од вогню карбідок, що стояли на камені. Та й звідки було взятися копальневому газові тут, серед вапняків? Дмитро Борисович нахилився, зачерпнув повні долоні дивного газу. Археолог разом з усіма зацікавлено стежив, як газ, мов рідина, сивою цівкою стікав униз, гойдався округлою хмаринкою в долонях, не розходячись в повітрі й навіть не змішуючись з ним. Дивне явище. Дмитро Борисович понюхав газ.

— Не пахне нічим. Але…

Він спробував іще раз.

— Але дихати ним не можна. Чогось бракує. Може, кисню?

Артем покуштував і собі. Ні запаху, ні смаку він не відчув. Щось густе й задушливе спинилося після подиху в його грудях. Ні, справді, це дуже неприємний газ…

— Дивіться! Дивіться! — скрикнула Ліда.

Газ поволі наповнював печеру. Його рівень дедалі підіймався, зовсім так, аби печеру заливала вода. Рухлива, неспокійна поверхня газу дійшла до карбідок, що, як і раніше, стояли на плескатому камені. Сиві хвилі газу гойдалися навколо ясного білого полум’я. І ось одна з карбідок, що стояла найнижче, закліпала і потухла! Почулося знайоме шипіння, в повітрі поплив неприємний солодкуватий запах ацетилену.

— Схоже на вуглекислий газ. Само не горить і не дає горіти нічому іншому. І непридатне для дихання. Отже, позбавлене кисню, — вголос міркував Іван Семенович. — Артеме, прикрутіть регулятор карбідки, що згасла, спиніть ацетилен.

Тим часом у стіні щось затріщало. Під тиском газу відірвалася і впала велика брила землі. Тепер газ почав бити із стіни, як потужний фонтан, його потік описував у повітрі широку дугу, падав униз і бурхливими хвилями розтікався далі.

— Треба відступати, товариші! Рівень газу весь час підіймається. А ним же не можна дихати. Залишатися тут небезпечно, — проговорив Іван Семенович і раптом спинився. Його обличчя зблідло. Куди відступати? Адже для цього треба йти вниз, уздовж схилу, що привів їх до цієї стіни. Так, так: рівень великої сталагмітової печери спочатку підвищувався, потім падав, утворюючи заглибину, а потому знов піднімався, уже перед самою стіною. А саме там, у заглибині, збирається головна маса газу, він весь час стікає туди. Шлях назад відрізано. Отже… отже, відступати немає куди! А газ прибуває, він уже вкрив коліна людей… Що ж лишається робити?..

Скільки око сягало, скільки дозволяло бачити світло трьох карбідок, — усюди гойдалися сиві хвилі загадкового газу. Вони гойдалися невпинно, їх рівень щохвилини невблаганно підіймався. Може, забити отвір у стіні? Та ні, це неможливо, він тепер був надто великий. Та й потік газу невпинно розширював його своїм тиском.

Іван Семенович озирнувся. Погляд його впав на товаришів. Дмитро Борисович був напрочуд спокійний. Єдине, що видавало його збудження, були міцно стиснуті губи. Ліда стомлено сперлася на сталагміт. Мабуть, вона дуже втомилась і ледве трималася на ногах. Артем стояв біля неї. Великі очі юнака тривожно перебігали з Ліди на Івана Семеновича, немов шукали поради, чекали наказу, щоб негайно виконати все, що скаже геолог. І ще це уривчасте гавкання Діани, що стояла на високому плескатому сталагміті і гавкала на густий потік газу, який дедалі ближче підіймався до собаки. Ага, ось що треба зробити поки що!

— На сталагміти, товариші! Можливо, приплив газу, з отвору в стіні зменшиться, — гукнув Іван Семенович. — Адже не може там бути його безконечна кількість… Мерщій!

Це було єдине, що лишалося, — наслідувати приклад собаки, яка інстинктивно знайшла хоч будь-який вихід. Вище, вище, подалі від сивих загрозливих хвиль газу! Може, він встигне стекти униз, у заглибину великої печери… Проте Іван Семенович одразу зрозумів, що то були марні надії. Варто було тільки глянути навкруги, щоб переконатися в цьому. Газ витікав з отвору значно швидше, ніж стікав униз. Рівень його підіймався. Підніжжя сталагмітів уже було вкрите густим сірим туманом. Ось цей туман просто на очах підіймається вище й вище, його рівень незабаром досягне людей, що злізли на верхівки зламаних сталагмітів… І ясно, немає ніякої надії на те, що його течія зменшиться, він б’є з отвору надто бурхливо, можливо, навіть бурхливіше, ніж раніше…

Артем підтримував одною рукою напівпритомну Ліду, другою обхопив верхівку сталагміта. В мозку його стрибали уривчасті, плутані думки, вони перебивали одна одну:

“Де ж шукати порятунку? Ми безпорадні. З отвору ллється газ, як потік рідини… А яка важка Ліда, її трудно підтримувати… і рука заклякла… хоч би не випустити, хоч би вона не впала… Ну, гаразд, хоч і не випущу, так все одно цей клятий газ заллє нас… А вище піднятися не можна!.. Ми задихнемося, як собаки в знаменитій Собачій печері… а от Діана ще не задихнулась, хоч вона й нижче від нас… навіть і досі гавкає…”

Становище було безвихідне. Газ повільно, але безупинно підіймався. Було щось невимовно страшне в цьому невмолимому русі…

Карбідка, що стояла на верхівці сталагміта, освітлювала своїм рівним спокійним світлом сумну картину: людей, що притислися до сталагмітів, намагаючись до останнього утриматися на холодних, блискучих і твердих верхівках, і велику жовту собаку, яка уже майже цілком була вкрита сірою ковдрою жахливого туману. Діана ще час від часу злякано і тривожно гавкала, але дедалі рідше. Сиві хвилі загадкового газу, що заливав усю печеру, підіймалися, гойдаючись, відрізуючи всі шляхи порятунку, підіймалися невблаганно і вже досягли ніг людей на верхівках сталагмітів…