"Станiслав Тельнюк. Гра син море" - читать интересную книгу автора

б ти йому не казав, все одно не зрозумi║, а тiльки вишкiрить рiдесенькi
зубки:
- Г-г-и-и!
Оце й уся його розмова. А проте Дода даремно свого хлiба не ┐в, хоч i
дурний, - вiн був сiльським чередником.
Отже, чорнi воли тягли сани з домовиною, в домовинi лежав дiд Скрипник,
а за ним iшов Тодор-богомаз, за богомазом родичi дiдовi всi, а ┐х - цiлих
пiвсела, а за ними вже - все село, а десь у кiнцi цього походу дiтлашня
пилюкою перекидалася, i старшi на не┐ не цитькали, бо не до того було... А
попереду йшов, пiдтанцьовуючи, дурний Дода i вигравав на сопiлячцi щось
дуже веселе i дурне. I нiхто на Доду не цитькав, бо вiн був як дитина, i
не до цього було, та й звикли всi до дурного Доди.
Та й то - коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи князя, а
то - ховали простого чоловiка, грiшного, як усi люди, чоловiка, що знав не
тiльки молитви, а усi-всенькi нечестивi слова не лише подiльськi, а й
богданськi, i мадьярськi, i ангелянськi, й iспанськi, й московськi...
Та проте ж i витесувати та сушити, а потiм склеювати скрипки, а потiм
уже грати-вигравати на них нiхто краще за нього не вмiв. Онде Тодор - теж
чоловiк не святий, а яких же славних богiв малю║, дарма що сам ще молодий
- якихось там сорок лiт. А його шанують у Сугаках i люблять, i дiд
Скрипник любив Тодора, як сина, а може, й сильнiше. Любив i печалився: "Ой
Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як да║ талан, то може щастя забрати. Не
приведи..."
Тодорiв син, вiсiмнадцятирiчний Никодим, узяв собi за жону Скрипникову
правнуку Устю.
Позавчора було весiлля.
Позавчора й дiд Савка проставився.
Iдуть чорнi воли, сльози ┐хнi падають в кам'янисту дорогу. Риплять новi
сани, важко везти ┐м у такий погожий i теплий день дiда Савку на цвинтар.
Попереду вистрибу║ Дода i виграва║-виграва║ щось дурноверхе, як вiн сам, а
ззаду зiтхають люди. I нiчого не говорять, бо стурбувала ┐х усiх смерть
дiда. На весiллi смерть - щось недобре вiстувати ма║.
А було ж так.
Як молодi повернулися з церкви, та як почалося весiлля з вином, брагою
й оковитою, з пiснями й танцями, та як уже всi кращi слова було сказано i
пiснi величальнi переспiвано, - саме тодi й пiдвiвся з-за столу
старий-престарий Савка Скрипник. Вiн був уже п'яненький, але на ногах
тримався мiцно, його майже столiтнi очi блищали весело, молодо i трохи
по-бiсiвськи. Вiн тримав у лiвiй свою почорнiлу скрипочку, а смичком
легенько постукував Тодора по головi. Слухай, мовляв, я, дiд Савка, щось
сказати зараз маю.
- Дорогi мо┐ Устенько й Никодиме. Хотiлося б менi щось таке вам
побажати... доброго побажати. Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це
ж уже бажали вам. Багатства побажати? Так не воно всьому ║ голова.
Здоров'я? Так ви його, слава богу, ма║те, тьху, тьху, тьху, щоб не
наврочити. Дiтей? Це не вiд того, хто бажа║, а вiд бога й природи. А я
хочу подарувати таке, що його нiби й нема║, а воно ║; а без нього життя
було б невеселе, i сумне, i нелюдське.
Дiд усмiхнувся у лiвий сивий-сивенький вус (правий ще був чорний, як
скрипка), подивився на Устю й Никодима, на всiх, хто був навколо, i