"Володимир Винниченко. Суд (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Никихвор. - Що то за мода так бить людей? Який то суд? Суд у городi, а не
на дворi...
Але Самоцвiт далi не видержу║. Вiн кида║ться на Никихвора i, хто його
зна, може б, у того й ще звiдкись пiшла б кров, якби вiн не кинувся в
валку, яка зараз же хова║ його.
- Дать його сюди!.. Дать менi ┐х обох! - тупотить ногами Самоцвiт.
- Дать ┐х сюди!
Вiн уже не тямить себе вiд злостi. Всiм ста║ страшно, але всi стоять
мовчки, мов подубiли.
- Води!.. Дай води!.. - хрипить вiн i безсило сiда║ на схiдцi. Бiля
його тупчиться блiдий переляканий Дуринда i з страхом дивиться на
страшенно почервонiле лице й напружену шию. Йому зда║ться, що от-от кров
зараз бризне з них.
Напившись, Самоцвiт сидить iще якийсь час нерухомо, дивлячись кудись
перед себе налитими кров'ю очима, й важко сопе. Потiм потиху пiдводиться
i, звертаючись до Дуринди, говорить:
- Ще колись так i удар буде... З одним мо┐м знайомим було...
Вспильчивий дуже... Лука!.. Щоб зараз бричка була запряжена... А ти...
Крутоноженкам зв'язать руки й посадить на передок... Я ┐х у город
повезу!.. Буде ┐м настоящий суд... Зараз же...
- Слушаю! - зрива║ться з мiсця прикажчик, радий, що йому не попало за
"ошибку", i бiжить до стайнi.
- А жатку, значит, я уже без вас не возьму, Михайло Денисович? -
несмiло нагаду║ Дуринда, йдучи за ним.
- Жатку?.. А-а!.. Ей! Лука!.. Лука!..
Прикажчик, зачувши, озира║ться i знов бiжить назад.
- От що, Лука... Скiльки у нас людей тепер у строку?
- Людей?.. - хмурить лоба й дума║ прикажчик. - Та чоловiк з тридцять
буде...
- Ну, так от що! Тих сукиних синiв не зачiпай, - хита║ головою Самоцвiт
до селян. - Я з ними ще розщитаюсь, як при┐ду... А виряди всiх строкових i
пускай жатку в ход... Жаткою будеш робить тепер...
- Как? Позвольте! - скрику║ здивований Дуринда. - А вы ж мне обещали?
- Голубе мiй сивесенький! - злiсно поверта║ться до його земський
начальник. - Чи вам заклало, чи повилазило? А як не повилазило, то
подивiться на от сих! Бачите?
Дуринда потеряно дивиться на валку селян, що, стиха балакаючи,
обступили обох Крутоноженкiв, i знов переводить очi на Самоцвiта.
- Но как же я без жатки буду?.. Ведь вы же обещали, - бурмоче вiн. -
Михайло Денисович! А может быть, вы как-нибудь с ними... Своим судом...
Они боятся вас!- стурбовано й благаючи скрику║ вiн. Але Самоцвiт пильно
дивиться на його, чи не смi║ться вiн, мовчки показу║ рукою на селян i
мовчки йде до поко┐в.
Через пiвгодини з двору ви┐жджа║ бричка, а за бричкою бiгунки з
Дуриндою. На бричцi сидить позаду Самоцвiт, а на передку лицем до його з
пов'язаними руками обидва рудi Крутоноженки.
З обох бокiв дороги стоять селяни й похмуро дивляться ┐м вслiд.
На ровi сто┐ть засмикана конячинка й, незважаючи на людей, маха║
хвостом i сумно хита║ головою. Дуринда дивиться на не┐, i йому зда║ться,
нiби вона цим похитуванням говорить йому: "Полетимо, полетимо, аж