"Василь Шевчук. Григорiй Сковорода (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Москвi... Слова i вчинки. Яка мiж ними вiдстань! I що бiльше в людини
влади, сили, то менше правди, щиростi в ┐┐ словах. Усi грають ролi i
часто-густо не тi, що можуть, для яких вони народженi. Спокуса, жадоба
багатства, слави й життя привiльного заводять нас на манiвцi, на терен
iнших, де ми самi стражда║мо i мучимо ближнiх.
Господи, яке то щастя пiсля блукань вернутися знов на свою дорогу!
...Тодi була золотокоса осiнь. У Петербурзi вже йшли дощi, а на Вкра┐нi
сiяло сонце, зеленiли, мов оксамит, розкiшнi вруна озимини i на левадах та
на заплавних луках Збиралось птаство на невеселi осiннi грища. Вже
де-не-де холодним полум'ям горiли клени i на сухiй метлицi обабiч шляху
порозвiшувало сво┐ срiблястi нитi бабине лiто...
Вiзки придворних, неначе шлейф, тяглися за каретою ┐┐ величностi.
Iмператриця була в захопленнi. Вже котрий день сидiла бiля вiкна i
милувалася то кра║видами з гаями й луками, то чепурними хатами й вулицями
козацьких сiл, що потопали у вишняках. Щовечора, коли спинялись на нiч,
вона велiла гукати придворних пiвчих та бандуристiв i довго слухала пiснi,
народженi на цiй землi, цим хоч i гордим, та добродушним, дзвiнким
народом. А якось, уже пiд Ки║вом, мiсцевий козацький сотник,
засперечавшися з царським мiнiстром, замiсть придворних пiвчих зiбрав
дiвчат i хлопцiв IЗ перших-лiпших хат i дав такий концерт, що государиня
┐х геть усiх забрати зводила в свою капелу. Й лише на просьбу сотника
повiдпускала, подарувавши кожному по золотому.
У Ки┐в в'┐жджали сонячним недiльним ранком. Благовiстили дзвони. Попи,
мiщани й пiдданцi стояли юрбами бiля мосту i вздовж узвозу. Загiн
комонникiв, одягнених у шитi золотом ясно-зеленi кунтушi, зустрiв високу
гостю бiля Днiпра i супроводжував урочисто в Лавру, де зупинялася
клизавета на проживання...
Ще на узвозi Григорiй стрибнув з вiзка для пiвчих, звернув праворуч i
золотистим лiсом понад Днiпром пiшов у бiк Подолу. Старi дуби та клени
простирали над ним могутнi руки й встеляли стежку жовтогарячим листям.
Вони гули, шумiли, щось намагаючись йому повiдати, та не давали дзвони, що
не вгавали й досi по всьому мiсту. Вiн обнiмав ┐х, гладив, розповiдав про
тугу, яка точила серце; розповiдав без слiв, душею, i грубокорi велетнi
все розумiли. I в них були сво┐ жалi, печалi, але вони вросли глибоко в
землю i не боялися нi бур, нi зсувiв.
Пiд дичкою набрав грушок-гниличок, понапихав кишенi i смакував,
втiшався ними до Академi┐.
А в Академi┐ вмить оточили спуде┐ та дидаскали ', що не забули його i
досi, оглядали розкiшний столичний одяг, питали, як там, що там. Григорiй
розхвилювався так, що ледь спромiгся вiдповiсти на запитання, розказати
про свiй придворний побит i поскаржитись на власну долю, що насмiялась iз
нього i повела чужою дорогою. Ухопивши Сковороду пiд руки, завзятi
братчики метнулись тут же шукати ректора...
- Вйо, вйо, соколики! - спiвав Ничипiр коням i хльоскав вiжками по
мокрих спинах.
- Щось ви сьогоднi дуже веселi, дядьку! - гукнув Григорiй.
- Бо в мене празник! Вйо, вйо, вовкiв на вас нема║!
- Ви iменинник?
- Та нi... А може, й так! Новорожденець!! - зареготав Ничипiр. I
заспiвав про степ, про волю, яка, мов та жарптиця, до себе вабить, а не