"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Задумливi, нiжно-суворi, свiтло-карi очi, орлиний нiс, високий лоб, тонкi
брови. Вiн був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зiгненими
кавалерiйськими ногами; ходив вiн ледь сутулячись i завжди дивився трохи
вниз. Вiн був спокiйний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю,
пейзажi i любив малювати людськi обличчя. Грав на гiтарi i пiд ┐┐
задумливий, срiбний акомпанемент спiвав задушевних укра┐нських пiсень.
Писав вiршi, але бiльше сатиричнi.
Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже
циганка, мятежна i розкидана. Вона була красуня ┐┐ смуглявi тонкi риси,
темно-карi очi; чорнi, аж жагучi, мов крила летючих птиць, красиво загнутi
брови; нервовi нiздрi майже класичного, з ледве помiтною горбинкою носа
завжди були в якомусь дивнiм, хвилюючiм русi. Мама була чудесно збудована.
У це┐ було чорве, аж до синяви, волосся, i вся вона була як зоряна i
пристрасна пiсня. Вона дуже любила зорi i часто молилась i плакала пiд
ними. В юностi сво┐й вона працювала на патронному заводi в ┐┐ рiднiм мiстi
Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). I на загальномiськiм балу
одержала перший приз за красу. Там були претендентками i дочки багатi┐в
мiста, а вона, звичайна робiтниця, всiх ┐х перемогла. Татко нагадував менi
похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву птицю, що ┐й не
сидиться на мiсцi i все вона хоче кудись полетiти. Як протилежнiсть
батьковi, вона була дуже балакуча, ┐┐ одвертiсть була потрясаюча.
Коли я був ще маленьким i ми багато ┐здили, мама сво┐м випадковим
вагонним сусiдам розповiдала про все сво║ життя i з такими iнтимностями,
що, не тодi, коли я був маленький, а зараз, коли я великий i вже
старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато
разiв, тому що у не┐ було багато сусiдiв пiд час рiзних мандрiвок,
розповiдала одне i те ж. Це врiзалось назавжди в мою душу. Вона багато
разiв розповiдала про себе i татка, про сво┐ романтичнi пригоди, коли вона
була ще дiвчиною, про сво┐х близьких, рiдних i знайомих. Вона розповiдала
це так поетично i образно, що передi мною як живi стояли повнi чар i краси
срiбно-мiсячнi ночi Донбасу i люди, прекраснi люди, цiлi зорянi свiти,
святi, далекi i казково-близькi.
Дiд мiй, по батьковi, виховувався помiщиком як талановитий селянський
хлопчик. Коли вiн пiдрiс, його вiддали в Лисичанську штейгерську школу,
дворiчну. Дiд не хотiв вчитись, прибiгав додому i ховався на печi. Тодi
приходив прикажчик помiщика з мiшком. В цей мiшок вiн, як порося,
заштовхував мого дiда i тягнув його на плечах кiлька кiлометрiв, в Лисиче.
Дiд, Володимир Кирилович Сосюра, закiнчив нижчу гiрничу освiту, але через
кволе здоров'я в шахтi не працював, а пiшов по канцелярськiй лiнi┐. Сорок
рокiв вiн був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За
вислугу лiт йому давали дворянство, але вiн одмовився:
"Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старостi йому дали
казьонку, i вiн до само┐ смертi торгував горiлкою на користь росiйськiй
iмператорськiй армi┐, яка одягалася i годувалася за прибуток од продажу
горiлки. Дiд, як i мiй батько, писав вiршi, теж iз сатиричним уклоном i
теж укра┐нською й росiйською мовами. Пам'ятаю змiст його сатирично┐ поеми
укра┐нською мовою, датовано┐ 1859 роком. (Я вiддав у Харковi оригiнал цi║┐
поеми дiда в музей iменi Шевченка 3, але за Вiтчизняно┐ вiйни все загинуло
i портрет мого прадiда Майбороди - теж). У поемi говориться про те, що
пани без селян поздихають, звiльнивши ┐х од крiпацтва. У нiй говорилось