"Остап Вишня. "Думи мо, думи мо..." (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Пушкiн, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Досто║вський, Чехов, Остро'вський,
Горький.

Преклоняюсь...
А преклоняючись, хочу, щоб ┐х - усiх!!! - знав народ руський.
Може, я помиляюсь, але чогось дума║ться, що маса народу руського не
зна║ ┐х, сво┐х дивних письменникiв!
Не знають ┐х, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!
А ┐х же треба знати!
Можна, звичайно, сидiти й пишатися, маючи Пушкiна, Гоголя i iнших (у
шафах), великий труд берегти ┐х, ┐хнi традицi┐, - та треба ж уже вперед!
Iнакше вони образяться!
Люблю я Твардовського, люблю ленiнградського Сашу Прокоф'║ва.
Що зробив, по-мо║му, Твардовський?
Вiн узяв свого Васю Тьоркiна за руку i пiшов iз ним вихилясом по всiй
Росi┐! Нате! Ось який вiн! А це ж ви - народ! Отакий хороший народ! А ви
цього й не зна║те! Читайте!
Може, якраз Вася Тьоркiн примусить любити лiтературу!
У мене навiть завiрально-страшнi думки з цього приводу.
Ви припуска║те таку картину: Вася Тьоркiн бере за руку Олександра
Сергiйовича Пушкiна, веде його до селянсько┐ хати, нiжно, штовха║ в хату i
хитромудро говорить:
- Познайомтесь! Олександр Сергiйович Пушкiн! Прошу любить i жалувать!
От хто, по-мо║му, Твардовський!
Iще одно: а Саша Прокоф'║в сидить у Ленiнградi i карбу║ поетичнi
червiнцi.
- На! На! На!
Добре йому, маючи Пушкiна, Гоголя i всiх за спиною, робити це!
А хай би сам спробував. А я його, Сашу Прокоф'║ва, ладозького мужика,
люблю за талант, за чеснiсть... Те, що вiн сидить i карбу║, хай карбу║!
Народ позбира║ його червiнцi.
Дорогий Олександре Андрiйовичу Прокоф'║в! Не думайте, що я допускаю,
нiби Ви не любите Пушкiна. Не було б Пушкiна, не було б Вас. I Ви це
зна║те, i я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Вашi червiнцi
поетичнi, Ви, благословляючи Пушкiна, нi-нi, та й пiдморгнете сво║ю
ладозькою безконечно благородною мужицькою мор-р-рдою (цiлую ┐┐). Ти -
барин, а я - мужик...
Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Б║лiнського, Добролюбова. Я ┐х
не забуваю! Просто, може, менi боляче, що ┐х у нас нема?.. Нi... Треба
дожити до то┐ думки, що коли вони ║сть, значить - вони мо┐... Не руськi,
не укра┐нськi, не нiмецькi, а мо┐, народнi!..
Слава богу, що я дожив до тако┐ думки!

З сiчня, 49. Я такий собi Павлушка, селянський син, бiгав без штанiв по
Грунi на Полтавщинi (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де
Монастирщина), бiгав, швиряв картоплю, драв горобцiв (а правильно -
горобцi!), била мене мати вiником i навiть горнятками череп'яними кидала в
голову. Спасибi матерi!
Потiм - освiта. Розiрвана освiта (перший учитель Iван Максимович
Мовчан, старий дiд - i вiн бив нас лiнiйкою по руках, а я б тепер, коли б