"Григip (Григорiй) Тютюнник. Син прихав (Укр.)" - читать интересную книгу автора

себе, хоча й цiлуватися що не тямили, а тiльки гогошились: торохтiли в
бубну, тюгукали та свистiли в чотири пальцi...
Потiм його виряджали у ФЗУ, i дiвчатка спiвали йому пiд бубну з
балалайкою прощально┐ пiснi:
Последний нынишний денечек Гуляю с вами я, друззя...
I Настя Кушнiрiвська спiвала, вимовляючи не "друззя", а "друздя". А як
ручкалися на прощання, чого нiколи ранiше не робили, i розходилися, Настя
вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома лiтерами,
вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно... А вiн, замiсть обняти,
пригорнути дiвчину, бувало, перечiпав ┐┐, нiби ненароком, або штовхав
зненацька на соснину й реготiв пришелепкувато. Да... Бачив ┐┐, як при┐здив
три роки тому до батька. За офiцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька,
щоки цвiтуть... Ну, та й вiн не прогадав. Рита жiнка добра, хоч i
погулювала колись, чув од хлопцiв по роботi. Зате зараз нi-нi. Воно й
краще, як замолоду покрутить, замужем смирнiша буде...
- Еге, чого ж це я стою,- сказав сам собi.- Там першу щуку прогавив,
тепер - розмечтався. Уже б досi десяткiв зо два пiймав.
I заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радiсними вигуками, як
траплялася добра рибина, то з пiснею на одне слово: "Тру-ру-ру,
тру-ру-ру..."
В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем. Аж тодi
Павло вибрiв на берег i, почуваючи млосну дрiж у ногах, помився та
перевдягся.
- Чималенько накишкав,- сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав:
"За що не вiзьметься, бiсiв хлопець, все в нього до ладу получа║цця! "
Назад iшли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве
переставляв ┐х i вже вкотре шкодував: "Якби ота перша не втекла, якраз
нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тiльки чотирнадцять".
I та перша - п'ятнадцята - щука здавалася йому зараз найбiльшою...
- Якщо вже кликати когось iз чужих, то нужних людей, пол║зних, - сказав
Павло, дiзнавшись про гулянку - Голову колгоспу чи ще когось, хто вам
пригодиться.
- А що голова,- обережно заперечив Дзякун.- Поки на роботу ходили, поти
й голова - голова. А зараз йому до нас дiла нема║, нам до нього. Пшеницю в
механiзаторiв купу║мо, пенцiя по закону йде. Хiба Митра Лободу гукнуть,
лiсника. То такий чоловiк, що без нього не обернешся: дров треба - до
Митра, сiна коровi на зиму - до Митра, коней грядку виорати чи торфу
привезти - знову ж таки до Митра.
Так i порiшили: кликати лiсника та ще директора школи з директоршею.
Останнiх Павло забажав. Як-не-як - люди вони культурнi, шанованi в селi,
до того ж якби не директор, бути б Павловi й досi слюсарем. То ж бо
директор тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха: просив,
умовляв, примушував - i таки вивiв у люди. Адже перше, що в Павла спитали,
коли висували в майстри - яка освiта. Сiм класiв. Не п'ять i не шiсть, а
сiм! Може, це й виручило, бо кандидатур на бригадирство було аж _три._
I ще домовилися: родичi посходяться й самi, а _Митра _Лободу та
директора з директоршею слiд привезти машиною. Це раз. Друге: родичi, як
люди сво┐, питимуть i самогонку, а чужим треба взяти лавочно┐, бо -
невдобно. Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме, а директора й
директоршу треба пригостити по-культурному...