"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторабачила, до них поспiшають iз степу не лише баяни-лiчцi та басихи-знахарки,
поспiшають потривоженi слами стiйбища-кочев'я з дiтьми, жонами, з усiма, що належали стiйбищам, повозами, на яких возсiдали дiти та жони, а вiдтак i з уготованими вiд недуг травами та напоями. - Возбуяй духом, Каломелко, - радiв хан i старався передати свою радiсть слабiй. - Тепер повернемо тво║му тiлу силу, а серцю - супокiй. Бачиш, всi кутригури знялися й поспiшають тобi на помiч. пх було немало, баянiв-лiчцiв, басих-знахарок, та були серед них такi, кому стiйбищани вiрили найбiльше, бо саме на ┐хнi руки передали Каломелу. Розбили iнший - високий i просторий - намет, послали iншу - м'яку та теплу - постiль. Спершу розтирали настояною на зiллi вогненною водою тiло, потiм укутували теплiш, напували якимсь вiдворотне гiрким зiллям i велiли заснути. А прокидалася - знову те саме, хiба з тi║ю лиш одмiною, що спершу по┐ли теплим, щойно з дiйок кобилицi молоком, потiм радилися всi║ю знахарською радою i вже аж потiм просили всiх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть i напуватимуть, укутуватимуть i напучуватимуть ханську жону: роби те i те, корись i слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять тi, що знаються на баяннi. Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, i дуже, а те, що радять i роблять хановi баяпки, не така вже й марниця. Вогонь не полишав тiла, одначе й поступився примiтне. Не наморочиться голова, не застила║ туманом зiр. Коли б повернулася ще й колишня сила - i зовсiм стала б уже на ноги. Та ба, не все так склада║ться, як жада║ться. Доки ║ в тiлi жар, доти й лежати ┐й. А так... - Бабцю! - покликала найстаршу з баяпок, ту, яко┐ всi слухаються тут. - Це котрий день ви пора║тесь бiля мене? - П'ятий, голубонько, п'ятий. - А вогневиця усе не поступа║ться. - Поступиться, лебiдонько. Ти - младомлада i дужа тiлом, повинна подолати ┐┐. - Чом же не подолала досi? - Бо це вогневиця. На те, щоб подолати ┐┐, потрiбне не лишень зiлля i не тiльки здорове тiло, потрiбен i час. - Скiльки ж менi лежати ще? - А скiльки треба, стiльки й лежатимеш. Доки не одужа║ш зовсiм, i не помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала i знов запитала: - Хан зна║ про це? - А то ж як. - I що каже? - Анiчого поки що не каже. Ходить - дума║ i сяде - теж дума║. "Йому не терпиться, мабуть, вiн порива║ться до стiйбища. IЦо ж буде, коли терпець увiрветься, а я не встигну одужати?" - Бабця може покликати до мене хана? Стара обернулася на ┐┐ голос, повагалася мить i вже потiм кивнула: гаразд, вона покличе. Завергап не барився, одразу ж i зайшов. З виду потiшений був: якже, жона покликала, одужу║, виходить. - Тобi лiпше, Каломелко? - Атож. |
|
|