"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

звiдки ждати допомоги... остання надiя згасла!
- Тим паче, тим паче повиннi ми зiбрати всi сили, щоб пiдтримати
вiтчизну, оборонити ┐┐ од ворогiв, не допустити до загибелi.
- Даремно! - з грудей Найди вирвалося вже не зiтхання, а болiсний
стогiн. - Даремно, пане полковнику, - сказав вiн знову похмуро, - не буде
з того пива нiякого дива! Я сам ранiше сподiвався, сам вiрив, а тепер
бачу, що нiхто нам не допоможе, нi нам, нi Укра┐нi, нiщо не вряту║ нас!..
I самi ми нiчого не вдi║мо, i люд наш нещасний захлинеться у власнiй
кровi. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в
тому... Що можуть зробити нашi поодинокi гайдамацькi повстання?
- Якi це повстання? - перебив його Залiзняк. - Розправа з панами i з
жидами - та й годi! I то тiльки там, де заллють уже через край сала за
шкуру.
- Ну, а iншого повстання вже тепер чекати даремно: знесилiли всi,
збезлюднiв край... козацтво винищене.
- Та й Польща ж здрiбнiла.
- Одна тiльки надiя була i в мене, та, мабуть, i в усiх, на Росiю, але
надiя ця марна! - з смутком провадив далi Найда. - Коли мене посилав пан
кошовий до козацько┐ старшини i до гетьмана в Глухiв, тодi я зрозумiв усе
й збагнув, що надi┐ нема║: Росiя зв'язана з Польщею мирним договором, та
там тепер i не на часi дiла цi... а без не┐ й без Запорожжя не приведуть
нi до чого гайдамацькi наскоки...
- То що ж, по-тво║му, - гнiвно перебив його Залiзняк, - скласти всiм
руки й дивитися, дожидатись, як покiнчать ляхи з нашою вiрою, i з волею, i
з народом?
- З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шука║ волi й
визволення, а не буйних наскокiв, коли ж нема║ на перемогу надi┐, коли
прирiк сам господь нас на загибель, треба скоритися його волi...
- Звiдки ти зна║ш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: вiн
лихом тiльки випробову║ нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово!
- грiзно мовив Залiзняк. - I ганьба вiчна тому, хто промовить його! Поки
серце б'║ться в грудях, поки очi дивляться на свiт божий, не скориться
козак ляховi. Нiколи! - вiн з силою вдарив себе в могутнi груди й говорив
далi гаряче й обурено: - Правда, тепер тяжко, та чи не гiрший час був за
славно┐ пам'ятi гетьмана Богдана, а пощастило ж йому пiдняти всю Укра┐ну й
вирватись з лядсько┐ неволi!
- То був один час, пане полковнику, а тепер настав iнший. То були ми i
все Запорожжя пiдвладнi однiй Польщi, а тепер нас жменя, а Росiя не почне
з Польщею вiйни.
- Не треба ┐й i починати ┐┐! Упора║мось i самi! Блаженно┐ пам'ятi цар
Олексiй не йшов на Польщу вiйною, а коли гетьман Богдан при║днався до царя
Олексiя, тодi вiн прийняв усю Укра┐ну пiд свою руку, то може таке бути й
тепер...
- Була тодi, кажу знову, цiла Укра┐на, а тепер тiльки правий берег без
Запорожжя, без лiвобережних козакiв...
- Була тодi й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими,
Потоцькими, Вишневецькими, а тепер... тепер зосталося тiльки панське падло
з Зайончковськими та Тхоржевськими!
- Був тодi, пане полковнику, i гетьман Богдан, котрий зумiв по║днати
весь народ...