"Григip (Григорiй) Тютюнник. Син прихав (Укр.)" - читать интересную книгу автора

повноцiнний громадянин. Так i мусить бути.-I додав латиною улюблену свою
завчену ще в iнститутi фразу.
Митро Лобода, уже напiдпитку, погодився ┐хати не одразу.
- До мене сьогоднi дзвонили з областi, приставний буде. Роботу
перевiрятиме,сказав i подивився уздовж вулицi так, нiби "приставник" мав
ось зараз виткнутися з-за крайньо┐ хати. В селi знали, що Митра хлiбом не
годуй, а дай повеличатися службою. Якщо до нього, примiром, звертався По
допомогу хтось iз рядових селян, Митро казав: "Нiколи сьогоднi. Жду
приставника з району",- якщо ж хтось iз поважнiших - голова кооперацi┐,
бригадир чи лавочник, брав вище: область.
Так i стояли перед ворiтьми: Митро не поспiшав йти в двiр, Павло -
сiдати за руль, бо знав, що "пол║знi дюди" люблять поноровитися. I чим
дрiбнiшi за посадою, тим дужче.
- Ну що ж...- сказав Павло по довгiй мовчанцi й ступив крок до машини.-
Якщо таке дiло, то...
- А може, його сьогоднi й не буде, чорт-тього зна! -Хшвидко сказав
Митро.
За мить вiн уже хряпнув дверцятами, опустив скло й вiдкинувся на спинку
сидiння.
- Паняй! - кинув недбало, нiби Павло був його власним шофером.
Павло не образився. Вiн звик терпiти потрiбних людей, то тiльки
посмiхнувся й погнав машину.
- Багато бензину жере? - спитав Митро так, немовби вiн також мав машину
i вона "жерла" багато бензину.
- Смотря яка дорога,- одказав Павло.
Далi не знайшлося про що говорити, дарма що колись разом училися в
школi, писали бузиновим чорнилом, билися в кулi, парубкували в соснi з
обкле║ною газетами балалайкою, щоб не розпалася, та саморобною бубною.
Коли те було!
Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха, Дзякунчина
сестра, яка старшинувала коло печi, забула про рибу, i вона пригорiла
одним боком. Промазав i Дзякун, пiдпо┐вши лiсника в коморi, доки
домовлявся з ним про вiльху на шалiвку. А оскiльки розмова мала бути
вiдвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гостi випили по першiй, Митро нi
сiло нi впало з'║репенився, що перед ним пе поставили, як перед
директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою i тiльки з
сержантом.
- Служба!- гукав через стiл.- Давай удвохi За армiю. Люблю армiю! Там -
усi рiвнi! П'║мо за армiю.
Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересiв разом з
коньяком до нього, гладив плечi, шепотiв на вухо, мабуть, щось лагiдне й
примирливе, бо лице так i промiнилося батькiвською ласкою, але це, либонь,
ще дужче розджохкувало Лободу, бо вiн виривався з обiймiв i сiкався до
Павла:
- Ти, хамаршельда! Чу║ш? Признавайся: на чому лата║шся, що таким паном
прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш! Тож-то й воно!.. Солдат, починай:
Дальяевосточная-а, Опорра прочная-а...
- Ти закусюй, Митре,- холодно сказав Павло.
- Що - Митре? У Митра, дума║ш, менше грошей, нiж у тебе? Дзуськи! У
Митра, щоб ти знав, на кожному дубi - хромовi чоботи висять! I на кожнiй