"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторавручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки.
Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган зумисне повiз ┐┐ по обводах землi сво║┐, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ; нiж може дати звичайне воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися: звiдки стiйбищани знають про не┐, навiть у найвiддаленiших закутках? Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумi║ нiмих ┐┐ позиркiв, i одбувався жартами. Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись i дивуватися, хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнiшою видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де вони, чи далеко звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок чи сiдали до трапези - не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом ┐жу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв таким одмiнам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхово┐ ┐зди. У вiтця свого, там, на берегах Бiло┐ рiки, не завжди сидiла в стiйбищi та ┐здила в повозi, певно, i гасала, як усi в ┐┐ вiцi, на молодiй кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало iнше: доволi просто i по-мужньому стiйко зносила он яку тривалу i виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя. Аби впевнитися в ┐┐ вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв: - Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна вода в тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час би напо┐ти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч. Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що ┐здять ступою. бистрохода вскач? Iтиме слiдом чи вiдстане? А коли йтиме, то як? Всiм iншим повелiв спiшитись i ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у той бiк, куди послав гiнцiв. Туди ┐хали врiвнi i, на його подив, легкою риссю. А звiдти нiби знали, чого хоче вiд них хан - пустили комоней вскач. Каломела дещо вiдстала вiд Коврата, все ж не так дуже, щоб сумнiватися в нiй i ┐┐ спроможностях бути содругом хановi i не лише в наметi, а й у походах та ратних виправах. Здибила услiд за Ковратом кобилицю й поспiшила сказати хановi: - Вода на поду прiсна. I людям, i комоням буде чим утопити спрагу - почайни б'ють у прибережжi. - Тодi по┐хали. Оглянув, як прибули, степове озеречко, - там, виявля║ться, брала початок одна з рiчок, що текли до моря, - соковитi трави по його берегах i повелiв путникам розбити стiйбище. - Далi на захiд, - пояснив, - пiде незайманщина, що лежить мiж нами i тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спряму║мо ┐х до моря. Путь до морського узбережжя iiiшiшлася неблизькою, а стiйбища траплялись все рiдше й рiдше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий iз вiтром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з тих, що налетiла - й нема║, та повелiв ставити намети, було пiзно вже: злива промочила всiх, i добряче, до кiсток. Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли при багаттi, зiгрiли себе для певностi хмiльним, - i байдуже, а Каломела |
|
|