"Микола Сиротюк. Синьоока Тивер (Укр.)" - читать интересную книгу автора

його i не опустошить калиту, рало.
Багато чого треба поселяниновi, а ще ж усiм, чули, усiм потрiбен
вирощений поселянином хлiб. Тож i людно на путях. Однi правляться на
торжище з полуденних кра┐в, iншi - з полуночних, ще iншi -вiд Пруту та
з-за Пруту. Бо Черн - не осiбно тиверське торжище. к там сусiднi уличi, ║
й далекi чи дуже далекi гостi - даки з-за Дунаю, роме┐ з-за моря. Тим
┐хати та й ┐хати ще до бовванiючого на овидi Черна, iншi близько вже,
бачать, як виру║ пiд стiнами прибулий удосвiта чи з ночi торговий люд,
чують, як iржуть нажаханi чи знудженi за волею конi, й переймаються
передчуттям щасливого торгу а чи тривогою за майбутнiй торг.
- Йой, мамцю! - тиснеться до матерi яснолика, мовби те сонце вранiшн║,
дiвчина. - Дивiться, скiльки люду на мiстi, нам i стати вже нiде.
- Посоромся, Миловидко, - заспокою║ ┐┐ мати. - Мiсто пiд Черном он яке,
тутки всьому тиверському ополченню ║ де стати, не лише покликаному на торг
люду.
- А все ж...
- Чим сушиш голову, дiвко, - оберта║ться на мить i знову править кiньми
вiтець ┐┐. - Про iнше думай i дбай: аби не загубилася в цьому велелюддi.
- Таке скажете, отче.
- А таке. Легковажна-бо ║сть. Захопишся дивами та й пiдеш собi.
- Вгамуйся, Ярославе, - захища║ мати. - Чого б це вона легковажила?
Сидiтиме на возi й дивитиметься на торги з воза. Правда, Миловидко?
- Атож.
Вони не з далекого далека. Оседок ┐хнiй всього лиш за сотню поприщ,
нижче по Днiстру, а в Миловиди таке вiдчуття на серцi, нiби на край свiту
вирядилася. Тож i ширить на все очi, надто коли наблизилися до Черна, а в
Чернi - до торгу, ширить та виголошу║ сво║ звичне: йой!
Стариня не везе на торг великих скарбiв. У возi анi кузнi, анi вичинки,
анi рукодiлля, саме лиш збiжжя, те, що подарував ┐хнiй ратайськiй родинi
бог Сварог та щедра ролейна нива. Тому й шукають на мiстi ратайський
кiнець, стають помiж тих, що торгують збiжжям. Бо вiтцевi не вперше бути
тут, вiн зна║, що робить.
Поки розпряга║ та пора║ коней, поки розпиту║ сусiдiв, як iде торг,
Миловида теж норовить засвiдчити свою господарську щирiсть: вклада║ на
мiсце добутий перед цим берковець iз вiвсом, пора║ припорошеного за дорогу
воза. Коли ж вiтець сказав обом - i ┐й, i матерi: "Глядiть тут, а я
подамся шукати покупця на товар та й корiвки на нове подвiр'я", - стала й
загледiлася на торжище. Леле, яке воно справдi велелюдне! А гомону, а
бесiди, а смiху! Аж серцю лоскiтне вiд тi║┐ бадьоростi людсько┐.
Не задовольнилася тим, що побачила з землi, згадала мамину раду й сiла
коло мами. Аякже, з вивершено┐ хури лiпше й далi видно. А вже як усiлася,
не забарилась засокорити до сво║┐ мами. I дивувалася вголос, i
допитувалась, хто отi люди в байбереках, звiдки тi, що в кептарях, таких
бiлих i таких щедрих на узори вишиванках? З-пiд гiр? Йой, то ж, певно,
здалеку.
- А то що жовтi║, мамцю?
- Певно, гончарний посуд.
- Можна, я пiду та гляну?
-- Агiй на тебе! Не чула, що казав вiтець?
- Йой, мамцю, - ластиться й цiлу║ матiр у щоку. - Солоденька моя! Це ж