"Василь Шевчук. Григорiй Сковорода (Укр.)" - читать интересную книгу автора

захворiв i пс пiшов па репетицiю. Капельмейстер прислав йому додому ноти й
звелiв за вечiр вивчити wunderbare kleine Pastorale. Григорiй пробiг очима
аркушi й жбурнув на стiл. От брехуни без сорома i совiстi! Де вони бачили
таких пастушок i пастухiв, цих херувимчикiв, якi милуються, мов голуб'ята,
на барвистих луках? А дощ, а холод, а по колiна твань! Бувало, гибiеш,
накрившиск старим мiшком, як цуценя на прив'язi... А то гаса║ степом
рiзкий осiннiй вiтер, несе курай, солому, листя...
Знявши з стiни бандуру, провiв по струнах i затужив за полем, лiсом i
за своею Многою.
Ой не цвiти буiiцi┐м цвiтом, Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечiр настале...
А далi другу, третю... Спiвав i плакав, i дужокрилим соколом шугав над
рiдним степом, не мiг натiшитися його красою-вродою, не мiг напитися його
цiлющих пахощiв...
- Оце по-нашому!
Григорiй прикрив рукою струни i озирнувсь на голос. У порозi, схиливши
голови, стояли мовчки лаке┐, кухарi та машталiри. Розвiвши руки, до нього
йшов сусiд чорнуський Ничипiр Доля.
- Яким це вiтром, дядьку?! - зрадiв Григорiй гостевi.
- Недобрим, Грицьку, - сказав Ничипiр. Поцiлувались тричi. - Для нас
тепер що не поду║, то все не з того боку!
- Ох правда, правда, - пiдтримали його тi горопашнi, що не
насмiлювалися зайти в кiмнату придворних пiвчих. У ┐хнiх душах ще тлiла
iскра волi, слабенька, немiчна, як передсмертний крик, i одночасно вiчна,
немов зоря вечiрня...
- Заходьте, люди добрi! - запросив Григорiй. - Чого ж ви сто┐те в
порозi?
Перезирнувшись, вони зайшли i знову притихли неподалiк дверей.
- Ну як там нашi? Живi, здоровi? - спитав Григорiй.
- Я вже три роки не був удома... - похмуро мовив Доля. - До смертi,
видно, бурлакуватиму...
- Ви б одружилися.
- Навiщо, Грицьку? Аби плодити крiпакiв?! Похнюпившись, сидiв Ничипiр,
зiтхали мовчки лаке┐, кухарi та машталiри, яким нiколи не доведеться
бачити сво┐х дiтей на вольнiй волi...
- Заграй нам, Гпицьку! - подав бандуру Доля. - Та не сумно┐ а
веселенько┐!
- Яко┐ ж вам? - спитав неголосно, бо вся душа його була мов рана. Не
дочекавшись вiдповiдi, почав тi║┐, яку любив спiвати його дiдусь:
Дiвка в сiнях стояла,
На козака моргала...
Ничипiр випростався i пiдхопив:
Ти, козаче, ходи,
Мене вiрно люби,
Серце мо║,
Серце мо║!
У дверях нагло з'явився сам капельмейстер. Дворакiв неначе вiтром
здуло. Тiльки Ничипiр не рушив з мiсця.
- Bist du denn krank? - пiднiс лорнетку нiмець. - Замiсть високий