"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

знову, мов з гармати, тарахнув грiм, дуб заскрипiв усiма сво┐ми
кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама
себе заспокоюючи, запитала:
- Правда ж, тут не так лячно?
- Авжеж, - вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати
з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало, обвалюючи на землю потоки
дощу, а на нас крихти сво║┐ зiтлiло┐ серцевини.
- Михайлику, може, ти казку розкажеш?
- Та вiд не┐ тобi ще страшнiше буде.
- I це правда, - зiтхнула дiвчинка, притихла на якийсь час i раптом
перелякано ойкнула.
- Ти чого?
- Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею, з ┐┐
дiтками?
- А що ма║ бути з ними?
- Ти нiчого не зна║ш! У не┐ тiльки-тiльки вивелись дiтки, вони зовсiм
безпораднi. Це ж вода потопить усiх. Бiжiмо рятувати ┐х. Все одно
мокрiшими, чим ║, не будемо. - I Люба першою вискочила з дупла,
зiщулилась, глянула поверх дерев i полегшено зiтхнула: - О, вже небо
вивидню║ться. Бiжiмо.
- I що це в тебе за курiпка?
- Я ┐┐ на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме сидiла на
я║чках. I я ┐┐ трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило ┐┐ дiток.
Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас уже вiдкочувалися
громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави
i цвiт. I пахло суницею, грибами, розiпрiлим хмелем i тi║ю житньою
свiжiстю, яку приносять тiльки петрiвчанськi пучки блискавиць. Немало
накидав ┐х сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу.
Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй стояли високi дуплянки, обминули
озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер рiчкою,
i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним узке стояли поколошканi
зливою жита й пшеницi.
- Обережно, Михайлику, - тут подряпатись можна, - розводячи обома
руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася
до землi й тихенько скрикнула.
- Що там у тебе?
- Ось подивись, - дiвчинка пiдвелася, простягнула до мене човником
складенi долонi. На них безпомiчною сiрою грудочкою лежало пташеня,
завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. - I
що менi робити з тобою? - жалiсно запитала його.
Але пташеня i не поворухнулося.
- Замерзло, охляло, - пояснила дiвчинка i обережно поклала свою
знахiдку в пазуху. - Ось iще одненьке!
Я теж нахилився до трави i побачив бiля яко┐сь трухлятини заболочене, з
пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й не писнуло, тiльки болiсно
глянуло на мене затуманеним оком.
- А де ж курiпка? Чого вона покинула ┐х? - запитав я в Люби, яка й мо║
пташеня поклала собi в пазуху.
- Хто його зна║? Може, грiм наполохав i розiгнав ┐┐ дiток, а вона тепер
збира║ ┐х докупи. А може, ще гiрше щось сталося. Хiба мало ворогiв у