"Григip (Григорiй) Тютюнник. Син прихав (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiльсi!..
- Не треба, не треба, Митрику,- воркотав директор.- Висять, вiримо. От
i добре... А тепер заспiва║мо. Помагай, Наташо Пилипiвно.
I почав чистiсiньким тенором:
Ой гаю мiй, гаю, Зелений мiй гаю,
Чом на тобi, гаю, Листя, листячка нема║...
Митро й справдi принишк, мов дитина, якiй дали цицi, похилив голову й
тихо заплакав.
- ...А вот в нашей частi, де я в даний момент служу, - розповiдав Ритi
сержант, перекрикуючи пiсню,- у кожного молодшого командира, як i в
офiцерiв, три форми: парадна, вихiдна й робоча. В даний момент на менi
парадна...
- А чого б менi не випити, Лукич, скажiть,- з п'яною делiкатнiстю
допитувався в директора Дзякун, коли пiсня скiнчилася,- як до мене син
при┐хав? Та ще який! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке врем'я, як
тодi було, хiба б вiн не вивчився на инжинера чи ще когось? Вивчився б. В
нього й зараз двадцять сiм душ. I всi слухають. Бо - вмi║...
- Павлуша - золото,- погоджувався директор, смакуючи непiдгорiлим
риб'ячим боком,-уважний, витриманий... Золото!
Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткою ходою
пiдiйшов до Павла й мiцно, як арканом, обiйняв його за шию.
- А пам'ята║ш, друг Павло, як ми з тобою... У-у-у! Не згадуй! Дума║ш, я
забув? Нi! То твоя молодиця? - тицьнув пальцем у Риту.- Ей, молодице
при║жджа! Хочеш, я тобi розкажу, який твiй чоловiк у дитинствi, ще до ФЗУ,
був?.. Руде, скупе, витрiшкувате... Тiльки ти, Павлушо, не обижайся, я
по-дружеськи...- i засмiявся хрипко.- ┐й-богу, не брешу! А тепер диви:
пан, хамаршельда! Нi, скажи хоч ти, бо вiн не хоче, на чому вiн лата║ться,
га?
-Додому, Митрику, додому. Спать,-лагiдно порадив Лукич, геть
розм'якнувши вiд чарки.- А завтра iз свiжими силами - до працi.
- Нi, хай скаже! - п'яно реготiв Митро i так стис Павловi шию, що той
аж побуряковiв, пiдвiвся, виважуючи на собi лiсника, й пiд вигуки
захоплення та регiт компанi┐ понiс його з хати.
Опинившись за ворiтьми на лавочцi, Митро скрипнув зубами, глибоко
зiтхнув i сказав уже крiзь сон:
- Нас - не проведеш. Нi-i-i...
Надворi, низько над полтавським шляхом, свiтив повний мiсяць. Од хати й
хлiвчикiв на землi лежали довгi тiнi. Пiд призьбою, облитi свiтлом з
вiкон, цвiли й по-нiчпому пахли жовтi гвоздики, а пiд грушею прохолодно
блищав "Москвич".
Павло постояв посеред двору, прислухаючись до нiмотно┐ тишi в селi, i
пiшов до машини знiмати акумулятор, розмiрковуючи, що тут, звiсно, можна б
цього й не робити, але хто його зна║, на грiх, як кажуть, i курка
свисне...
У хатi заспiвали гуртово┐ "Ой ти, Галю", i Павло, одгвинчуючи
акумулятор, теж пiдмугикнув:

По┐хали з нами,
З нами, козаками,
Краще тобi буде,