"Остап Вишня. Мисливськi ycmiшки (збiрка) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

станете отам за пагорком, а я спущусь до он тi║┐ вербички. Поволеньки
сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, ┐дь собi
потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.
Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений
убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать,
не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався.
Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i
тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, -
легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата
Калистратовича.
Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.
Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.
Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньо┐ хати
одчайдушний крик:
- Тату! Нашу сучку вбили!
I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...
Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...
А через хвилин п'ять ясно вже було все:
- П'ятдесят i не менше!
Зiйшлися на тридцяти.
- Та заберiть семеро цуценят, бо чим я ┐х годуватиму!
пдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:
- Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на
поле...
А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:
- Тiльки ж той був без цуценят.
1945

ВАЛЬДШНЕП
- Що, може, на вальдшнепiв по┐демо? - запитав я свого вiрного товариша
по охотi. - Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, -
та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба
перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! По┐дьмо,
провiтримося трохи.
- Нi, не по┐ду! Весняно┐ охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я -
ворог весняно┐ охоти!
- Чому? Навеснi в лiсi краса яка!
- От тому, що краса, я й ворог!
I замислився-замислився мiй вiрний товариш.
А потiм пита║:
- Ти молодим коли-небудь був?
- Зда║ться, - кажу, - був! Та й що з того?
- Було й менi, - вiн каже, - колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi
очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як
пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща,
як весна. Тако┐ постатi, таких очей, тако┐ коси, такого голосу i такого
погляду, - от заприсягаюся тобi! - нi в кого в свiтi не було! Мо┐ очi i
мо┐ кучерi, i все, що в грудях мо┐х билося й горiло, було для Галi, а
Галин погляд був для мене.
- У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, - сказав я