"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

того, щоб покладати на нього надi┐ i на розум не скудний. Отож пожде
якнйсь час та й посадить його по сусiдству з Ближикою - у вiдiбраному в
Вепра, яко зрадщ, Холмогородi. Як бп там не було, кровне ║днання -
найбiльш надiйне ║днання. А йому, князю, надiя на вiрнiсть во║вод, тпм
паче у полуденних обводах Тиверсько┐ землi он як потрiбна. Мас Чужкрая,
Власта, Ближику Коли посадить там Кушту та ще двох-трьох синiв, кого тодi
боятися йому? Твердь он яка падiппа буде.
Сiюнукувашiii втiшною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальнi, i
тiльки-но прочинив ┐х, як одразу ?к нагледiв Миловиду в оточеннi дiтей.
Старшi - Радим та Добролик - либонь, спали ще, натомлсш Милаичиним
восрдлям, сi ж, найменший та два середульшi, були вже спiжi й збадьоренi,
з усього видно, давно одiйшли вiд сну i иршиуть исселощi┐┐, мплого серцю
привiлля.
- Чи не до мене, сини мо┐? - пропустив до опочивальнi й присiв перед
усiма, усмiхнувся приязно.
- А так. Прийшли привiтати вас, отче, з добрим ранком та й помишатимемо
вже на вольготнiсть,
- Спаси бiг, соколята. Ви теж будьте здоровi та щасливi. Не вельми
бешкетуйте на вольготностi, аби не вразили один одного.
- Ми не самi, з нянею-наставницею пiдемо. Поглянув, провiвши дiтей, на
жону й невiльно замилувався нею. Завжди умиротворено тиха, осяяна тим
внутрiшнiм свiтлом, що било з не┐, гейби почайна Хз землi, й виказувало
щедроти ┐┐ вдачi, Миловида була невпiзнане одмiнена зараз. Так пломенiла
вся, таке м'яке та нiжне свiтло посвiчувало у не┐ на виду, а надто в очах,
що князевi самому захотiлося перейнятися тi║ю щедрiстю й бути таким же
щирим на ласку, на добро, на щастявтiху.
"Се вона дiтьми так вознесена", - утверджувався в мислi, а тим часом
дошукувався вже iншого: що скаже Миловидi, аби знала, що й вiн он який
вознесений нею?
- Жона теж iде з малими па вольготнiсть?
- Ба нi, - поспiшила заперечити. - Менi не до вольготностi. Он який
безлад залишився пiсля воседля. Мушу прибирати та ставити усе на мiсце.
- Челядi скажи, най прибирав, сама ж дай повелiння та й заходь до мене.
Глянула незрозумiле чи й подивовано i вже потiм кивнула:
- Гаразд.
Коли полишала опочивальню, була, як i належить кпягинi, стримана, а все
ж не зовсiм. I в ходi вiдчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелiвав
перекласти клопоти на iнших, самiй же прийти й бути з ним, i в поставi
також. А обернулася, вiдчиняючи дверi, й зовсiм виказала себег таки
неабияк утiшена його турботою-бажанням.
Це скiльки ж лiт спливло, як йдуть вони у парi? Либонь, вiсiмнадцять. А
так, найстаршому ┐хньому, Радимовi, сiмнадцяте минуло вже, пiшло
вiсiмнадцяте. Пробi, а набутися мужем i жоною як слiд i не набулися. Нiби
ж мирними були цi лiта, нi самi не ходили па сусiдiв, нi сусiди па них, а
ом якi клопiтнi. Воно й по дивно. На його плечах лежали турботи про землю,
про благо люду землi Тиверсько┐, на Миловидiших - терем iз його численними
"треба", челяддю та дiтьми в теремi. Чи ┐й иули кили розглянутися на ними,
подумати про щось iнше, крiм них? Одно дитя пр встигало стати па ноги,
потiшити вiтця, матiр першим словом-лепетом, iнше народжувалося, за тим
iншим - ще iнше, i кожного разу його княгиня, його жона-утiха вiдходила