"Василь Шевчук. Григорiй Сковорода (Укр.)" - читать интересную книгу автора

липами. Ничипiр стриножив коней, узяв попону i свiй нiмецький сiрий
каптан, зимою куплений для нього паном, i пiшов у нiч. Та ще не встиг
Григорiй влягтись на возi, як вiн вернувся, - вже без попони i без
каптана, - прислухався i запитав неголосно:
- У Петербург по┐деш а чи залишишся на Укра┐нi?
- Ще не надумав, - зiскочив iз воза Сковорода.
- Ну думай, думай... - проговорив Ничипiр. - Може, в Чорну хах будеш, -
додав, помовчавши, - провiдай мою сестру в Кизлiвцi. Вона одна у мене...
- Зайду, провiдаю.
- Скажи, що я по┐хав шукати дiда...
- Ви що, вмирати здумали? - подався вперед Григорiй.
- Ще не одна хлiбина помре до того часу! - засмiявся якось сердито
Доля. - Ну, будь здоровий, - промовив пошепки i вiдiйшов. Вернувся зразу
ж, обняв Григорiя, притис до себе, поцiлував у щоку i зник у темрявi.
З завмерлим серцем Сковорода дивився йому вслiд: земляк утне цi║┐ ночi
якусь добрячу штуку. Було тривожно i трохи сумно, що не одкрив Ничипiр
душу, не попрохав поради чи допомоги. Не довiря║, вважа║ його, Григорiя,
сво┐м лише наполовину, а може, й паном... Хотiлося - нестерпно, до болю в
грудях - гукнути Ничипора, порозмовляти одверто, щиро, як iз братом брат,
як iз козаком козак. Але чи варто втручатися у плин життя i набиватися з
сво║ю дружбою? Може, нехай усе йде сво┐м природним шляхом i нехай, як
казали римляни, бог не втруча║ться...
Лiг горiлиць на возi, заклавши руки пiд голову, i слухав нiч. Цмокали
на вогкiм лузi конi. Бiля ставка у вербах, що клубочились ген за корчмою,
звеселяв свою маленьку любку соловейко, а на селi, по той бiк ставу, грали
музики то голубця, то горлицю, а то метелицю.
Згадались знову гучнi студентськi проводи Грицька й Миколи. Сказати
щиро, вiн потерпав, що сам не ┐де в чужi кра┐ни, де, певно, стiльки всього
цiкавого, нового, свiжого. Можливо, саме тому вiн опинився у мiсi┐ пана
Вишыевського, що ┐хала вивчати сади токайськi i виноробну справу. Побачив
Вiдень, Офен, порозмовляв iз людьми, що_ славляться сво║ю вченiстю. Але
усi три роки з думок не йшла полита кров'ю, потом i розшматована своя
земля, сво┐ степи, байраки, мiста i села i посполитство, яке з неволi
рветься й не може вирватися, мов Прометей прикутий. Вiн марив ними, не мiг
дiждатися, коли побачить знову, вдихне повiтря рiдне й поспить, як нинi,
пiд укра┐нським небом - пiд солов'┐ну пiсню, пiд шепiт вiтру, що пахне
цвiтом, рiллею, травами... Це треба мати в грудях не серце - камiнь, щоб
без кайданiв жити не мiж сво┐м народом, не на сво┐й землi!
Музики стихли. На неозоре оксамитове поле повибiгали вiвцi, що без
числа, без лiку, й лише пастух загаявся: десь пiдгуляв або заснув у хмарi,
що розляглась край неба, як чорне марище...
Й ось уже поле полем, а вiвцi вiвцями... Окiп, левада i ┐хнiй лiс, що
зветься Савиним. А Сава, батько, мантачить косу i, поплювавши на шкарубкi
м'язистi руки, заходить ручку. Коса жихтить, зiтха║, дзвонить, i соковитi,
розкiшнi трави лягають весело на край покосу, iпе не пiдозрюючи, що то
кiнець, загибель...
Над цим усiм у високостi неба трiпоче жайворонок. Його не видно, а
тiльки чути пiсню...
- Гей ти, фiлософе! Та прокидайся швидше! - поторсав хтось сердито.
Григорiй сiв, розплющив очi. Мов iз туману, випливла розлючена червона