"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ти так i не повiдав меиi, повелителю, - заговорила перша, i
заговорила таким голосом, що й камiнь, здавалось, не лишився б байдужим, -
кажу, так i не повiдав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справдi
звабна, що нашi кметi так тягнуться до ве┐, ладнi йти мiж чужий люд, аби
лиш туди.
- Земля справдi багата. - Не сказав, як звикла чути:
Каломелко, та то не бiда, зате он як умиротворено каже: - Степу там не
менше, нiж у нас, i степ плодоноснiший. А ще е покритi непроходимими
лiсами гори, автихгорау звiра, птаства, медоносних бджiл - тьма. I в
благодатнi долини в горах, течуть медоноснi рiчки з гiр. Там не бува║
спечно┐ днини, не дмуть спустошливi суховi┐ - на путi ┐м ста║ море i
стають гори та вiльгiсть вiд рiчок що течуть iз гiр.
- Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? - пiдвелася на
лiктi, присунулась ближче, обда║ мужа теплом свого дихання.
- В тiм-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На нiй не
так просто прийти i сiсти. Кметi цього не розумiли, принаймi до походу, чи
зрозумiли пiсля i вивiдати не мав часу. Оскаженiли вони на нас, Каломелко,
за пiдступнiсть i татьбу вiтця твого, коли б знала як оскаженiли .Забракло
слiв сказати щось на те, зате не забракло сердечно┐ прихильностi до мужа
(таки сказав його, усолоджепи для ┐┐ вуха слово: Каломелко. Тож i не стала
ждатц, ноли подаст i, ┐й знак свос┐ прихильностi, - сама подала його.
Тицьнулася вимитою пахучим зiллям голiвкою до плеча й принишкла, жде, що
хап на те: обнiме, приголубить чи лишиться холодним до ┐┐ розчулення.
Ба нi, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горiлиць, запустив пiд
покривало руку, обняв ┐┐, пагу й гарячу, в задавненому чеканнi ласки. Аж
захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б вiд щастя, та не хотiла
втрачати сподiвано┐ митi: хто вiда║, чи буде така вдруге.
- А в мене радiсть для тебе, - не сказала - видихнула разом iз
теплiнню, що розпирала груди.
- Радiсть?
- Так. Непраздна я, муже мiй i повелителю ласкавий. Ношу пiд серцем
дитя тво║.
Далебi, й висловитися не встигла ще, як вiдчула: хап не радий ┐┐
слову-сповiдi. Сiпнулась i видимо змалiла па силi мiцна перед цим рука,
уклякло тiло, затамувався вiддих, та й увесь вiн, хан, занiмiв на
невизначено тривалий час i нi пари з уст. А те нiмування примусило
уклякнути й Каломелу. Чу║, хоче подати голос, спитати, пй це тiльки
зда║ться, вона, не ║динижди перестрахана, знову згущу║ вад собою хмари, чи
все, що дума║ про ханове нiмування, видимий страх, таки правда - i не
може: браку║ сили, браку║ й дару слова.
- Ти... не радий нашому дитятi?! - ледве витиснула з себе, а було таке
враження, нiби крикнула на повний голос.



XIII

Колись гнiтила всього лиш непевнiсть та страх навiдував час вiд часу, а
думалося: он яке безлiття обступило. Iiипi ж роздира║ серце пекучий бiль i
ще пекучiша образа, утвердилась i стала володаркою ║ства повна безнадiя, а