"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

першого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться
зi сво║ю кривдою, коли ┐й навiть у рiдну землю, до вiтця-матiнки нема║
вороття. Казала ┐м: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто ┐┐ послухав,
хто зважив на те, що не хоче? "пдь i будь йому жоною", - сказали, i
сказали, твердо.
- Сестро, - покликала. - Ти чу║ш мене, сестро?
- Чую, - обiзвалася. - Чого тобi?
- А ти не йди, коли прийде хан.
- Як можна?
- Можна. Скажеш, я так хочу.
- Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно ма║ш належати йому.
- Якщо й маю, то хай потiм, не зараз. Сестра засмiялася стиха. Чути
було: глузу║ з Каломели. По-доброму, а все ж глузу║.
- Гада║ш, не послуха║ться?
- Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була обiрвати
┐┐ на словi: зачулись чи┐сь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до
намету ввiйшов хан.
- Каломелка спить уже? - поцiкавився.
- О нi, - спiшно i, як здалося Каломелi, вдоволено заперечила
охоронниця. - Вона жде на хана.
Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була схопитися
як ║ i крикнути на повний голос:
"Неправда! Ти, сестро, неправдива ║сть!" Та не встигла подумати так, як
хан розбив ┐┐ думку о свою.
- То вона у нас така розумниця?
Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. I сестрi Дякував та й
дякував, зiгрiтий сво┐м вдоволенням, правда, ┐м i казав ┐й: ти зробила
сво║, можеш iти вже.
Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла й аж геть
переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сiв
осторонь, певно, перепочива║ пiсля всього, що було на воседлi. Зрештою
пiдвiвся й покликав челядника.
- Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була
перед тiм Каломела.
Хлюпався довiй i не бе;i насолоди. Затпм i челядник;1! спровадив.
Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи то доглядався до
не┐, сво║┐ обраницi, що лежала поруч i нiмувала ждучi┐, чи всього лиш
витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на
ложi.
Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган
- i вона лусне, як луска║ тятива, коли вiд не┐ хочуть бiльше, нiж може.
Не помiчав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв ┐┐ дужою,
вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе.
- Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр.
- Боюся хана.
- Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив у нiй всю, яка
була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася з силою,
скористалась тим, що вiд не┐ не сподiвалися такого, й вислизнула з
обiймiв, ба навiть подалася прiч.
Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не