"Василь Шевчук. Григорiй Сковорода (Укр.)" - читать интересную книгу автора

да║ться в руки...
Святая правда! Скiльки було говорено про цю жар-птицю в Академi┐...
Бувало, в бурсi як розiйдуться хлопцi - до ранку диспут. Однi кричать, що
треба всiм, як при Хмельницькому, iти на Сiч, у вiйсько, i добувати волю у
битвах шаблею, а другi стоять за те, що можна мирно, тихо, через науку i
виховання всього шляхетства у дусi братства добитись долi для посполитих
та козакiв. Грицько Козицький кричав найбiльше. Блiдий, худющий,
високочолий, ставав на лiжко i кидав твердо у розпашiлу юрбу спуде┐в:
- Все зло на свiтi вiд темноти! Де владарюють наука, мудрiсть, там
благоденству║ уся суспiльнiсть, вiд генеральних до посполитих!
- Бредня!
- Неправда!
- Не може бути такого чуда!
- А Ярослав? А Юлiй Цезар?! - гукнув Мотонiс, розчервонiвшись. Ще не
було такого, щоб не пiдтримав дружок Козицького, щоб заперечив йому хоч
словом. Поллук i Кастор! Хоч не брати, а дiоскури, яких не густо на
многостраднiй землi полян.
- Знання, наука - найкраща зброя! - гарячкував КоЗицький. - I наш
обов'язок - служити науцi, людностi i цим боротися за лiпшу долю краю.
- Он нашi братчики вiд Чернiгова аж до Тобольська поодкривали школи,
проте вiд цього не стало кращим панство!
- I козакiв позапрягали в ярма!
- Ледве не всiх зробили пiдданцями!
- Панам дай пальця - одкусять руку! Гук, гамiр, аж поки хтось крикне
братi┐, що вже свiта║. Дiоскури лягали першими i засинали швидко, як за
командою. Проспати заняття в класi мiг iз легким серцем кожен, окрiм цих
одержимих, якi вбирали науку в себе, немов пiсок атрамент.
...У Лейпцiг вчитися ┐х проводжали, мов на край свiту. Заробивши
вертепом грошей, фiлософи ┐м влаштували такi веселi проводи, що чудувався
увесь Подiл.
Брати Гудовичi, у почтi яких збирались хлопцi ┐хати, мали рушати в
суботу рано. У п'ятницю, десь пiсля полудня, хор Академi┐ у повнiм складi
зiбрався в бурсi i гримнув гiмн. А потiм пiшли по кругу барильця з медом
та оковитою. Невдовзi вже пiдгулялi братчики юрбою викотилися з монастиря
i, ведучи пiд руки Грицька й Миколу, ввалилися у перший-лiпший шинок,
повикидали п'яниць, хильнули меду i заспiвали жалiбно┐. Роздобувши в
шинкарки скрипку, цимбали й флейту, втяли метелицю та так, що падали
пляшки з шинквасу. А далi другий, третiй, четвертий шинок.
Десь аж пiд ранок, поцiлувавшись iз кожним, Грицько й Микола вклонились
Братському та Академi┐ й узвозом Боричевим пiшли у Верхн║ мiсто, де
ночували графи Гудовичi. I мов у воду канули. Уже шiсть рокiв... Кажуть,
що нiби вчаться в унiверситетi в Лейпцiгу...
- Тнру, тпру! - кричить Ничипiр i натяга║ вiжки: спiваючи, вiн ледь не
вперся кiньми в переднiй вiз.
Обоз спинився. Попереду все ще чорнiла хмара, та вiтер стих. Удалинi у
синю повiнь лiсу пiрнало темно-червоне сонце. Гули хрущi. В рожевуватiм
небi стрiмкими парами лiтали крижнi.
Примчав гайдук i передав наказ ставати на нiч.
Ночували бiля корчми за верст п'ятнадцять од Ки║ва. Пустивши коней
пастися, повечеряли i полягали спати, хто на возах, хто на травi пiд