"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не
мiг од них вiдвести.
- Чи ви не жили на Рудинськiй? - спитав вiн тихо. - Щось менi таке
пригаду║ться.
Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася.
- Сiдайте повечеряйте з нами.
Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того
широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот.
- Це ваш чоловiк?
Тодi заблищала в не┐ на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на
лицi цi║┐ високо┐ й худо┐, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що
вiн знову засумнiвався: чи та це людина?
Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в
цьому товариствi - дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув
справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку.
- Зна║те, - сказав вiн, посилаючи до рота першу ложку. - Там, де я жив,
анi хати не лишилося, нi батькiв...
...За вiкном цвiв срiбно-синiй сутiнок. Цей сутiнок застав надворi
сивоволосого козопаса i його жiнку. Вони сидiли за садовим столиком й пили
вечiрн║ молоко. Мовчали, бо така була ┐хня заведенцiя, обо║ були зморенi,
вiн - отим писанням на верандi, обвитiй крученими паничами, вона -
до┐нням. Тепер бiля ┐хнiх правиць стояло по бiлiй фiлiжанцi, i оточував ┐х
срiбно-синiй сутiнок - тiк на них, як те ж таки молоко. Минулий день стояв
за ┐хнiми спинами, як величезна iстота, теж випасла й випила свiй сiк,
наслiдком чого й став цей вечiр, це молоко у фiлiжанках i ця тиша, що
росте навколо, як квiти. Незвiдь вiд чого подумалося Iвановi, що це
все-таки дивно: нiколи не читав вiн отого, що пише, цiй жiнцi, котра
сидить проти нього, i з якою роздiлив сво║ iснування, - були вони з нею
надто ощаднi в словах. Сидiли мовчки, й пили малими ковтками молоко, i
були по-справжньому щасливi вiд того, що це дiйство все-таки можливе для
них. Кудлате гiлля розстелялось у них над головами, i крiзь нього старий
угледiв раптом трiпотливу й ледве видну зiрку.
- Зна║ш, - сказала Марiя, заворушившись. - Я вже починаю турбуватись.
Прийде новий директор...
- То й скажеш йому, що тобi хочеться. В тво┐х лiтах...
- Ще з першачками я мала б силу справитися.
- То вiн i вдiлить тобi першачкiв.
- А наступного року?
- Що нам гадати про наступний рiк!..
Вiн раптом подумав, що сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому
серце i йокнуло легенько, знову зирнув вiн на ту самотню зiрку в небi, а
вуста його склалися гiрко.
- I сама не знаю, чому мене так тягне до першачкiв.
- Я знаю! - сказав вiн, i вона побачила той його погляд, що завше ┐┐
вражав.
- Ти зна║ш! - поспiшила згодитися вона.
Замовкли й загусли в цьому вечорi. Молоко в ┐хнiх чашках перетворилось
у бiлий лiд, перетворились у лiд i вони самi. Часом зривались i глухо
падали в тишi яблука i замерзали там, мiж мокро┐ трави. Iшли в тому
сутiнку два ┐жаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були