"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Дядьку Йване, а наш сторож так i вродився з надiрваним вухом? -
цiкавиться пiдпасич Антiн.
- Нi, - вiдповiда║ Огнивенко, облизуючи ложку. - Жеребець одкусив.
- Який?
- Панський. Лютий був, мов гадина. Економ звелiв менi й Кузьмi
об'┐здити того огира. Три днi ми муцувалися з ним. Здавалось, уже
вкоськали його, ручним став. Якось пiдiйшли до нього, гладимо шию, живiт,
тихенько накладаючи сiдло. А вiн як з'юриту║ться, як стане дибки, як
хвицне мене по нозi, як стрибне на Кузьму, як клацне зубами - i половини
вуха нiби й не було. Мати моя рiдна! Обiрвав повiддя - i хода. До вечора
гасав полями, селом, лякаючи людей. Ледве громадою вловили харцизяку. Тодi
перепало обом нам, менi й Кузьмi, на стайнi по пiвсотнi батогiв.
- Скалiчили та ще й батогами?..
- То ж було до волi, пан що хотiв, те й робив, нiхто не мiг i слова
насупроти сказати.
- От ви, дядьку, кажете - воля, - подав голос Павло. - I пiп у церквi
говорив - воля, воля... А що воно таке?
- Хто його вiда║? - знизав плечима Огнивенко, пiдтягуючи свою криву
ногу. - Так пiсля манiхвеста називають.
- Чого, чого?
- Тако┐, значить, бомаги про волю. Було те, хлопцi, в акурат десять
рокiв тому. Перед тим прийшла чутка - цар готу║ крiпакам волю. Пан бiльше
не битиме людей i не продаватиме. Не матиме права гонити на панщину,
панська земля перейде до мужикiв. Свобода, брат. Крiпаки радiли, а пан
ходив хмара хмарою. Скоро по зелених святах покликали нас до церкви -
манiхвеста читати. Зiйшлися всi - вiд великого до малого, в святешнiй
одежi. Читав батюшка, довго читав i розтлумачував, що воно таке й до чого,
а в людей радiсть поволi оберталася на чорний смуток.
- Чому?
- Виходило зовсiм не те, чого сподiвалися. Частину тi║┐ землi, яку доти
користали крiпаки, пан одрiзав собi, а за решту, що лишалася в селян, i за
садибу треба було сплатити викуп втридорога. Так тодi, Павле, твiй тато й
сказав - голодна воля, обдерта. Правду сказав. Подивiться самi, що пан
зробив: одбатував собi найродючiшi грунти, вигони, лiс, оташувався над
рiчкою. Тепер, щоб напувати череду, громада мусить орендувати в нього i
прогiн, i берег.
- Треба було не погоджуватися, домагатись свого.
- Легко балакати, - гiрко посмiхнувся Огнивенко. - Домагатися... В
одному селi домагались, а пан покликав вiйсько, i солдатики списали тi
домагання на мужицьких спинах. До того ж, у нашiй громадi бракувало
злагоди. Бiднi тягнули в один бiк, а багатшi - Пушкар, Колупай - у другий.
- За пана?
- Може, й не за пана, але й не за нашого брата, ┐м що - очi завидющi,
руки загребущi, гаманцi повнi.
- Як же вони понабивали тi гаманцi?
- Денис Iванович був у пана лановим, Каленик - токовим. Скопичили
грошики, а коли вийшла воля, одмежувались вiд громади та й почали скупляти
нашi злиденнi надiли. Твiй, Антоне, дядько Тимоха, який доти орудував у
панських гамазеях, змикитив собi шинок, навiть рiдно┐ сестри одцурався,
недолюдок... Тодi багато наших зовсiм розорилося. Я i Кузьма, позбувшись