"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автораподвiр'я у стiйбищi, а надто околi┐, що прилягають до стiйбища, - для всiх
iнших, званих i незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлi ханово┐ обраницi, i тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибинi подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за рiкою, височi║ над усiм стiйбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий i величний. То i ║ та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою. Челядь те й робить, що сну║ мiж столами, стара║ться зробити все, що належить робити ┐й до появи гостей. А бубни, сопелi, рiжки повмовкають узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед стiйбищем, де возсiдають на узвишшi зугарнi на витiвки потiшники i куди кличуть збадьорюючi звуки ┐хньо┐ музики. Хтось iз молодцiв почува║ себе безсилим перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться осiбно, й заохочу║ котрусь iз них до танцю. Його одвага ста║ спонукою для iнших, i вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповню║ться тi║ю молодою пагiнню кутригурських родiв, для яко┐ воседля хана з молодою ханшею - добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв. Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й виспiвувало себе завзяттям тiло. Найбiльше вогню вкладають вони у танок, так злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна славиться ┐хнiй рiд i який донинi лиша║ться чи не найдостойнiшою пишнотою роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та манiрним вигинанням тонкого стану святково зодягненi дiвицi i якими вiддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки. Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед ким i нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй сутичцi-сiчi. Бо чомусь так склада║ться, що рiд ┐хнiй постiйно мусить захищатися вiд iнших родiв. Як i самi вони в сво┐м родi. А хто захистить ┐х, коли сплохують i не захистяться? Для того й ║днаються в рiд, аби вiн множився й множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й ║днаються! Один танок поступа║ться мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються отроки та отроковицi на колi, як мiня║ться й саме коло. А люд громадиться й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'┐зду до ханового стiйбища, позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з них, правдиво, найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали перепочити та перекинутись словом. - Пора б уже бути хановi з сво║ю утигуркою, - зауважу║ чи й нарiка║ котрийсь. - Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багато┐ наречено┐ довго ждуть. - Гада║те, багата? - А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку. Бесiда вкорочу║ час i все ж не так швидко, як хотiлося б. Та всьому наста║ край, настав вiп i цьому очiкуванню. В пiзню пообiдню пору вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх: хан наближа║ться вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та сопелi, уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на кому лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися мерщiй до вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звiдтам надiйно палаючi |
|
|