"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дашкiв долонь сумнi матерi, коло них - матерi iншi, а далi ще i ще - довга
низка матерiв. Довга низка й батькiв - безконечний ряд, - що дивилася на
нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави,
що були наче смужки чи гiлля, - безконечне дерево, розгалужене навсiбiч,
з'║днувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки без
кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй на сво┐й дорозi.
Тяглася, драглиста i тремтлива, i впечатувались у не┐ бiлi й круглi
свiтляки зiр. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерiвських
греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до
якого нещодавно пiдходив, - п'ятеро дiтей i жiнка в цей час думали про
нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хатi бiля Тетерева, i
зробилися раптом серйознi-серйознi - великий всесвiт навiдався до ┐хнiх
душ i засiяв ┐х сво┐м попелом. Олександрi незвiдь-чому захотiлося
помолитися, хоч вона давно смiялася з таких бабських забобонiв, але те, що
вiдчувала оце зараз, годi було пояснити. Вiн таки був тут, бiля ┐хнiх
вiкон, а зараз уже повiльно вiдходить по синiй дорозi. Сльози пiдiйшли ┐й
пiд очi, бо свiт перед нею раптом покрутився, i вона аж за стола
схопилася. Цього, на щастя, не помiтив нiхто з дiтей, чи, може, так ┐й
здалося, i Олександра змушена була струснути головою, запосмiхатися,
зашарiтися й почати оповiдати дiтям щось iз такого, чого ще не оповiдала,
- була то розповiдь про височезного столяра, що, працюючи, спiвав сумних,
але гарних пiсень...
Вiдчував все це ще один чоловiк iз непосвячених. Сивоволосий козопас
Iван Шевчук сидiв на верандi й дививсь у просвiт мiж кручених паничiв.
Коло нього бiлiла невипита фiлiжанка молока, чув вiн за спиною звичайне
клопотання дружини - стелила лiжка, змахуючи бiлими простирадлами й
наковдрениками. Змiнювала вона й пошивки на подушках, i тi бiлi тiнi, якi
майорiли в освiтлених iзсередини кiмнатах, викликали в Iвановiй душi
далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумiв це, як тiльки
зирнув у небо. Побачив вiн синю дорогу, по якiй було розкидано зористе
камiння, - вiчна рiка потекла перед його зором. Побачив самотню тiнь на
тiй рiчцi-дорозi, що брела, ледь ворухаючи ногами, i повторив вiдтак
просту iстину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з яко┐сь
книжки: "Любов свiт цей ушляхетню║".


7

Микола знову стояв серед товаришiв, у ротi в нього цвiла цигарка, а
нога мимовiльно притупувала в такт музицi. I здалося йому, що сто┐ть серед
порожнього поля, навколо тiльки кущi й колосся й нема║ нi душi... (Те саме
почуття вiн переживе значно пiзнiше, через багато рокiв, коли йому й
справдi доведеться бiгти через порожн║ поле i коли проши║ його,
перерiзавши навпiл, кулеметна черга. Тодi вiн ще довго стоятиме на мiсцi,
могутнiй його органiзм не хотiтиме здатися, i вiн тiльки й думатиме про це
поле, i матиме таке ж вiдчуття порожнечi й пустелi...) Йому гiрко було в
ротi, бо вже нiнащо було тут стовбичити й виглядати вiтра в полi, мiг
спокiйнiсiнько покинути цей тлум. Але було йому й жаль - стiльки крутилося
тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликiв, кожен з яких бажав бути
зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнiшо┐ iз дiвчат, яку досi ще