РОЗДІЛ XIX

Рут і вся її родина були вже дома, і Мартін, повернувшись до Окленда, знов почав зустрічатися з нею. Діставши вчений ступінь, вона вже не вчилася, а він, виснажившись від тяжкої праці фізично й духовно, перестав писати. Отже, тепер вони мали більше часу одне для одного, і близькість їхня швидко зростала.

Спершу Мартін нічого не робив, а тільки відпочивав. Дуже багато спав і цілі години сидів без діла, думаючи і мріючи. Він повільно повертався до життя, немов після якогось страшного лиха. Першою ознакою пробудження було живіше зацікавлення газетами. Потім він почав знову читати — легкі романи та поезії, а ще через кілька днів уже з головою поринув у давно забутого Фіске. Напрочуд здоровий організм Мартіна допоміг йому відновити втрачену життєву силу, і до нього повернулась молодеча бадьорість.

Коли він сказав Рут, що, як тільки відпочине, вирушить у плавання, вона дуже засмутилася.

— Навіщо вам це? — спитала.

— Гроші потрібні, — відповів Мартін. — Я повинен зробити деякий запас для нової атаки на редакторів. У цій боротьбі найкраща зброя — гроші й терпіння.

— Коли вам так потрібні гроші, чому ж ви не лишились у пральні?

— Тому, що пральня обертала мене в тварину. Від такої важкої роботи, як там, тягне на пиятику.

Вона з жахом глянула на нього.

— Невже ви... — почала вона тремтячим голосом. Він міг би легко втаїти правду, але від природи був щирий; до того ж він пригадав давнє своє рішення завжди говорити правду, хоч би там що.

— Так, — відповів він. — Бувало кілька разів. Рут здригнулась і відсунулась од нього.

— З жодним моїм знайомим ніколи такого не траплялося, — сказала вона.

— Бо, певно, ніхто з них не працював у Шеллі, в пральні «Гарячих джерел», — гірко посміхнувся він. — Праця — добра річ. Вона корисна для здоров'я, як кажуть проповідники, і я ніколи її не боявся, бог свідок. Але все добре в міру. А в пральні цієї міри не було. Тим-то я й іду у плавання. Мабуть, це буде останнє, бо, коли повернуся, прокладу собі шлях до друку. Я певен цього.

Рут мовчала, не співчуваючи йому, а Мартін, замислено дивлячись на неї, відчував, як важко їй зрозуміти все те, що він пережив.

— Коли-небудь я напишу про це книжку і назву її «Приниження праці», або «Психологія пияцтва в робітничому класі», або ще якось у цьому роді.

Ніколи ще від дня знайомства не були вони такі далекі одне від одного. Одверта Мартінова сповідь, за якою відчувалось обурення, відштовхнула Рут. Але саме це віддалення вразило її більше, ніж причина його. Воно показувало, які близькі були вони досі, і тим самим торувало шлях до ще більшої близькості. В ній прокинувся жаль до нього, зароїлися наївні ідеалістичні думки, як би його виправити. Вона врятує цього юнака, що збився з пуття. Врятує від прокляття його колишнього оточення, врятує від самого себе, навіть проти його волі. І всі ці пориви здавалися їй дуже високими; їй і на думку не спадало, що за ними криються просто ревнощі і бажання любові.

Ясними осінніми днями вони часто їздили на велосипедах за місто і там серед пагорбів читали одне одному вголос поезії, чудові, піднесені поезії, що облагороджували душу. Здатність до самозречення й самопожертви, терпіння, працьовитість і високі прагнення — ось що Рут намагалася непомітно йому прищепити, а прикладом для неї був її батько, містер Бетлер і Ендрю Карнегі, який з бідного хлопчика-іммігранта зробився постачальником книжок на цілий світ.

Мартін розумів її і радо слухав. Тепер йому вже легко було стежити за думками Рут, і душа її вже не здавалась потаємним дивом. Він був з нею на одному інтелектуальному рівні. Але всі їхні суперечки не впливали на його любов. Він любив її ще палкіше, ніж раніш, і навіть її фізична слабкість надавала їй у його очах особливої чарівності. Він якось читав про хоровиту Елізабет Баррет [8], що багато років не торкалася ногами землі, аж поки не зайнявся той вогняний день, коли вона втекла з Браунінгом і твердо ступила на землю просто неба. І те, що Браунінг зробив для своєї коханої, Мартін міг зробити для Рут. Хай тільки вона покохає його. Тоді все буде легко. Він дасть їй і силу, і здоров'я. І він мріяв про їхнє спільне життя, повне праці, комфорту й щастя. Ось вони захоплюються якимсь поетом і обмінюються з цього приводу думками; Рут лежить серед купи подушок і читає йому вголос. Тільки так уявляв Мартін собі їхнє майбутнє, і завжди бачив те саме. Часто він читав, обнявши її за стан, а вона слухала, пригорнувшись до нього і схиливши голову йому на плече. Іноді вони разом заглиблювались в якусь повну краси сторінку. Вона любила природу, і його уява переносила їхнє спільне читання в іншу обстановку. Рут була то в оточеній стрімкими скелями долині, то високо в горах на зеленому лузі, то внизу серед сірих піщаних дюн, де біля їхніх ніг вирували хвилі, а то десь далеко під тропіками на вулканічному острові, де пінились водоспади, і бризки від них, досягши моря, коливались імлистим серпанком при кожному подуві вітру. Але завше на першому плані сиділи вони обоє, владарі земної краси, читаючи й ділячись враженнями, а десь позаду, за обрієм, невиразно малювалася інша картина — праці, успіху, достатку, що давав їм змогу втішатися всіма скарбами світу.

— Я б порадила моїй дівчинці бути обережнішою, — якось остерегла Рут її мати.

— Я знаю, про що ти думаєш. Але це неможливо. Він же не...  

Рут почервоніла — це був рум'янець соромливої дівчини, якій уперше довелося говорити про священні життєві тайни з матір'ю, що теж була для неї священна.

— Не рівня тобі, — договорила за неї мати. Рут кивнула головою.

— Я не це хотіла сказати, але це так. Він простий, невихований, сильний, але ця сила занадто груба. Його...

Вона зніяковіла й замовкла. Так дивно було розмовляти з матір'ю про ці речі. І знов мати докінчила її думку:

— Його життя було нечисте. Ти це хотіла сказати? Рут знову кивнула головою і знов почервоніла.

— Авжеж, — мовила вона. — Це не його вина, але він часто знався...

— З брудом?

— Так, з брудом. Він лякає мене. Часом мене аж жах бере, коли він спокійно розповідає про своє минуле — наче в ньому нема нічого особливого. Але ж так не можна, правда ж?

Вони сиділи обнявшись, і коли запала мовчанка, мати почала ласкаво погладжувати руку дочці, мовби підохочуючи її до дальшої розмови.

— Проте він мене дуже цікавить, — знов почала Рут. — Він же певною мірою мій вихованець. Крім того, це мій перший приятель, — вірніш, не зовсім приятель, а вихованець і приятель заразом. Часом, коли він лякає мене, мені здається, наче він просто бульдог, що я взяла для забави, як роблять деякі наші студентки, і що він кидається, шкірить зуби і от-от вирветься на волю.

Знову Рут замовкла, а мати чекала.

— Справді, він цікавить мене, як той бульдог. У ньому є чимало доброго, але чимало й такого, що мені б не подобалося в... в іншому разі. Бачиш, я вже думала про все це. Він лається, курить, п'є, навіть бився колись навкулачки — сам розповідав мені і сказав, що це йому подобається. Він зовсім не така людина, яку я хотіла б мати... — тут вона дуже стишила голос, — собі за чоловіка. Та й він занадто вже дужий. Мій обранець повинен бути високий, стрункий, чорнявий і чарівний, наче принц із казки. Ні, не бійся, я не покохаю Мартіна Ідена. Це було б для мене найгіршим лихом.

— Та я й не мала такого на думці, — схитрувала мати. — А от чи подумала ти про нього? Ти й сама розумієш, що він тобі не пара, але що, як він закохається в тебе?

— Та він уже давно... закоханий, — вихопилось у Рут.

— Цього й слід було сподіватися, — лагідно мовила місіс Морз. — Хіба можна знати тебе й не кохати?

— А от же Олні ненавидить мене, — палко вигукнула Рут. — І я теж ненавиджу Олні. Коли він приходить, я стаю наче кішка, мені хочеться дряпатись. Я знаю, що я йому противна, а він мені то вже запевно противний. Зате з Мартіном Іденом мені добре. Мене ніхто ще не любив, — не любив по-чоловічому. А це дуже приємно, коли тебе так люблять. Ти розумієш, мамусю, що я цим хочу сказати. Приємно відчувати себе справжньою жінкою. — Схлипуючи, Рут сховала лице на грудях у матері. — Я знаю, що дуже погана, але я щира і кажу те, що відчуваю.

В душі місіс Морз змішались і смуток і радість. Її дочки — бакалавра мистецтв — не стало, перед нею сиділа її дочка — жінка. З експериментом пощастило. Дивну прогалину в характері Рут було заповнено. До того ж цілком безпечно й безболісно. Цей неотесаний матрос був просто знаряддям, і, хоч Рут не любила його, — він пробудив у ній жінку.

— У нього навіть рука тремтить, — звірялася Рут, усе ще соромливо ховаючи обличчя. — Це страшенно кумедно й смішно, але мені направду жаль його. Коли в нього руки занадто вже тремтять і очі занадто виблискують, я кажу йому правду про його життя й про те, як його можна виправити. Але, я знаю, він обожнює мене. Його очі й руки не обманюють. І на саму думку про це, я відчуваю себе дорослою. Відчуваю, що в мені є щось таке, природно моє, і що тепер я така сама, як і інші дівчата й... молоді жінки. Я знаю, що раніш я не була на них схожа, і це непокоїло тебе. Ти думала, що я нічого не знаю про твій неспокій, але я знала й хотіла... «добитися свого», як каже Мартін Іден.

Для матері й дочки були священними ці хвилини, коли вони так розмовляли у вечірньому присмерку, з вогкими від зворушення очима. Рут — сама невинність

і щирість, мати — спокійна порадниця, повна любові й співчуття.

— Він на три роки молодший від тебе, — сказала мати. — У нього немає ні становища в суспільстві, ні посади, ні певного заробітку. Він дуже непрактичний. Якщо він кохає тебе, то мусив би в ім'я здорового глузду робити щось таке, що дало б йому право одружитися з тобою, і не бавився тими нікчемними оповіданнями та дитячими мріями. Боюся, що Мартін Іден ніколи не стане дорослим. Він не шукає собі відповідної чоловічої роботи, як то колись твій батько і всі наші друзі, хоч би й містер Бетлер. Здається, Мартін Іден ніколи не навчиться заробляти гроші. А світ так улаштований, що для щастя потрібні гроші. О ні, я не кажу про якесь неймовірне багатство, але треба ж мати досить коштів, щоб жити пристойно і з певними вигодами. А він... нічого не казав тобі про свої почуття?

— Ні слова. Навіть і не пробував. Та я однаково цього не допустила б. Я ж його зовсім не кохаю.

— Я дуже рада. Мені було б прикро, якби моя дочка, єдина дочка, чиста й невинна дівчинка, полюбила б таку людину. На світі багато чоловіків благородних, чистих, чесних і мужніх. Зачекай трохи. Одного чудового дня ти зустрінеш такого чоловіка, і ви покохаєте одне одного, і ти будеш щаслива з ним, як я з твоїм батьком. І ще одне треба пам'ятати...

— Що, мамо?

Голос місіс Морз забринів тихо й ніжно:

— Про дітей.

— Я... думала про це, — визнала Рут, пригадуючи непрохані мрії, які часом бентежили її, і знов почервоніла від дівочого сорому, що доводиться говорити про такі речі.

— Отож саме через дітей містер Іден не може бути твоїм чоловіком, — суворо промовила місіс Морз. — Треба, щоб вони успадкували бездоганно чисту кров, а йому цього, боюся, якраз і бракує. Твій батько розповідав мені про матроське життя і... та ти й сама розумієш.

Рут стиснула матері руку на знак того, що вона таки розуміє, хоч насправді їй при цьому ввижалося щось невиразне, далеке й страшне, щось поза межами уяви.

— Ти ж знаєш, я нічого не роблю, тобі не сказавши, — почала вона, — тільки іноді ти сама питай мене, як от сьогодні. Мені давно хотілося тобі розповісти, та все не знала як. Я знаю, тут нічого соромитися, але все ж ти можеш допомогти мені. Іноді, як от сьогодні, питай мене, щоб я могла висловитися. Бо ти ж, мамо, теж жінка! — піднесено вигукнула Рут і, випроставшись, схопила матір за руку, зазираючи їй у присмерку в очі і радісно відчуваючи цю нову, ще не усвідомлену рівність між ними. — Я ніколи б не подумала так, якби не ця наша розмова. Я мусила сама відчути себе жінкою, щоб зрозуміти, що ти теж така сама жінка.

— Ми обидві жінки, — мовила мати, пригортаючи її до себе й цілуючи. — Ми обидві жінки, — повторила, коли вони обнявшись виходили з кімнати, пойняті новим почуттям товариської близькості.

— Наша дівчинка стала, нарешті, жінкою, — гордо оповістила місіс Морз свого чоловіка годиною пізніше.

— Тобто ти хочеш сказати, — сказав той, пильно подивившись на дружину, — що вона закохалася?

— Ні, тільки те, що її покохали, — усміхаючись, відповіла дружина. — З експериментом пощастило. Нарешті, вона прокинулась.

— Тоді нам треба збутися Ідена, — шорстким діловим тоном підсумував містер Морз.

Але його дружина похитала головою:

— У цьому немає потреби. Рут каже, що через кілька днів він вирушає в плавання. А коли повернеться, її тут уже не буде. Ми пошлемо її до тітки Клари, і хай вона проведе рік на Сході. Інший клімат, нові люди й свіжі враження — якраз те, що їй потрібно.