"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

поснiда║ш!
Те пiреньце на днi ┐┐ серця почало бiльшати й бiльшати, розросталося
неймовiрно - заголубiло все ┐┐ серце, та й уся вона. Зарипiли вхiднi
дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать,
густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови
й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата.
- Пiдемо сьогоднi в крошенський клуб, - прошепотiла ┐й Стефа, аж
навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, - а наступно┐ недiлi
Соня хоче зiбрати в себе вечiрку.
- Чомусь боюся ходити на тi вечiрки, - трохи нiяково сказала
Олександра.
- Таке скажеш! - пробурмотiла добродушно Стефа i раптом засмiялася. -
Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!..
Спiв у батьковiй майстернi обiрвався. Вiн розчинив рвучко дверi i
затулив весь прочiл могутньою постаттю.
- Хтось прийшов? - спитав тривожно.
- Не хтось, а Стефа! - сказала Олександра й обсипала батька срiбним
дзвоном свого смiху.


6

Дощ шумiв i плескотiв, Микола дивився сумно в зелений сутiнок, що
розсвiтився несподiвано, - там попереду лежала прозора куля, до яко┐ вела
синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором, звiдусiль
вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ┐м i числа не знайти,
видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись
буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав заступом
хмару, а хто ту хмару засiвав. Швець шив невидимi чоботи, а кравець
невидиму одежу, шофер ┐хав на машинi без колiс, а жiнки варили обiди в
уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю
дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i вдивлялися. Але
тут не було в нього знайомих облич - залишив ┐х позаду, в тiй справжнiй
хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до яко┐ простував. Знав: чека║
там на нього малий хлопець - брат, i ступне йому назустрiч молодий батько,
куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ┐м
не буде нiякого дiла до то┐ велико┐ помiж себе рiзницi.
Повiльно простував ступiнь за ступенем, неквапно долав важку свою
дорогу, i йому здавалося, що чу║ навколо шум голосiв i дитячi погуки. На
вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом косу, iнший
косив, повiльно переступаючи в густiй пiнi хмари, ливар лив метал, а
годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ┐ли в життi, - ┐ли, а
тi, що спали, - спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi -
кучерявi, бiлi, блискучi клубки. Книжники читали книги без лiтер,
намоцувавши на носи окуляри, i розливалося довкола рiвне, одноманiтне
свiтло.
Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився вiн пильнiше,
побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але вже не побачив
нiчого - висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не знав про його хiд цi║ю
дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острiвцiв з-пiд