"Твори в п'яти томах. Том II" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир Миколайович)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Та йдіть-но сюди, Лідо! Чи ви злякалися Варкана? — засміявся Іван Семенович.

— Але… як він опинився тут? — усе ще не подолавши ніяковість, спитала дівчина.

— Це все зараз пояснить нам Дмитро Борисович. На жаль, він, як ви знаєте, єдиний серед нас, хто може порозумітися з Варканом. Дмитре Борисовичу, ми чекаємо!

У напівтемній кибитці, куди присмеркове світло проникало лише крізь круглий отвір угорі, точилася своєрідна розмова. Четверо людей могли порозумітися з п’ятою тільки за допомогою одного Дмитра Борисовича. Артемові було доручено стежити за входом до кибитки. Це було перше, чого зажадав по своїй появі Варкан. Він лежав на долівці, майже цілком закритий повстю. В разі тривоги він міг накрити голову повстю — і таким чином лишитися не поміченим для скіфів, якщо вони увійшли б до кибитки.

Варкан тихо й швидко розповідав. Зрідка Дмитро Борисович спиняв його і просив повторити чи пояснити те, чого йому не щастило зрозуміти одразу. Кожні дві-три хвилини Дмитро Борисович перекладав частину розповіді Варкана. Поспішаючи, він ковтав слова й допомагав собі жестами своїх рухливих рук. Потім знову слухав Варкана — і знову перекладав.

— Сколот, бачте, тоді нічого не міг зробити, — говори Дмитро Борисович, перекладаючи. — Віщунові, як ми й самі зрозуміли, вдалося скористатися з наближення грози, він налякав скіфів тим, що боги кидатимуть з-за хмар каміння… тут іноді трапляється таке…

— Цілком зрозуміло, — зауважив геолог.

— Тому скіфи й пішли за віщуном, почали вимагати, щоб Сколот віддав нас йому. А тут іще почався грім… Сколот змушений був поступитися, бо побоювався, що між прихильниками віщуна та його дружиною почнеться бійка. І тепер ми в руках старого віщуна, який наклав на нас закляття. Ніхто не сміє підходити до нас, крім його самого і його помічників. Своєрідне табу. Ми — власність богів. А оскільки ми з вами дуже не до душі старому віщунові, то, як каже Варкан, нас, пробачте на слові, можуть віддати в жертву тим богам…

— Заявляю категорично протест! — вигукнув обурено Артем. — Цього не може бути!

— Я теж так вважаю. Але це слід все-таки враховувати. Адже Варкан каже, що старий віщун — дуже хитра і підступна людина. Втім, з цього виникає водночас, що віщун може й використати нас у своїх інтересах. Скіфи, бачте, вважають, що ми теж віщуни й чудодії. Зокрема це стосується Артема.

— Ого, я такий, я можу! — голосом, сповненим власної гідності, озвався юнак.

— Так, Варкан каже, Артеме, що ви справили на скіфів дуже сильне враження. А тут іще Діана, наша поскіна… Одне слово, Варкан запевняє, що вся ця гра тільки починається. Головне полягає в тому, щоб скіфи заспокоїлися, тоді буде легше, бо зараз вони надто збуджені… Ага, ось про що ще треба спитати!

Дмитро Борисович звернувся до Варкана, старанно підшукуючи слова. Втім, помітно було, що йому тепер стало уже значно легше розмовляти. Варкан уважно слухав його, схиливши голову.

— І ще спитайте, Дмитре Борисовичу, хто отой кривобокий, що весь час солодко поглядає на Ліду, — попросив Артем, який усе ще сидів біля входу на своєму посту.

— Гаразд.

Вислухавши археолога, Варкан почав розповідати. Очевидно, він розповідав про дуже складні речі, бо Дмитрові Борисовичу доводилося раз у раз перепитувати.

Раптом Артем гучно кахикнув і швидко озирнувся на товаришів, подавши рукою сигнал перестороги. Варкан блискавично зник під повстю, а Іван Семенович навіть сперся на ту повсть, удаючи, ніби відпочиває.

Двоє скіфів, озброєних кинджалами, увійшли до кибитки. Вони несли дерев’яні блюда з великими шматками вареного м’яса. Зверху на м’ясі лежав хліб. Слідом за ними увійшов третій скіф — з череп’яним глеком. Вони мовчки поставили все це на долівку, не підходячи до полонених, і так само мовчки вийшли.

Варкан встиг уже скинути повсть з голови. Він домовив кілька слів. І ці слова збентежили археолога. Він заперечливо похитав головою, рішуче поправив окуляри і заговорив:

— Справа в тому, товариші… Артеме, Варкан, між іншим, просить вас не забувати про ваші обов’язки біля входу! Так от, справа в тому, що, як каже Варкан, отой кривобокий, що цікавить вас, — син Сколота!

— Що? — вихопився загальний вигук здивування.

— Так, син Сколота, і звуть його — Гартак. Він з дитинства нездужав, народився калікою і тому не може бути мисливцем, не може бути й воїном, як усі скіфи знатного походження. Мабуть, через своє каліцтво Гартак зріс дуже недоброю людиною, він заздрить усім, хто чимсь відзначається. Він побоюється, що після смерті Сколота йому не доведеться стати вождем через оті його фізичні вади. Бо скіфи звикли до того, що їхній вождь завжди відзначається відвагою, сміливістю і великою силою. Та й сам Сколот не любить Гартака, — головне тому, що його син дуже зблизився з Дорбатаєм, отим старим віщуном…

— Що й казати, симпатичні приятелі. Як кажуть, обоє рябоє, — іронічно зауважив Артем.

— А між Сколотом і Дорбатаєм давні погані взаємини. Вони — брати по батькові, але доля в них різна. Сколот по праву, як старший, унаслідував владу вождя скіфів. І Дорбатай не може з цим примиритися. Пам’ятаєте, Іване Семеновичу, я казав вам ще тоді, коли ми пили оксюгалу, що Дорбатай у свій час, за молодих років, міг бути дуже женоподібним?.. Виходить, що він був ще й красенем…

— Ця огидна стара потвора! — обурився Артем.

— Що ж, старість не прикрашає людину, — посміхнувся археолог. — Дорбатай був, як каже Варкан, красивий і, мабуть, також женоподібний. Оце й привело його до того, що він вирішив стати енареєм, жерцем скіфів. Імовірніше через те, що цим сподівався протиставити себе спадковому вождеві Сколоту… І це у нього вийшло, хоч, скажемо прямо, для скіфських племен таке протиставлення, як кажуть наукові джерела, було, ну, неприродне, чи що.

— Чому?

— Е, це складна історія! На відміну від, скажімо, стародавнього Єгипту, у скіфів, де державність тільки народжувалася, влада вождя завжди була сильніша, ніж влада жерців. Скіфські вожді намагалися використати для своїх потреб ту первісну релігію, яка була в них. Однак. Дорбатай виявився хитрішим, ніж Сколот. Він поступово прибрав до рук всіх жерців. Спочатку він був звичайним енареєм, його відрізняло від жінок-жриць лише те, що Дорбатай — брат вождя. Тому він, одягнувшися в жіночий одяг і ставши жерцем-енареєм, підкорив собі жінок-жриць. Хитрий і підступний, Дорбатай поступово набув чималої влади над легковірними скіфами…

— В чому ми й встигли вже переконатися!

— Він узяв собі, таємно від Сколота, помічників, підбираючи міцних і рослих молодиків, хоч і женоподібних, тобто — енареїв, втім, у нього є і віддані йому воїни-скіфи. Тепер між двома групами, Сколота і Дорбатая, точиться жорстока ворожнеча. Найголовніше те, що знатні й багаті скіфи теж встряли в цю ворожнечу — і між ними триває боротьба за владу. Ось те, що я встиг зрозуміти з пояснень Варкана. А яке з тих двох угруповань краще, — мені невідомо. Поки що нас захопила група віщуна Дорбатая — за допомогою легковірної скіфської бідноти, що страшенно боїться грози. Я думаю, що такі грози в печері, де ми перебуваємо, справді, можуть своїми електричними розрядами завдати чималої шкоди… знаєте, каміння, що падає наче з неба, тощо. Ми стали жертвою релігійних забобонів скіфів, що їх підігріли спритні руки Дорбатая і його групи…

— Хм… справді, досить складна механіка, — мовив задумливо Іван Семенович.

— А чому ж тоді Сколот поставився до нас краще, захищав нас від Дорбатая? — спитала спантеличена Ліда, в уяві якої Сколот встиг уже набути симпатичних, дружніх рис — на противагу лютому, підступному Дорбатаєві.

Дмитро Борисович знизав плечима:

— Я думаю, що Сколотові хотілося б використати нас у своїх власних цілях так само, як Дорбатаєві у своїх. Адже з самого початку сталося так, що ми, завдяки палкому серцеві Артема, виступили саме проти Дорбатая… і тому, зрозуміло, це було на руку Сколотові. От вождь і схотів, щоб ми й далі були під його орудою. Дорбатай, з свого боку, одразу зрозумів, що це зашкодить йому, і вирішив, у свою чергу, захопити нас… ну, оволодіти нами, як знаряддям… що йому і вдалося, як бачите.

— Так, — озвався Артем, — так… виходить, ми й справді перетворилися на якесь знаряддя, що ним хочуть заволодіти обидва угруповання, як ви висловилися, Дмитре Борисовичу. Ну, а коли я не бажаю бути таким знаряддям і не погоджуся стати ним, тоді що?

— Не тільки ви, Артеме, а й ніхто з нас, напевне, не хоче такого, — відповів йому замість археолога Іван Семенович. — Втім, самого бажання тут замало. Бачите, ми нічого не можемо зробити, доки нас атак триматимуть під вартою. Значить, перша наша мета — звільнитись. Ясно.

— Аякже!

— І для цього треба використати всі засоби. Дмитре Борисовичу, мені неясно ось що. Яка у всій цій каші роль Варкана? Адже, крім усього іншого, нам треба вирішити, як надалі поводитися і— вільним чи полоненим все одно. Не личить-бо нам, радянським ученим і студентам, пасивно чекати, якій саме групі — Сколота чи Дорбатая — удасться остаточно використати нас для зміцнення своєї влади!

— Правильно, Іване Семеновичу! — палко ствердив Артем.

— Щодо цього, то Варкан каже, що він опинився тут і за дорученням Сколота, і з своїх власних міркувань, — пояснив археолог, переговоривши з молодим скіфом.

— Цебто? З яких власних міркувань? Чи не йдеться ще про якесь угруповання? — здивувався Іван Семенович.

— Тут знову складна, картина, — відповів Дмитро Борисович, в роздумі пощипуючи борідку. — Бачите, сила й міць Сколота — в його вірних воїнах-скіфах, так само, як сила Дорбатая — в його численних віщунах. Воїни Сколота — це різні люди. Є серед них чимало молодих знатних скіфів, але є чимало й такої молоді, що встигли вславитись особистою хоробрістю. Сколот, зацікавлений в тому, щоб вірні йому люди були дуже міцні, охоче приймає таких хоробрих воїнів і мисливців, хоча вони й не мають знатного походження. Саме такий — Варкан. А що Дорбатай з своїми віщунами дуже визискує скіфів…

— Ви що ж, хочете сказати, що Сколот, навпаки, зацікавлений в тому, щоб не визискувати скіфів, і хоче ї звільнити з-під ярма Дорбатая? — насмішкувато перебив його Іван Семенович. — Тоді це буде, мабуть, перший в історії людства зразок владного багатія, який витирає сльози тим, кого пригноблює, і щиро піклується про їх щасливе життя…

Дмитро Борисович помітно розсердився і ображено відповів:

— Я радив би вам насамперед дослухати, а потім уже робити ваші критичні висновки, для яких немає ніяких підстав. Крім того, якщо ми в такий спосіб говоритимемо, то мені ніколи не пощастить розповісти вам те, що я ледве зрозумів сам…

— Пробачте, Дмитре Борисовичу! Продовжуйте, прошу!

— Тут, я сказав, складна картина. Варкан розповів мені, що великі сутички між двома тутешніми панівними таборами виникали вже не раз. От, наприклад, ми бачили, як привели полонених утікачів-рабів. Так, це теж має свою історію. Справа в тому, що тут недавно повстали раби проти скіфських багатіїв і старшин. Повстання закінчилося поразкою рабів… Багатії та старшини перемогли. Частина повсталих утекла. Тоді воїни Сколота наздогнали втікачів і повернули їх назад. Ну, ми й натрапили саме на те повернення воїнів з рабами…

— Так, — значуще мовив Іван Семенович. — Справді, складна картина… А, до речі, що то за чорнявий безбородий чоловік, який заспокоював полонених? Пам’ятаєте, Дмитре Борисовичу, той, якого ви вперше зрозуміли?

— Пам’ятаю, аякже! Зараз спитаю.

Археолог знову звернувся до Варкана. Молодий скіф уважно вислухав його і весело всміхнувся. Товаришам довелося деякий час почекати, бо цього разу відповідь Варкана була досить довгою. Але одне слово з тієї розповіді раптом привернуло увагу Івана Семеновича, хоча нічого іншого він, звісно, не зрозумів.

— Зачекайте, зачекайте хвилинку, — перебив він Варкана. — Дмитре Борисовичу, що то він сказав? Мені здається, що я розчув знайоме ім’я. Ніби я чув його десь… Роніс… Роніс… хм…

— Так, це ім’я, Іване Семеновичу. Саме так звуть того чоловіка, про якого ви запитували. І взагалі, те, що розповів мені Варкан, дуже, дуже цікаве!

— А саме?

— Власне, в основному ця історія мені, як археологові, відома почасти і без Варкана. Та не дивуйтеся, зараз усе поясню. Вона стосується взаємовідносин між численними скіфськими племенами та грецькими колоністами, які оселилися на узбережжі Чорного моря й заснували свої укріплені міста — Ольвію та інші. Ви ж чули про Ольвію?.. Та і я вам про неї розповідав. Так от, спочатку як звичайні мирні торговці, а потім як жорстокі визискувачі місцевого населення, грецькі колоністи вкрили своїми факторіями скіфські землі. Хитрі й розумні грецькі купці-багатії проникали все далі й далі на північ, вони підкоряли своєму торговельному впливові деякі скіфські племена, зокрема землеробські. Адже саме скіфський хліб ішов тоді великими партіями в Грецію. Поступово грецькі купці стали мало не хазяями в країні. Вони широко запроваджували рабство, перетворювали вільних скіфів на рабів…

— Справжні імперіалісти й агресори: мало того, що прийшли на чужі землі, так ще й обертали скіфів на рабів! — палко вихопилося в нестримного Артема.

— В певній мірі так, Артеме, хоч згадані вами поняття виникли значно пізніше, — пояснив Дмитро Борисович. — Що ж, вільні скіфські племена, особливо кочівники, відступаючи на північ, билися з греками. Це було нелегко, бої були з перемінним успіхом. Найчастіше грецьке військо, краще озброєне і більш дисципліноване, розбивало скіфів, забирало чимало їх у полон і перетворювало на рабів. Втім, скіфи й самі нападали на грецькі колонії. Варкан казав, що його плем’я колись робило наскоки аж на Ольвію. Але найчастіше ті наскоки не мали великого успіху, бо греки побудували міцні укріплення, які було дуже важко взяти приступом. Чимало скіфів гинуло, велику кількість їх забирали в полон, продавали і перетворювали на рабів у самій Ольвії і в інших грецьких колоніях… Але іноді, в окремих випадках, і скіфам щастило захоплювати в полон греків. Тоді скіфи також перетворювали полонених греків на своїх рабів…

— Аякже! Як стукне, так і гукне! — знову зауважив Артем, слухаючи археолога з непослабним інтересом.

— Можна сказати й так, — погодився Дмитро Борисович. — Тільки скіфи нікуди не продавали своїх рабів, а тримали при собі. Та й траплялися такі випадки досить рідко, бо майже завжди грецьке військо було міцнішим. Втім, саме так, каже Варкан, було кілька разів з його племенем. Колись, дуже давно, йому пощастило взяти в полон чимало греків. Вони з того часу так і лишилися жити з його племенем, мало чим відрізняючись од звичайних рабів. Все це було дуже давно, і згадки про той час зосталися тільки, в легендах, каже Варкан. Хоч, між нами кажучи, вся ця історія поки що відповідає історичній дійсності… Ну, все одно я розповідаю вам так, як каже Варкан, — і от тепер починається вже те, чого не знає історія… хм…

— Розказуйте, розказуйте, Дмитре Борисовичу! Це ж надзвичайно важливо для нас, та й просто цікаво, — сказав Іван Семенович, побачивши, що археолог замислився, поринув у свої думки.

— Варкан каже, що з того самого часу, дуже далекого, його плем’я загубило з невідомих причин шлях до греків — і більше ніколи не зустрічалося з ними, не воювало.

— Цілком зрозуміло, якщо згадати про те, де перебуває це плем’я, — підтвердив геолог. — І він таки нічого не знає про ті причини? Ніяких догадок не має?

— Очевидно, ні. Так от, греків вони більше не бачили, а грецькі невільники в племені лишилися. Довгий час греки-полонені жили серед скіфів. Багато з них породичалися з скіфами. Греки перейняли у скіфів деякі звичаї, а замість них передали скіфам дещо з свого побуту. Історичний взаємовплив, так би мовити, — усміхнувся Дмитро Борисович. — Проте нащадки полонених греків зберегли в якійсь мірі свою мову і деякі ознаки в одязі. Взаємини ж між скіфами й нащадками колись полонених греків зоставалися добрими. Так було, доки не почав діяти Дорбатай.

— І знову той старий шахрай! — вигукнув Артем.

— Так, Дорбатай змінив становище, що існувало раніше. Він весь час, як я вам казав, намагався збільшити свій вплив на скіфів. І от, спритно використавши релігійні забобони, Дорбатай зумів збудити в скіфів ненависть до греків. Звісно, в цьому Дорбатаєві допомогли не тільки його підручні-віщуни, а й знатні старшини, скіфи-багатії, які зацікавлені були в тому, щоб найбільше визискувати. Та й Сколот, мабуть, нічого не мав проти витівок старого віщуна. А прості скіфи піддалися дуже легко, бо немає ж нічого легшого, як посварити одну групу людей з другою, граючи на релігійних почуттях — То, зрозуміло, прості скіфи не мають від усього того ніякої користі; втім, вони бояться богів і слухають Дорбатая. А віщун весь час нагадує людям, що греки, мовляв, назавжди прокляті богами, весь час нацьковує скіфів на греків. Он яка хитра робота!

— От тобі й симпатичний Сколот! — з серцем вихопилося в Артема. — Зовні-то він симпатичний, а всередині такий самий, як Дорбатай!..

— А ви що ж, Артеме, хотіли, щоб він був другом рабів? — посміхнувся Іван Семенович. — Адже він рідний брат Дорбатая… не тільки за народженням, а й за всіма іншими ознаками, до речі, — важливішими.

— Але як же самі невільники миряться з таким становищем? — і не міг заспокоїтись Артем. — Та я б на їхньому місці…

— Вони й не миряться, юначе, — заперечив Дмитро Борисович, — Я вже казав, що недавно вони повстали. Але… ви ж знаєте, що з того вийшло, який був кінець, що його ви бачили на власні очі…

— А чому ж прості скіфи так легко піддаються Дорбатаєві, а не допоможуть рабам? Адже ви самі кажете, що вони не мають від цькування греків ніякої користі. Та й інтереси в них мусять бути однакові — проти Дорбатая, проти Сколота, проти багатіїв! Я б їм усе роз’яснив, будьте певні! От спитайте, що про це скаже Варкан! — не вгавав юнак.

Археолог переклав Варканові запитання Артема. Скіф уважно подивився на юнака й нахмурив брови, наче старанно обмірковуючи почуте. Потім, після невеличкої паузи, відповів, дивлячись прямо в очі Артему; Дмитро Борисович переклав це так:

— Він каже, що ви, Артеме, ще багато довідаєтеся тут. Колись згодом Варкан охоче відповість вам на ваше запитання, але не зараз. А тепер він просить лише сказати вам, що він сам, наприклад, Варкан, має чимало друзів серед греків. Скажімо, той самий Роніс, що зацікавив Івана Семеновича, — один з його кращих приятелів. І з цього Варкан просить вас зробити певні висновки. А там самі побачите…

Тепер замислився Артем. Відповідь Варкана, хоч і дуже коротка й нібито неясна, була насправді багатозначною. Очевидно, молодий скіф не вважав зараз за можливе відповісти Артемові ясніше. Проте й того, що він сказав, було досить. Він, Варкан, дружинник Сколота, людина, яка користується симпатією старого вождя — а це Артем помітив! — в той же час приятелює з греками, хоча це, мабуть, і небезпечно для нього… Дуже, дуже цікаво…

Всі мовчали. Таку купу нових відомостей треба було добре обміркувати.

Артем озирнувся: чи не час уже зацікавитися їжею, — не так, як цікавився Дмитро Борисович, не з погляду перевірки археологічних даних, а по-справжньому повечеряти? М’ясо пахло дуже приємно, та й скіфський хліб мав зовсім непоганий вигляд. А що в череп’яному глеку було свіже й запашне молоко, — в цьому Артем уже встиг пересвідчитись.

Він узявся до їжі, не забуваючи при тому й стежити за входом до кибитки, як йому було доручено. Він їв з таким апетитом, що, спостерігаючи це, не витримали й товариші. Через хвилину почали їсти всі. Варкан дивився на чужинців і посміхався. Вечеряти він не захотів, хоча Дмитро Борисович і запрошував його.

Аж коли його нові знайомі, поївши м’ясо з хлібом, взялися до молока, Варкан заговорив знову. Дмитро Борисович уважно слухав його.

— Ось що, товариші, — нарешті, сказав археолог. — Варкан каже, що до ранку нам ніщо не загрожує. Завтра Дорбатай влаштовує велику відправу. Але Сколот має намір відкупити нас у нього. Старий віщун жадібний. Варкан сподівається, що він віддасть нас за якісь коштовності.

— Хіба ж ми крам якийсь, щоб нас продавали й купували? — спалахнула гнівом Ліда. — І зрештою, хіба, зважаючи на вашу ж таки розповідь, Дмитре Борисовичу, Сколот не такий самий гнобитель, як і Дорбатай? Звісно, Дорбатай явно вороже ставиться до нас. Але обидва вони однакові… як ти сказав, Артемчику? Обоє рябоє, так?

— Стривайте, Лідо, — спинив її Іван Семенович. — Нам треба добре обміркувати, що робити, а не так спалахувати, як ви. Тут є деякі обставини, що мають, на мою думку, велике значення. Наприклад, те, що сказав Варкан про свої зв’язки з тим… як його? А, Ронісом. Дещо я починаю тут розуміти, друзі мої…

— І я теж, — додав Артем, переможно глянувши на Ліду.

— То й добре, — погодився геолог. — Будемо поки що розуміти з вами вдвох, Артеме. Отож, я гадаю, що нам краще триматися й надалі Сколота… власне, навіть не його, а…

Він не закінчив. Проте його погляд у бік Варкана був досить красномовний. Тільки сам Варкан, не розуміючи певна річ, жодного слова, чекав. Раптом він здригнувся. Очі його недовірливо і якось боязко дивилися на Діану, що підвелася з килима і підійшла до Івана Семеновича нюхаючи повітря.

— Е, товариші, погано! Самі ми понаїдались, а собака? Всі забули про неї, і я також, — докірливо промовив геолог. Він узяв залишки м’яса і віддав їх Діані. Варкан мовчки, але явно підозріло поглядав на собаку, яка спокійно їла. Потім він звернувся до Дмитра Борисовича, вказуючи на Діану. Археолог засміявся.

— Ні, ні, друже! Це — звичайна собака. Хороша собака, віддана, розумна, навіть породиста, але тільки собака. І нічого надзвичайного в ній немає, запевняю тебе! Товариші, — повернувся він до своїх, — от дивіться! Навіть такий розвинений чоловік, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас самих ця “пантера”? Він вперто вважає нашу Діану за пантеру.

Це й справді здавалося смішним. Втім, розмова враз увірвалась, бо за кибиткою почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:

— Тс-с!

Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.

— Діано, лежати! Лежати! — суворо наказав Іван Семенович. Собака неохоче лягла біля нього, тихенько повискуючи.

Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До кибитки ввійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму урочистому червоному плащі. Він уважно оглянув кибитку, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували золоті оздоби, безліч нашитих на нього бляшок різної форми, з різними викарбуваними зображеннями. Такі ж бляшки були нашиті й на повстяному башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.

— Чого йому від нас треба? — тихо спитав Артем. Але юнак не ждав відповіді — і тому, що її не міг ніхто дати, і тому, що всі, як і він сам, сторожко чекали.

Віщун стояв у владній, упевненій позі. Ось він ледве помітно поворухнув рукою. До намету шмигнув маленький чорнявий чоловічок. Він низько вклонився віщунові і став поруч нього, зацікавлено розглядаючи полонених. Біля входу стояли ще якісь темні постаті.

Не повертаючи голови до чорнявого чоловіка, мов не помічаючи його зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з вуст кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодною інтонацією, ніяким виразом. Мовби він говорив щось цілком стороннє, таке, що зовсім не стосується полонених чужинців. Але щойно він спинився, як чорнявий чоловічок одразу ж заходився перекладати. Саме для цього його, мабуть, і викликали сюди, — щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки довідався старий віщун про те, що хтось із них знає цю мову? Це лишалось загадкою.

Чорнявий казав, а Дмитрові Борисовичу доводилося вдруге перекладати слова віщуна товаришам. Ось що казав чорнявий, старанно добираючи слова, щоб якнайточніше перекласти мову старого віщуна:

— Він, славетний і улюблений богами Дорбатай, не має злоби проти чужинців. Вони з’явилися з лісу з своєю жовтою пантерою — і Дорбатай тоді ж зрозумів, що вони послані богами. Бо жодну звичайну істоту не може супроводити пантера, ця зла і страшна потвора…

— Це він так про тебе, Діаночко, — шепнув собаці Артем, але вона тільки лінькувато повела вухом.

— Славетний Дорбатай, — вів далі чорнявий, — пересвідчився ще раз у цьому, коли з рота й носа молодого чужинця-чудодія йшов дим. Жодна звичайна істота не може зробити такого…

— А це вже про мене…

— Артеме, киньте жарти, — сказав Іван Семенович сердито.

— Єсть кинути жарти, — скорився Артем.

Старий віщун не чув нічого або удавав, що не чує. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, — він знову почав говорити.

— Славетний Дорбатай, — так зазвучали потім його слова мовою перекладача, — не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто тоді не насмілиться зачепити їх. Він, сам Дорбатай, буде піклуватися про них. Вони матимуть усе, чого їм забажається. Матимуть кращу худобу, кращих коней, краще збіжжя, кращі кибитки, скільки завгодно рабів. Для цього їм треба тільки виконувати те, що наказуватиме їм славетний Дорбатай…

— Хм, чого ж він, зрештою, вимагає від нас? Послухаємо, — мовив підозріло Іван Семенович.

— Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони сумлінно виконуватимуть його волю, жодна волосина не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як найбагатші вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний…

У чорнявого перекладача аж заблищали очі, — такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.

— Що ж потрібно від нас славетному Дорбатаєві? — спитав Дмитро Борисович.

Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, та ще й назвав його “славетним”, — Дорбатай хутко зиркнув. Щось подібне до легкої усмішки з’явилося на його обличчі. Але це тривало якусь невловиму мить. Так само спокійно і холодно віщун заговорив знову. І ось що сказав він:

— Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю і всі його накази. Вони зобов’язуються не показувати народові жодного чуда без дозволу Дорбатая. І навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони стануть його помічниками. Це — щодо чоловіків…

— Он як! — насторожився Артем.

— Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартакові, одержить ще більше. Вона стане його четвертою улюбленою дружиною…

— Що?

— Дружиною?

— Четвертою?

— Я?..

Ці чотири вигуки пролунали одночасно — обурені й одностайні. Ліда — четверта дружина кривобокого Гартака? Вона “матиме честь”?

Хтось із нас збожеволів, — запально вигукнув Артем. — Тільки чомусь я певен, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. Ось що!

— Та хай він провалиться з своїм Гартаком! — гукнула обурено Ліда. — Я комсомолка і студентка, а не якась там феодальна чи стародавня рабиня!

— Правильно, Лідо! — ствердив Артем. — Хай Гартак сам зайде сюди, хай не ховається за спини інших. І тоді я особисто покажу йому, де раки зимують! Ти, старий шахраю, давай сюди твого Гартака! Я йому все чисто поясню!

Артем, що палав від гніву, готовий був уже кинутися на Дорбатая з кулаками. І тільки суворе застереження Івана Семеновича спинило його. Проте юнак усе-таки встиг закінчити:

— Я певен, що він десь тут вештається, твій Гартак. Скажи йому, щоб був обережніший. Бо я людина запальна. Чуєш? Е, а це хто?

Край повсті, що закривала вхід, відхилився. Старий віщун хутко озирнувся. Чиясь постать шугнула в пітьмі. Ліда скоріше вгадала, ніж побачила: то була незграбна постать кривобокого Гартака!

— Це Гартак! — гукнула вона. — Він підслухував!

— То й краще, — зауважив спокійно Іван Семенович. — Можливо, він і без пояснень зрозумів, як ми ставимося взагалі до пропозицій Дорбатая — і зокрема до бажання Гартака взяти Ліду собі за дружину. Так от що, Дмитре Борисовичу. Скажіть нашим відвідувачам таке: ми не погоджуємося на ці пропозиції і відкидаємо їх. Ми не будемо виконувати волю Дорбатая, бо не хочемо разом з ним обдурювати народ. От і все. Правильно, товариші?

— Правильно!

— Вірно!

— Інакше й не може бути!

Дорбатай уважно слухав, що переклав йому з незчисленними поклонами чорнявий чоловічок. Жоден м’яз не ворухнувся на його сухому обличчі, немовби в цій категоричній відповіді чужинців не було нічого несподіваного, а тим більше — неприємного для нього. Але, вислухавши переклад, він знову заговорив сам — і тепер в його голосі можна було розпізнати ознаки незадоволення.

— Старий, здається, сердиться, — висловив свої припущення Артем. Ліда нетерпляче знизала плечима: ну й хай собі, мовляв, мені яке діло?..

— Славетний Дорбатай не сказав іще всього до кінця — така була відповідь старого віщуна, двічі перекладена чорнявим греком і Дмитром Борисовичем. — Славетний Дорбатай додає: якщо чужинці не погодяться на його умови, то вони будуть позбавлені життя завтра ж вранці. Адже завтра ранком відбудеться велика відправа з жертвами. Цими жертвами будуть чужинці, якщо вони опиратимуться пропозиціям славетного Дорбатая. Хай же вони вибирають: або почесті й багатство з рук славетного Дорбатая, або смерть завтра вранці!

— Знову-таки, Дмитре Борисовичу, попросіть перекласти йому таке: ми не боїмося погроз, — твердо відповів Іван Семенович. — Нам нема про що балакати далі. Подивимося, чи пощастить йому здійснити завтра те, що він наміряється зробити!

Тепер обличчя Дорбатая перекосилося від нестримного гніву. Чорнявий перекладач зігнувся вдвоє, побоюючись, що гнів віщуна впаде на нього. Проте Дорбатай стримався. Він мовчки повернувся і вийшов. Слідом за ним вийшов і перекладач, обвівши наостаннє полонених чужинців украй здивованим поглядом: їм пропонують такі надзвичайні умови, щастя і багатство, а вони чомусь відмовляються навіть перед лицем смерті!.. І, похитуючи вражено головою, він покинув кибитку разом з скіфом-служником, який ніс каганець.

В кибитці знову стало темно. З хвилину тривало мовчання. Потім Дмитро Борисович спитав трохи розгублено:

— Що ж воно буде далі, товариші?

— Ясно що: докладно познайомимося з релігійними звичаями стародавніх скіфів, — відповів сердито Артем. — Хоч і на власній шкурі, але мені здається, це все-таки дуже цікаво. З археологічного погляду, я маю на увазі.

— Юначе, я кажу серйозно. І не гірше, як ви, бачу, що нас чекають великі труднощі. Мені здається, до того ж, що умови для жартів і дотепів у нас зараз не дуже сприятливі, — докірливо сказав археолог.

— Я думаю ось що, — втрутився Іван Семенович. — Ми ще встигнемо поговорити про все, товариші. А тим часом треба запитати Варкана, чи не зможе він принести нам сюди до ранку наші сумки, що лишилися в кибитці Сколота.

— Варкан обіцяє це зробити, — відповів археолог, запитавши молодого скіфа. — Сумки будуть тут до світанку.

— Гаразд. Ага, зовсім забув. Попросіть ще Варкана, Дмитре Борисовичу, щоб він розповів, кому зможе, про нашу здатність протистояти віщунові. Можна?

— Безумовно!

— Це все.

За хвилину, коли Варкан тихо вислизнув з кибитки, піднявши повсть біля землі, Артем звернувся до геолога:

— Іване Семеновичу, я весь час хочу вас запитати про дещо. Бо не розумію — і все тут. Дозволите? Адже зараз ми можемо трохи поговорити, чи не так?

— Питайте, питайте, Артеме! Що за передмови?

— От ви говорили, що ми перебуваємо тепер у велетенській печері… воно, звичайно, так і є, це я знаю. Але — звідки тут скіфи? І взагалі, які це скіфи, якщо вони вже не існують на землі понад дві тисячі років?

Іван Семенович усміхнувся. Він не бачив у темряві облич Артема й Ліди, але був певен, що вони запитливо дивляться на нього.

— Власне, перше таке питання треба було 6 поставити перед Дмитром Борисовичем, бо ж археологія — його галузь, — почав він,

— Археологія тут ні до чого, Іване Семеновичу, — озвався той — Бачте, вона ніколи не мала справи з живими скіфами. А тут… Одне слово, я не міг би відповісти на запитання Артема, визнаю. Тому приєднуюся до його просьби: поділіться з нами, які у вас є припущення!

— Чи, може, все це нам сниться? — нерішуче додала Ліда.

Геолог похитав головою:

— Ні, не сниться. Я думаю, що ми й справді бачимо тут стародавніх скіфів, хоча, може… може, дещо законсервованих.

— Як ви сказали? Законсервованих? — запитали разом Артем і Ліда; Дмитро Борисович тільки вражено хмикнув. Дійсно, це звучало дуже дивно. Законсервовані скіфи… коли це не жарт, то принаймні цілком незрозуміло!

— Бачу, товариші, що ви за сьогодні наче розучилися розуміти жарти, — вів далі Іван Семенович. — Я сподівався, що ви хоч посміхнетеся, а ви, бачите, замість того якнайсерйозніше вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти їх до нашої появи тут. Ні, не так. Ви самі мали змогу переконатися, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж — вони з певного погляду законсервовані!

— Іване Семеновичу, та годі загадок, — зауважив Дмитро Борисович. — У нас і так їх досить!

— Гаразд, говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні метрів на двісті-триста, поки нам не перетяв дорогу той великий завал. Так?

— Не менше.

— Потім трапилося оте з сірим газом. Через другий отвір ми потрапили до дивного лісу, звідки й почалися наші пригоди серед скіфів. Правильно?

— Цілком!

— Виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до світу стародавніх скіфів. Ми не користувалися з вами якоюсь фантастичною машиною часу і не могли, подолавши плин часу і опинитися у світі, який існував понад дві тисячі років тому. Втім, такий стародавній світ усе-таки оточує нас… І навіть дуже дається нам взнаки… Значить, він реальний. Тоді постає питання: де ж міститься цей світ чи та його частинка, яку ми бачимо? Очевидно, також під землею, теж у велетенській печері. Ми маємо тут, як я гадаю, велетенську підземну порожнину, відрізану з давніх-давен од земної поверхні.

— А як же скіфи?

— Щодо цього, я роблю дальші припущення. Був, мабуть, колись дуже-дуже давно такий період, коли цей підземний простір сполучався з земною поверхнею. Це єдине, що я можу припустити. Колись, знову-таки дуже давно, певне плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору. І лишилося тут, бо вихід назад, зворотний шлях тому племені загородив великий завал. Скіфи лишилися жити під землею. Вони, так би мовити, законсервувалися, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них. І тепер ми випадково потрапили до цього племені. От і все, що я можу припустити, товариші!

— Але ж, Іване Семеновичу, науці відомо, що жодне плем’я скіфів, на якій би стадії розвитку воно не перебувало, від кочівників і до землеробів, ніколи не жило під землею, — зауважив Дмитро Борисович. — Скіфські племена — це ж були справжні, природжені степовики. Історія просто не може уявити собі скіфське плем’я, відірване від його степових звичаїв. Ніколи жодне з скіфських племен не тільки не жило під землею, а й не користувалося взагалі будь-якими печерами, — категорично заперечив археолог на закінчення.

Іван Семенович незворушно вислухав його і відповів:

— Ви не так, мабуть, зрозуміли мене, Дмитре Борисовичу. Я ж зовсім не кажу, що якісь скіфські племена віддавали перевагу життю під землею і тому одне з них з доброї волі переселилося до печери. Ні, не про це мова. Я підкреслюю: одне з скіфських племен врятувалося тут від якоїсь великої небезпеки… ну, від численного ворога, наприклад. Ймовірно це?

— Звісно, припустити можна, — неохоче погодився археолог.

— Добре. І цілком випадково це плем’я, рятуючись, опинилося перед величезним отвором у землі. Скажіть, могло воно спробувати сховатися там від ворогів?

— Могло…

— Плем’я пройшло далі під землею, бо воно потрапило до велетенського підземного простору… до якого, між іншим, зовсім не треба було, гадаю, діставатися нашим заплутаним шляхом. Ні, тоді шлях, мабуть, був дуже короткий. Інакше скіфи-степовики не пішли б ним… Ну, а далі вже зрозуміло. Повторюю, несподіваний завал відрізав їм шлях назад. І скіфи лишилися жити під землею. Не тому, що хотіли цього, Дмитре Борисовичу, а тому, що так сталося. І от, відрізані від будь-яких сторонніх впливів, скіфи зберегли досі всі звичаї, побут, лад — що ми й бачимо. Таке моє припущення.

Всі мовчали. Справді, це було єдине пояснення, хоч і досить фантастичне. Підземний простір, відрізаний од земної поверхні… Велике плем’я скіфів, що зайшло сюди навіть із своїми рабами… і лишилося жити тут, бо не мало звідси виходу…

— Але яких же тоді розмірів має бути цей підземний простір, що справляє враження цілої країни? — запитав далі сам себе Іван Семенович. І тут-таки відповів: — Очевидно, він вимірюється десятками, якщо не сотнями кілометрів. Що ж, наука знає дещо подібне. Правда, значно менші зразки підземних порожнин, але… тепер ми маємо оце незрівнянне явище її земній корі.

— Навіть ліси, степ і гори тут є, — зауважив Артем.

— Власне, то не гори. То — стіни, які замикають підземний простір. Адже так чи інакше цей простір можна уявити тільки як велетенську печеру, її стіни підносяться на десятки метрів. Звідси вони здаються нам горами з крутими урвищами. Стелі ж печери не видно, бо вона закрита низькими хмарами, які, очевидно, тут ніколи не зникають через велику вологість повітря. І життя в печері триває з віку в вік без змін, цілком ізольоване від загального земного життя, в своїх власних рамках.

— Іване Семеновичу! — вигукнув раптом Дмитро Борисович. — Я згадав! Ваша думка може бути цілком правильною! Я згадав одне місце у Геродота. Там ідеться про те, що скіфи дуже боялися землетрусів, що вони вважали їх за щось неймовірно страшне, бо землетруси траплялися в них дуже рідко. І мені здається, що такий страх міг бути викликаний саме подібною подією. Що, не розумієте? Слухайте тоді. Погодимося цілком з вашим припущенням, згода. Якесь плем’я зникло, лишившись жити під землею. Але ж давайте аналізувати стан речей глибше. Такий великий завал, що відрізав плем’я від зворотного шляху, міг трапитися тільки внаслідок землетрусу, чи не так?

— Можливо, — ствердив Іван Семенович. — А висновок?

— А висновок такий. Решта скіфських племен, не мігши пояснити зникнення одного з них, зв’язала все це з землетрусом. Мовляв, під час землетрусу те плем’я провалилося крізь землю. Га?

— Теж можливо, — знизав плечима геолог.

— І це ще більше поглибило страх скіфів перед землетрусами. Той страх, що про нього писав ще Геродот. І ваше припущення обґрунтовує вказівки Геродота. Тому я й приймаю його.

— Дякую, Дмитре Борисовичу, — напівіронічно відповів Іван Семенович. — Ви ще щось хочете сказати?

— Тільки одне. Якщо вже трапився такий надзвичайний збіг обставин, як плем’я скіфів, що збереглося саме так, як ви нам тут блискуче виклали, тоді перед нами стоїть важливе наукове завдання.

— Яке саме?

— Старанно вивчити звичаї і побут цього скіфського племені. Адже це — єдиний в історії науки випадок! І не використати його було 6 справжнім злочином. Я вважаю, то навіть ви, Іване Семеновичу, з вашим постійним скептичним ставленням до археології, мусите погодитися зі мною! А про Артема й Ліду я й не питаю, бо певен, що вони згодні зі мною. Правда, Артеме?

Юнак тільки похитав головою: звичаї й побут скіфів — речі цікаві, і Дмитро Борисович має рацію. Але невідомо, що принесе їм завтрашній день… оті загрози Дорбатая… все це, може, зрештою, вилитись у досить неприємне вивчення звичаїв скіфів на шкурі кожного з мандрівників… Втім, Артем тільки подумав це. Він не хотів повертатися до неприємної теми і тому коротко відповів археологові?

— Звичайно, згода, Дмитре Борисовичу. Я в вашому розпорядженні… якщо, звісно, матиму змогу.

— І я теж, — додала Ліда, яка відчувала таку втому, що їй, власне, було чистісінько все одно: тільки б скоріше відпочити! І скільки ще вони сперечатимуться?.. Втім, невгамовний Артем уже знову звертався до геолога:

— Іване Семеновичу, і все-таки я не зрозумів дечого.

— Наприклад?

— Ну, гаразд, хай все буде по-вашому. І підземний простір, і все інше. Але — звідки тут це світло? Адже це не сонце… і не електрика, певна річ… і не місяць. Що ж тоді?

Геолог розвів руками:

— Ви надто багато хочете від мене, Артеме. На жаль, це мені також незрозуміло. Звісно, я можу зробити і тут деякі припущення. Але всі припущення лишаються сумнівними гадками. Ну от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимсь радіоактивним випромінюванням в стелі підземного простору? Або постійною флуоресценцією, скажімо. Може бути таке? Може. І отаке світло поширене тут. А нагадує воно наше присмеркове денне тому, що воно розсіяне, його джерела затінені хмарами. І тому створюється враження суцільних сутінків…

— Добре, це можна прийняти, — погодився Артем. — А як же настає тоді день і ніч?

— Справді, чи дасте ви мені спокій, Артеме? Ну звідки я можу знати це? Адже я пробув тут не довше за вас.

— Іване Семеновичу, так я ж прошу тільки якесь припущення, — благав Артем. — Знаєте, хоч воно буде тільки припущенням, але все ж якось легше…

— Гаразд, спробую припустити, — посміхнувся геолог. — Взагалі свічення радіоактивної речовини може мати само по собі певну періодичність. Можливо, наприклад, що ця речовина випромінює світло тільки тоді, коли поверхня землі в цьому районі перебуває під сонячним промінням. Заряджається, так би мовити. Так, як добре відомі вам світні фарби. Втім, попереджаю, що я нічого не матиму проти, якщо вам пощастить відшукати інші, переконливіші пояснення. Здається, часу в нас вистачить… Що, Лідо, ви теж хочете щось запитати? — звернувся Іван Семенович до дівчини, помітивши її неспокійний рух. — Та що я, живий довідник вам, чи що? Гаразд, запитуйте, тільки, щоб це було вже востаннє!

Власне, Ліда не збиралася нічого запитувати; вона просто влаштовувалася зручніше, бо їй дуже-дуже хотілося спати. Але якщо Іван Семенович звернувся до неї… і справді, невже тільки один Артем може ставити питання? Зрештою, Ліда теж має своє, про яке вона вже не раз згадувала, — і там, у полі, і потім…

— Я, Іване Семеновичу, — вимовила дівчина напівсонним голосом, — хотіла б узнати про те, чому тут такий дивний колір рослинності. Як це може бути — трава і листя не зелені, а жовто-рожеві? Чому це?..

— Добре. Зараз придумаю якусь більш-менш підходящу причину. Це буде навіть легше, ніж усе попереднє. Від чого залежить зелений колір у земних, звичайних рослин? Від хлорофілу. Що таке хлорофіл? Зелена фарбуюча речовина, що поглинає світлову енегію сонячного проміння й перетворює цю енергію на хімічну, без чого не могли б існувати рослини. Так?

— Безумовно!

— Це все — в умовах сонячного світла. А тут сонця немає. Що сталося з рослинами? Загинули б? Ні, природа завжди пристосовується до різних, навіть найважчих умов життя. І тутешні рослини пристосувалися теж. Вони використовують замість сонячної — енергію цього підземного світла. Мабуть, саме тому на зміну звичайному хлорофілові, який не може утворюватися тут, рослини поступово виробили нову, іншу фарбуючу речовину з такими самими або подібними властивостями. Вона вже не зелена, а жовто-рожева, пристосована не до яскравого сонячного світла, а до м’якої сутінкової підземної радіації. Отже, життя пристосувалося до нових умов… Це все, що я можу придумати. Приймаєте, Лідо?

Проте Ліда не відповідала. Геолог прислухався: рівне, розмірене дихання дівчини свідчило, що вона вже мирно спала. Іван Семенович лагідно всміхнувся і заговорив тихіше:

— Оце, Артеме, сигнал, що нам треба припинити наші наукові міркування. Час спати, всі втомились. А завтра треба бути міцними і готовими до всього. Може, зараз з’ясуємо тільки одне: щодо генеральної лінії нашої поведінки…

Він кашлянув, вийняв з кишені люльку, набив її тютюном, закурив. У непевному світлі вогника, що часом спалахував, часом притухав, химерно вирисовувалися гострі риси його обличчя. Нарешті Іван Семенович заговорив — повільно і роздумливо:

— Певна річ, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону Сколота також. Бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата. Обидва вони хочуть використати нас у своїх інтересах. Наш шлях — до простих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених невільників. Ось з ким ми можемо і повинні порозумітися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?

— Ні! — одностайно відповіли і Артем, і Дмитро Борисович.

— Мені здається, що нам слід добре придивитися до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг би сказати. Це я не в докір йому: адже, щоб довіряти, треба хоч трохи знати своїх співбесідників. А він нас зовсім не знає… Проте я думаю так: він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, можуть стати нам у пригоді. А всі вони — серед друзів Сколота. Значить, нам принаймні тимчасово доведеться триматися ближче до цієї групи, а виходить, і до Сколота…

— Тактичний маневр, Іване Семеновичу? — всміхнувся весело Артем.

— Що ж, у нашому складному і небезпечному становищі досягти чогось можна, гадаю, тільки якимсь хитрим тактичним маневром, — погодився геолог. — Але Дорбатая ми переможемо. І завтра, і потім. Старий шахрай припустився великої непоправної для нього помилки: він розкрив нам свої карти! Ми знаємо його карти. А наших він не знає. Добре! Використаймо це. Все залежить від того, товариші, наскільки успішно нам пощастить здійснити завтра те, що я задумав, як ми зуміємо розіграти наші власні карти…

— Ми з Дмитром Борисовичем теж повинні знати наші плани, — зауважив Артем.

— Про це й мова. Тим більше, що в цій грі чимала роль належить вам, Артеме. Присувайтеся ближче. Задумав я ось що…

У темряві спалахувала й притухала коротенька люлька Івана Семеновича. Товариші слухали його, не пропускаючи жодного слова. Дмитро Борисович пощипував за своєю звичкою борідку й іноді нервово потирав руки. Артем часом аж підстрибував од захвату. План Івана Семеновича подобався йому. Юнак не мав жодного сумніву щодо його успішного здійснення. Яка шкода, що Ліда спить і нічого не чує!.. Ну, гаразд, тим цікавіше їй буде завтра. А може, коли вона прокинеться, розповісти їй?.. Ну, там побачимо. Поки що — слухати, слухати!

Артем дивився на геолога майже закохано.

І ще одна пара очей дивилася на Івана Семеновича з абсолютною готовністю негайно виконати перше-ліпше його доручення. Ці очі були напівзаплющені, вони дивилися, можна було подумати, навіть лінькувато, в них ледве помітно відбивався вогник люльки. Але вони бачили все чисто. І якщо Діана й не розуміла того, що казав Іван Семенович товаришам, то вона, напевне, добре відчувала тривожність цієї дивної, сповненої небезпеки ночі, за якою наближався не менш неспокійний ранок.