"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

земельки, стали наймитами, iншi подалися в Охтирку, Суми, Харкiв,
поприлiплювались на хвабриках, заводах, чавунцi.
- Отака воля, - зiтхнув Павло.
- Отака, хлопцi. Люди й досi не вiрять, що то був справдiшнiй
манiхвест, гомонять - пани пiдробили. Все чекають, сподiваються слушного
часу. Пушкарi, колупа┐, щербаки жирують, а мужики... Казав же колись
Христос - любiть один одного, як я вас люблю, здобувайте собi хлiб
насущний у потi чола свого. Та що з того: ми ковта║мо пiт, а багатi -
хлiб. Нема правди на свiтi i не буде. Пiшла вона, сердешна,
лугами-берегами, а кривда...
Огнивенко пiдвiвся.
- Зганяйте, хлопцi, худобу, он сонечко уже на пiсля-обiд звернуло. Та й
хмарки збираються, дощик може сипнути.
Пiдпасичi розбрелись по березi, виляскуючи довгими гарапниками,
сплетеними з матiркового клоччя.

4_

Рання осiнь падала на землю багряним листом, мережилась змарнiлим
огудинням, глухо гупала горiхами, грушами, яблуками, котилась рябими
череватими гарбузами, кавунами, пахла чорнобривцями, рутою, м'ятою. Дiти,
що влiтку пiдсобляли батькам на полi, городi, пасли корови, вiвцi, свинi,
гуси, тепер збирали сво┐ торбинки i залюбки бiгли до школи.
Iван Огнивенко позбувся сво┐х пiдпасичiв: вони також школярi...
- Павле-е! Агов!
Мовчання.
Крик розбудив тiльки пса, що спав перед порогом старо┐ хатини,
пiдперто┐ на причiлку двома товстими слупами. Кудлань пiдняв голову,
лупнув зеленкуватими очима на гурт хлопчакiв за ворiтьми i лiниво махнув
хвостом.
- Павле, ти що - досi спиш?
- Я тут! - пролунало у вiдповiдь.
З-за рогу хати з'явився Павло. Худий, нестрижений, старенькi штанцi
тримаються на однiй шлейцi. На широкому вiдкритому обличчi лагiдно
свiтяться блiдо-блакитнi очi, накритi двома тонкими смужками чорних брiв.
- Iдiть сюди, щось покажу, - покликав.
Хлоп'ята, розмахуючи школярськими торбинками, подалися на поклик.
- Гляньте, - показав на рясний кущ, що видiлявся посеред невеликого
квiтника. - Вночi третя розцвiла.
На кущi, на тендiтних нiжках стояли двi пишнi квiтки. Обiч них звисали
розбухлi, як макiвки, бутони. Косе осiнн║ промiння, пробиваючись мiж
рiдiючим пожовклим листям вишнi, торкалося краплин роси на квiтках i
переливалося в них нiжною веселкою.
- Я таких нiколи не бачив, - сказав здивований Антiн. - Як називаються?
- Жоржини, - повiдомив Павло.
- Жор-ржини?!
- Так. Нiхто ┐х, Антоне, ще не бачив у Пушкарному, бо тут вони не
водяться.
- А де ж ти дiстав?
- У дядька Кузьми. Олеся посадила, а всеньке лiто поливав я.