"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автораi здоров'я буяли в ньому.
- Припiс я кпязiо на Тиворi, - схиляв покiрно голову i клав руку до серця, - жопi та дiтям його низький уклiн i найсолодпii iюб.iжа┐┐iш здоров'я та супокою вiд сгбе i всього люду па Кутригурах. Хай славиться iм'я його яко гонителя роме┐в i буде доброю пам'ять про цього пе лишень серед сущi┐х, а й серед нащадкiв. - Спаси бiг. - А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усiм, хто i пiдпорою князевi в дiлах ратних та вiчових. "А вiн добре обiзнаний з нами, як i з тим, що дi║ться в нас", - мiрку║ тим часом Волот i дошуку║ться нагоди заговорити про сутт║вiше. - Ще раз дякую хаповi за прихильнiсть серця, як i за добрi побажання. Привiдця кутригурiв, сподiваюсь, вперше у нашiй землi? - Так. - То най буде повен: па добро вона завжди вiдповiда║ добром. Висловлю║мо й свою найсердечнiшу здравицю хановi, усьому родовi його, мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед сво┐х. Сiдай, хане, на чiльне мiсце, най сiдають по обi руч мужi тво┐ та й кажiть, що привело вас у землю нашу. Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всiдавсь та розглядавсь, зважував давно виваженi думки й прицiлювався, котра з них буде зараз найбiльш слушна. - Князь мусить знати: у привiдцiв люду нема║ нiчого вищого за потреби люду. Те, що зняло мене та мо┐х кметiв iз насиджених мiсць i повело в Тиверську землю, не в винятком. сво║му серцю снагу, i вже потiм почав оповiдати, якi безлiття переслiдують його люд, i доволi часто. Тож i намислили кутригури: чи не пошукати ┐м щедрiшо┐ на злаки, а вiдтак i на благодать землi? Раз уже прибули до них, тиверцiв, як до добрих сусiдiв i не приховали того, з чим прибули, то не ховатимуться й далi: усi вбачають таке благо в задунайських землях Вiзантi┐, не iнакше мислять i кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба лиш туди. - Чим же може прислужитися вам Тивер? - не зовсiм розумiв князь хана чи пiдганяв iiого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна. - Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, по ставав на нашiй нутi з раттю. Лихого намiру до люду тиверського у нас нема║. Пройдемо до Дунаю i зникнемо за Дуна║м. - А що скаже нам Вiзантiя? - Йдете ж не ви, ми пiдемо, i пiдемо з добрим намiром - поселитися. "Ви не щирни зi мною", - казав на дулiцi князь Водит i ни вагався вже. - Не дiло кажеш, хане. У нас iз Вiзантi║ю давно укладено ряд на мир i злагоду, ми не можемо порушувати його i тнм ставити себе нiд загрозу ромсйського вторгнення. - Досi ж за Дунаi, як i з-за Дунаю, вiльно було ходити. Невже князь не може послатися на це, коли заремству║ Вiзантiя? - Тiш, хто йде туди з добрими намiрами, i зараз вiльно йти. Кутригури ж хочуть пiти й сiсти на ромейських землях гвалтом - так, як сiдають склавини. А мiж ними й ромеями - хан, сподiваюсь, зна║ те - йде справжня сiча. Як же ми, соузники ромейськi, можемо напустити па ромс┐в ще й вас? |
|
|