"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

майстра. Здавалося ┐м, що вiн десь тут поруч, йде й трима║ нiжно пiд руку,
ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не
заслiпити тих, кому призначалися.
Сам Микола Ващук непоко┐вся також. Виходив з роботи, забувши й
попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару
матiр, яка чекала його з обiдом, - не мав сили до обiдiв. Так блукав до
сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд
нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й
небо, - весь свiт сiрiв тодi вiд його туги. В грудях поселялося кошлате
чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й
випивав, щоб заспоко┐тися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову
звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi
й чуб, що виглядав з-пiд не┐, надмiру широкi груди й плечi, - йшов вiн i
плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця
елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула
б кирпу, - навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий
день позбутись.
Так воно й тяглося аж до то┐ пропам'ятно┐ вечiрки, коли зустрiв вiн
Олександру, але поки дiйде до то┐ вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i
не одна хвиля гiркоти залл║ йому груди. Дивувало його в тiй iсторi┐
найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це
сила так немилосердно й химерно його крутить.

4

Тим часом iшов вiн на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемiнно
грав вальси, танго i фокстроти. На лавках сидiли дiвчата, якi не були
запрошенi до танцю, i хлопцi, якi перепочивали. Мiж тих лавок крутилася,
стискувалася й розходилася, гаряче дихала i розмлоювалася розкладена на
пари юрба. Грiла кров у фокстротi, розганяла ┐┐ у вальсi i млiла,
дослуховуючись до та║мних токiв спарених тiл, у танго.
Микола дивився на танцюристiв, душний вечiр обвiвав йому обличчя: з
глибини сутiнкiв пливли гарячi хвилi; десь неподалiк гавкали собаки,
мабуть, на Путятинцi, але все покривала мiдна музика, яка наче заворожила
цей веретiльний, розхитаний у ║диному ритмi тлум. Ще сильнiша туга
стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього мiсця ноги i
надаремно вiн тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка i ввiйшов на
танцмайданчик: на нього попливли дiвочi й парубочi обличчя, блискали
очима, серед них упiзнавав i тих дiвчат, що володiли стрункими нiжками,
взутими у туфлi його роботи. Впiзнавав тi туфлi, мигали на мить у курявi i
зникали, зелено спалахували до нього очi красунь, задля яких можна було
спопелiти. Але й такi блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у
Миколиних грудях; вiн пробравсь у куток, де вистоювали хлопцi з ┐хньо┐
фабрики. Вони тут i справдi стояли, задоволене похитуючись у ритмi музики,
i свiтили усмiшками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом
вiд цього веселого гурту вiдклеювався один чи другий, i одною з дiвчат
ставало на лавках менше - влiтали вони у той крутiжний вир i начебто й
iснувати окремо переставали.
- Ну то що? - спитав, усмiхаючись до Миколи, Володька Гаман. - Рибку
прийшов ловити?