"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Веди дiда та поводиря до мене, а я оджену волiв.
Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та гостi сидiли за
столом. На столi - нехитра вечеря: молодi огiрочки, цибуля, часник,
товчена картопля i вареники з вишнями. Пiсля убогих бурсацьких харчiв усе
те здавалося Павловi неймовiрною розкiшшю.
- От ви, чоловiче добрий, спiвали про лиху панщину, - сказав по вечерi
господар кобзаревi. - То правда. Однак нам, заробiтчанам, i тепер нелегко.
- Знаю, - кивнув пелехатою головою кобзар. - Ми i про те спiва║мо, але
сьогоднi не встигли. А ке лиш мою годувальницю, - махнув рукою поводаревi.
Узяв бандуру, помацав кiлочки, пiдладив струни, приструнки i почав:

Он зацвiла калинонька нижче перелазу,
Було добре наймитовi в хазя┐на зразу.
Один тиждень було добре, на другий вже гiрше,
А на третiй - пiшов наймит у поле не ┐вши.
"Iди, iди, робiтничку, не скаржся нiкому,
Як не нажнеш двi копицi, не приходь додому".

Кузьма, зануривши пальцi в кучму, смокче цигарку, а його дружина
присипля║ дитину i рiжком хустки витира║ очi. Ледве стримують сльози також
Павло i Степан Бодяк, який теж прибився послухати слiпого спiвака.

Прийшов наймит додомоньку, та не встиг i сiсти,
Багачева жiнка гуде: "Дай-но волам ┐сти.
Iди, iди, волоцюго, не заходь до хати,
Бери збрую та сокиру, ┐дь дрова рубати!"

12_

Повернулись бурсаки з храмового свята веселi, безжурнi, але таки добре
притомленi. Згадували смачне пригощання мiж гробками церковного подвiр'я,
хвалили щедрих тiток, якi так вдатно злагодили празникову трапезу, i
задоволено погладжували животи, набубнявiлi, мов барильця з водою.
Найщасливiшим був, мабуть, Грицько Любинський. Не пiшов навiть на
поклик Ткаченка. Лiниво плентаючи обважнiлими ногами, спинився бiля
Бодякового лiжка, обвiв напiвсонними очима подушку i схилив чубату голову.
- Вибачай, Матвiйку, - вiдказав друговi. - Треба полежати, щоб сало
зав'язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров'я гарним
молодицям. Люблю такi свята, хлопцi, дуже люблю, спасибi тому, хто
повигадував ┐х. Ех, трохи очкур не трiсне. От якби храм бував щодня або
хоча б двiчi на тиждень. Житуха, брат! У клас не гонять, не мучать
лексиконами. Помолився чи нi, а воло напакував. Га?
Нiхто не вiдгукнувся - усi теж спочивали, де котрий втрапив. Скоро й
позасинали, забувши про пiдготовку до завтрашнiх урокiв. Лише один Михайло
Приходько, який завжди останнiм лягав спати i першим пробуджувався, зразу
сiв за книжки.
- Бог на помiч, зубрило, - побажав йому напiвсонним голосом Любинський
i блаженно розкинув руки.
Михайло далебi не почув такого зичення, заклопотаний довгими та
незрозумiлими молитвами й капосними вокабулами.