"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

жалька, винувата усмiшка, а очi безпокiйно й несмiло бiгали на всi боки.
- Зно-ов!.. - якось тихо й мов пiдтверджуючи й разом питаючи, сумно,
сердито й суворо протягнула вона. - Зно-ов... Максиме! Товаришу!.. Що ж ви
робите? !

- Я, добродiйко, нiчого, ┐й-богу, нiчого, - хутко й тихо заговорив вiн,
мнучи якогось драного картуза, - Я маю до вас дiло... Я зараз пiду...
- Нiкуди ви не пiдете! - скрикнула Людмила. - Нiкуди, чу║те?! Говорiть
краще, де були?.. Та сядьте!
Максим сiв i, вже не ховаючи нiг, якось занадто прямо став дивитись ┐й
в очi, нiби збирався щось сказати.
- Ну? Де були?.. Як втiкли з демонстрацi┐?
- Та так... Утiк... Я маю до вас, добро... товаришко, дiло...
- Я хочу знать, де ви були! - сердито перебила Людмила...
- Та дома... На роботi... Мене хотять арештувати... Сашку й Василя
забрали... I мене взяли б, та я дома не був тодi... Тепер стережуть. Я
цiлий день сидiв у товариша.

- Може, ┐сти хочете?
Максим хотiв одмовитись, але, очевидячки, так хотiв ┐сти, що тiльки
подивився безсило на не┐ й нахилив трохи голову.
Людмила зараз же схопилась, пiдняла по дорозi покинуту хустку й хутко
вийшла з кiмнати. Хвилини через три вона вернулась уже з перев'язаною
рукою й з хлiбом, маслом та ча║м на тарiлцi.
- Вперед ┐жте, а потiм будете розказувати, - дивлячись на його, кинула
вона, ставляючи все перед ним i одходячи трохи вбiк.
Максим став ┐сти. Видно було, що вiн давно вже не ┐в, бо, ковтнувши
хлiба, зараз же став гикать з непри║мним пiдскакуванням i викриком. Це,
очевидячки, страшенно засоромило його, бо густо почервонiв i перестав
┐сти, винувато подивляючись на Людмилу, якiй стало також нiяково i до болю
жаль його.
- Чаю сьорбнiть! - нарештi порадила вона. Максим слухняно та поспiшно
вхопив шклянку й дрижачими руками став пiдносити до запеклих i посинiлих
губ.

Людмила одвернулась i стала ходити по кiмнатi, м'яко вiючи сво║ю
широкою свiтлою блузою i поглядаючи iнодi на Максима, який без не┐ зараз,
же справився з гикавкою i вже смачно жував хлiб, бажаючи, очевидячки,
скорiше й менше ┐сти.

- Дякую... - нарештi промовив, утершись рукавом i трохи одсунувшись.
- Ну, розказуйте... - сiла Людмила проти його - Як втiкли з
демонстрацi┐.

- Так... Мене не зачiпали...
- Де ж ви були весь тиждень?
- Дома... Сидiв...
- I знов почали нудить?
Максим ще жалчiше подивився на не┐ й хотiв щось сказати, але нахилив
тiльки голову й почав м'яти картуза.