"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

А там творилось те саме, що й тодi, як Людмила виривалася звiдти. З
одного боку - стiни улицi, з другого - рота солдат, а спереду й позаду -
полiца┐ й козаки, якi то накидалися на валку й били демонстрантiв, то,
гарцуючи, спочивали i тiльки пильно слiдкували згори. Коли вже Людмила з
купою наблизилась так, що ┐х побачили заднi iз "центру", Максим став
копатись чогось за пазухою, раптом витягнув дрижачими руками якусь велику
червону хустку й, високо пiднявши ┐┐, голосно й дзвiнко закричав:
- Геть з самодержавi║м! Хай живе соцiяльна революцiя! Ур-р-а-а!
Людмила здригнулась.
- Що ви робите?! Ви! - здивовано схопила вона його за руку, але пiзно
вже було. Зобачивши червоне, козаки, як звiрi, кинулись до них, i не
встигла Людмила протягнути навiть поперед себе руки, як на не┐ налетiла
коняча голова, попхнула ┐┐, збила з нiг, i Людмила, чуючи, як щось важке й
гостре ступа║ ┐й на руку, впала без пам'ятi.
Коли вона прийшла в себе, коли здивовано повела сво┐ми великими очима
круг себе, ┐й перш за все кинувся в вiчi патрет Миколи II з його риженькою
борiдкою й кирпатим носом.
"В жандармерi┐!" - пролетiло у не┐.

- Дивиться вже, дивиться... Води! - зашепотiло вмить щось бiля не┐.
Людмила хутко пiдвелась. На не┐ дивились знайомi очi Сивенка, а знайома
невеличка борiдка його заспокоююче хиталась i мов говорила за губами: -
Дивиться вже, дивиться. Води!
- Я в аптецi? - спитала вона, дивлячись на ряд полиць з банками,
пляшками й таким iншим.
- А ви б де хотiли бути? - усмiхнувся Сивенко, щось мiшаючи в шклянцi з
водою, яку принiс йому незнайомий студент.

Людмила сiла, озирнулась. В аптецi вже було темнувато й видно було, що
починало смеркатись. За стойкою стояв якийсь блiдий молодий добродiй i
пильно дивився на не┐. Людмила одвернулась, потiм, щось наче згадавши,
хутко повернулась до Сивенка i спитала:
- А ви, товаришу, не зна║те, чи заарештували того робiтника, що був зо
мною в той час, коли я впала? Не бачили?

- Не знаю, товаришко; зда║ться, його також, як i вас, почастували
добре... Болить голова?
- Трохи...
- Де?
Людмила хотiла пiдвести руку i вмить почула страшний бiль.
- Ох! - проти волi вирвалось у не┐.
- Тихо, тихо! - затурбувався вiн. - Я перев'язав вам... Не руште, не
руште!.. Зараз я вас посаджу на вiзника й по┐демо додому... Ось нате,
випийте...

- А вже скiнчилось?
- Для вас уже...
Людмила випила зi згагою iз шклянки, ще раз подивилась на блiдого
добродiя за стойкою, й ┐й здалося, нiби вона бачила його десь.
- Ну, посидьте ж тут, я зараз, - ухопив Сивенко картуза й пiшов кудись