"Станiслав Тельнюк. Гра син море" - читать интересную книгу автора

що...
Ось уже пiт тече в Петра по обличчю, а вiн гарцю║, мов молодий жеребець
перед табуном i все вигуку║, вiдмахуючи-струшуючи головою краплi солоного
гарячого поту:
- Швидше, дiду, швидше, а то наче якесь дiвчаче гопача виходить!
А дiд чи втомився сам, чи то малого шкоду║...
- Та швидше, дiду! - гука║, аж задиха║ться Петро.
А дiд - тихше й тихше.
Стояв iз заплющеними очима, бiлий, рука лiва заклякла на грифi, а права
поволi пада║ вниз i смичок тягне - у-у-у-у-i-i-i...
Пiдскочив Петро, схопив дiда Савку за плече:
- А що, дiду, не можете? Зда║теся? Мовчить дiд. Хилиться на Петра. Його
пiдхопили, а вiн уже й не дише... I серце не б'║ться. Отак i упоко┐вся -
нiхто не бачив коли, бо всi музику його слухали. I мертвий, напевне, грав
ще отого гопака.
...Батюшка Онуфрiй сказав:
- Добрий був цей чоловiк. Але недобре вмирати, не висповiдавшись. Вiн
же не басурман який.
Богомаз Тодор мовив:
- Панотче Онуфрiю! Вся душа дiда Савки Скрипника - в його музицi, як
колись у вояцькiй справi. Коли вояк гине в бою, чи ж ма║ вiн час
висповiдатися? Не ма║.
- Душа ма║ чистою йти до бога, висповiданою, - напруживши низького
лоба, мовив Онуфрiй.
- Вся душа дiда Савки була в музицi. А музика - то чистота i
небеснiсть. I оте, що вiн грав нам перед сво║ю смертю, то i ║ його
висповiдання...
- А ┐й-бо ж! - мовили всi.
- Хай буде по-тво║му, - змилостивився отець Онуфрiй.
...I от везуть дiда Скрипника чорнi воли з великими заплаканими очима.
I несе Тодор скрипку дiдову, щоб поховати ┐┐ разом з тим, хто витворив ┐┐,
i страшенно жаль богомазовi, що така гарна музика йде в могилу вiд людей.
Все вище й вище на вигинисту гору пiдiйма║ться жалiбний похiд. Ось уже
зникло село зовсiм. Тiльки стара церковця вигляда║ сво┐м трохи
скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.
Дода раптом замовк. Вiн зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним,
але нi, вiн дивився не на людей, а кудись далi, в ту долину, в якiй зникло
село, i раптом закричав, уже не смiючись i не граючись, закричав страшно й
моторошно:
- Г-г-и-и! Г-г-и-и!
Воли лiниво брели, пускаючи тоненькi цiвки слини, але люди стали.
Почали озиратися. Що таке?
- Г-г-и-и!
- Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хiба не бачиш, куди чоловiка веземо?
- забухикав, аж застогнав дiд Меркурко.
- Г-г-и-и! - заволав Дода i побiг повз волiв з домовиною, повз Тодора,
повз наляканих людей назад, у Сугаки.
- Що з ним?
Дивилися вслiд Додi, як вiн мчав, аж перекидався, як вiн рвав на собi
волосся i, зрiдка озираючись, кричав: "Г-г-и-и!" - i плакав, i знову бiг.