"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Ти так i не повiдав меиi, повелителю, - заговорила перша, i
заговорила таким голосом, що й камiнь, здавалось, не лишився б байдужим, - кажу, так i не повiдав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справдi звабна, що нашi кметi так тягнуться до ве┐, ладнi йти мiж чужий люд, аби лиш туди. - Земля справдi багата. - Не сказав, як звикла чути: Каломелко, та то не бiда, зате он як умиротворено каже: - Степу там не менше, нiж у нас, i степ плодоноснiший. А ще е покритi непроходимими лiсами гори, автихгорау звiра, птаства, медоносних бджiл - тьма. I в благодатнi долини в горах, течуть медоноснi рiчки з гiр. Там не бува║ спечно┐ днини, не дмуть спустошливi суховi┐ - на путi ┐м ста║ море i стають гори та вiльгiсть вiд рiчок що течуть iз гiр. - Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? - пiдвелася на лiктi, присунулась ближче, обда║ мужа теплом свого дихання. - В тiм-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На нiй не так просто прийти i сiсти. Кметi цього не розумiли, принаймi до походу, чи зрозумiли пiсля i вивiдати не мав часу. Оскаженiли вони на нас, Каломелко, за пiдступнiсть i татьбу вiтця твого, коли б знала як оскаженiли .Забракло слiв сказати щось на те, зате не забракло сердечно┐ прихильностi до мужа (таки сказав його, усолоджепи для ┐┐ вуха слово: Каломелко. Тож i не стала ждатц, ноли подаст i, ┐й знак свос┐ прихильностi, - сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зiллям голiвкою до плеча й принишкла, жде, що хап на те: обнiме, приголубить чи лишиться холодним до ┐┐ розчулення. Ба нi, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горiлиць, запустив пiд покривало руку, обняв ┐┐, пагу й гарячу, в задавненому чеканнi ласки. Аж втрачати сподiвано┐ митi: хто вiда║, чи буде така вдруге. - А в мене радiсть для тебе, - не сказала - видихнула разом iз теплiнню, що розпирала груди. - Радiсть? - Так. Непраздна я, муже мiй i повелителю ласкавий. Ношу пiд серцем дитя тво║. Далебi, й висловитися не встигла ще, як вiдчула: хап не радий ┐┐ слову-сповiдi. Сiпнулась i видимо змалiла па силi мiцна перед цим рука, уклякло тiло, затамувався вiддих, та й увесь вiн, хан, занiмiв на невизначено тривалий час i нi пари з уст. А те нiмування примусило уклякнути й Каломелу. Чу║, хоче подати голос, спитати, пй це тiльки зда║ться, вона, не ║динижди перестрахана, знову згущу║ вад собою хмари, чи все, що дума║ про ханове нiмування, видимий страх, таки правда - i не може: браку║ сили, браку║ й дару слова. - Ти... не радий нашому дитятi?! - ледве витиснула з себе, а було таке враження, нiби крикнула на повний голос. XIII Колись гнiтила всього лиш непевнiсть та страх навiдував час вiд часу, а думалося: он яке безлiття обступило. Iiипi ж роздира║ серце пекучий бiль i ще пекучiша образа, утвердилась i стала володаркою ║ства повна безнадiя, а |
|
|