"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Бачити не бачили, - знаходяться обiзнанi, - а слiди ведуть до Широко┐
рiки, не iнакше як до утигурiв.
Тi, що повiдали це, ведуть хапа до слiдiв, i того вже досить хановi.
Здиблю║ застояного за нiч огира й показу║ десницею: туди, кутригури! Там
ваш кривдник i ваш супостат!
Кiнь для кутригура все: i живнiсть для роду (та ще яка: дав набiл, да║
м'ясо), i сила, що перевозить той же рiд iз долу в дiл, iз випасу на
випас, i найвiрнiший побратимрятiвник у сiчах. Що пiший супроти комонного
i що кутригур без коня? I вiд сво┐х вiдстане, i чужих не наздожене, у лави
мечникiв не врiжеться й мечем не вразить супостата, що возсiда║ на конi.
То хтось там - роме┐, анти можуть стинатися i так, i сяк, кутригури - во┐
комоннi i тiльки комоннi. Втрата комоней - то втрата всього, на що
сподiваються жити i чим живуть у свiтi. Тож i пала║ в кожного жагучим
гнiвом серце, тож i прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на
┐хнi статки.
Гуде пiд копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночi аер, а
кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять ┐м
пiд ноги стривожений степ. Бо певнi: татi не могли так швидко втекти, вони
ось-ось будуть настигнутi.
Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливi були слiди чи
пастухи пiзно кинулися? Певно, що так:
пiзно подалися в погоню. Хто ж замишля║ таку, як ця, татьбу на
свiтаннi? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схiд. А тi,
кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищi або ж спали
сном праведних.
Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вiтець його не злякався б
рiчково┐ широчiнi, знайшов би спосiб переправитись i розшукати
кутригурських комоней у стiйбищах утигурiв. А цей сто┐ть, дивиться за рiку
й мiрку║. Невже так i не зважиться?
- Звели, хапе, - пiдказують i спонукають пiдказкою. - Звели
переправитися поночi i вивiдати, де комонi, якi утигурськi стiйбища
причетнi до татьби. Вивiда║мо - не лише сво║ повернемо, ┐хн║ теж
прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.
- Гада║те?
- Чом нi? Аби лиш знати, хто причетний...
- А я iнше мислю собi: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть iз
татьбою, ми - до утигурiв. Що те дасть нам i що - утигурам?
Мовчали кметi. I хан мовчав. Дивився за Широку рiку, видно було: он як
гнiва║ться на татей, а не приста║ до ради. Може, передума║ ще? Молод-бо ║,
гарячий, а вiд молодого всього можна сподiватися.
Та хан не передумав. Велiв дати комоням перепочинок i повертатися до
сво┐х стiйбищ.
Знав, вiд нього ждуть заступництва, тож не раз i не двiчi ви┐здив
опiсля в степ, триножив огира i пускав пастися, а сам розстилав на травi
попону, лягав горiлиць чи долiлиць i дошукувався путi, що могла б привести
його роди до супокою i благодатi. Нерiдко схоплювався, вжалеУ ний досадою,
тинявся степом i знову дошукувався. I день так, i два, i три, аж поки не
натрапив на сподiване i не ;t возбуяв духом, сподiваючись. Прискакав
одного надвечiр'я до стiйбища, велiв зiбрати малу раду з кметiв i сказав
на нiй кметям: