"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я знаю! - озирнулась вона i, блиснувши очима, знов .ще твердiше
пiтала вперед. За нею посунув ще дехто; а коли вона порiвнялася в
полiцаями, що одбивали якимись виструганими палицями всякого, хто хотiв
продертися, А, не звертаючи уваги, стала напирати на них, то вже вся
валка, мов набравшись яко┐сь сили, разом тукнула "ура" i з силою наперла
вперед.
- Нiззя! Нiззя! - гукнув було, один полiцай в великою рижою бородою,
одпихаюта Людмилу; але вона раптом скажено кинулась на його, вихватила
палицю i я якiйсь несвiдомiй нестямi стала бити його по головi, по плечах,
по руках i, навiть разiв зо два ударила якогось студента, що кинувся за
нею.
- Ур-р-ра! - страшенно розляглося в переднiх рядах, що бачили цю сцену.

- Ур-р-ра! - покотилося далi.
- Ур-р-ра! - обiзвалося десь там, далеко, на другому кiнцi
демонстрацi┐.

- Ур-р-ра! - ще дужче пронеслося знов тут, i веселi полiца┐ в один мент
десь щезли пiд могучим напором, i тiльки в деяких мiсцях крутились якiсь
купки та миготiли в повiтрi палицi.
I знов сталося щось дике й страшне. Як демони, налетiли знов козаки.; i
звов збитi демонстранти, розбiгаючись на. всi бокм, падали пiд ударами
нага┐в, одбивалися камiннями, збирались в купки, знов розбiгались i звов
падали, виносячи на руках побитих товаришiв, нашвидку завi'язуючи сво┐
рани й знов кидаючись туди, де бiльшi купи були, де розлягалось голоснiше
"ура".
Задихана, червона, з розiрваним рукавом, стояла Людмила пiд ворiтьми
якогось будинку i дрижачою рукою витирала пiт на лицi. Бiля не┐ стояло
декiльки робiтникiв i два студенти i, також важко дихаючи, червонi,
пом'ятi, дивились туди, де тiльки що були.
Тут було тихiше, тiльки "приватна публiка" купчилась та з-за плечей
одно одного дивилась до "центру".
Вмить в "публiцi" зашамоталось, захвилювалось i раптово посунуло назад.

- Когось ловлять! - крикнув хтось.
I за цими словами повз Людмилу пробiгла якась постать в жовтенькому
капелюсi й, пригинаючись, силкувалась утiкти вiд двох полiца┐в, що, тяжко
сопучи, гнались за нею.
"Максим!" - раптом пронеслось у серцi Людмили, i, незчувшись сама, як
зiрвалася з. мiсця, вона пiд здивованими поглядами "публiки" щось
закричала й побiгла за ним. Робiтники и студенти, також щось закричавши,
рванулись, випередили ┐┐ i вмить разом зупинились. Зробилось щось
незрозумiле. Полiца┐ щезли, а замiсть ┐х на землi валялись якiсь двi чорнi
постатi й щось ловили.
- Сюди, товаришу, сюди! - крикнув студент; i Максим, вже без
жовтенького капелюха, вмить наче виринув звiдкись i, з хрипом, важко
дихаючи, всунувся мiж студентiв i робiтникiв.
- Сiдайте, сiдайте! - схопила його за плечi Людмила i придушила до
землi. Максим не сiв, а впав.
- Держiть, держiть його! - пробiг повз ┐х полiцай, озираючись на всi